СІМЕЙСТВО ІБІСИ (THRESKIORNITHIDAE)

Широко розповсюджене, особливо в жарких країнах, сімейство. По розмірах ібіси приблизно з великого кроншнепа або трохи крупніше. Ібіси добре впізнаються по довгому, тонкому й звичайно дугоподібно вигнутому дзьобі (крім колпиц, у яких дзьоб прямої й розширений на кінці лопаточкою). Шия в ібісів довга й у польоті буває витягнута. Ноги довгі, пальці помірної довжини, причому передні три пальці з’єднані в підстави невеликою плавальною перетинкою.
Передня частина голови, а іноді вся голова й шия не оперені. Багато видів мають чуб, утворений подовженим пір’ям потилиці. Зоба в цих птахів немає. Самці й самки пофарбовані подібно.
Ібіси — моногамні птахи, що гніздяться колоніями, розташованими поблизу водойм. Північні види перелітні, інші ведуть осілий спосіб життя. Сімейство має у своєму складі 17 пологів, що поєднують 30 видів.
Колпица (Platalea leucorodia) — великий птах, що має біле оперення, чорні ноги й жовтуватий плоский дзьоб, що розширений на кінці у вигляді лопаточки. Вуздечка, кільце навколо очей, підборіддя й невелика ділянка на середині «зоба» не оперені. Цвіт безперих ділянок тіла жовтий, за винятком вуздечки, пофарбованої в чорний цвіт. У дорослих птахів на голові є чуб, що звисає небагато на спину. Довжина крила в середньому 39 див.
Колпица гніздиться в Нідерландах, у південній частині Іспанії, на півдні Центральної Європи, у низов’ях рік, що впадають у Чорне, Азовське й Каспійського моря, в Азії — по нижньому плині Сирдарьи, у дельті Амудар’ї й південніше — від Малої Азії й Цейлону до берегів Південно-Китайського моря й Південного Примор’я. Крім того, вона гніздиться в Мавританії й у морських берегів Сомалі. Це перелітний птах, що зимує в ОАР і тропічній Африці, на півострові Индостан й у Юговосточном Китаєві. Усюди вона тримається по вологих відкритих місцевостях, де рясно виростає очерет й є чагарникові зарості.
У нашій країні перші колпици з’являються навесні, наприкінці лютого — початку березня, але масовий приліт відбувається трохи пізніше. Прилетівши на місце, колпици розміщаються для гніздування в очеретяних й очеретяних заростях або серед чагарникової й деревної верби, що росте подекуди в очеретах.
До гніздування колпици приступають уперше в трирічному віці. Гніздяться вони більшими колоніями, нерідко разом з різними видами чапель, каравайками, більшими бакланами. Якщо гніздо поміщене в заломах очерету й очерету, то на будівлю його вживаються сухі стебла очерету, а якщо гніздо на дереві, то матеріалом для його будівлі служать головним чином суки. Гніздо будують обидві дорослі птахи, причому вони продовжують його добудовувати навіть після появи в гнізді пташенят.
Відкладання яєць відбувається із середини квітня до середини травня. У повній кладці звичайно 3-5 яєць, але іноді буває 6 і навіть 7 яєць. Яйця мають плямисте фарбування, середні розміри їх – 69, 5 мм у довжину й 45 мм завширшки.
Як у всіх голенастих, насиживание починається незабаром після откладки першого яйця. Втім, поки відкладання яєць не закінчено, птаха сидять на яйцях тільки вночі. Обидва члени гніздової пари беруть участь у насиживании, що триває від 21 до 25 днів. У дельті Волги поява перших пташенят відбувається між 1 й 10 червня, масове вилупление пташеняти – між 15 й 20 числами червня. Пташенята сидять у гнізді близько 4 тижнів.
Пташенята колпици мають два пухових убрання й незадовго перед вильотом із гнізда здобувають перший перовой, так званий гніздової вбрання, що вони пізніше, між січнем і березнем, поміняють на шлюбний. Надалі колпици линяють так. Наприкінці зими відбувається часткове линяння, коли переміняються дрібне пір’я й птах здобуває шлюбне вбрання, після періоду розмноження відбувається повна послебрачная линяння. Відлітають колпици головним чином у вересні.
Харчуються колпици різноманітними водними мешканцями, зокрема маленькими рибками, комахами і їхніми личинками, молюсками, рачками. Нерідко вони їдять також і жаб, іноді ящірок. Колпица годується звичайно на незарослому мілководді й розшукує їжу на дотик. Для цього вона опускає дзьоб у воду й, поводячи головою вправо й уліво, проціджує через дзьоб ґрунт, відбираючи можливу їжу. Описані рухи птаха нагадують видали руху косаря. Звідси назва цього птаха на півдні нашої країни – косар.
Цікаві спостереження над харчуванням колпиц були проведені Н. Н. Скоковой. З’ясувалося, що за чотири з половиною місяця, які птах проводите дельті Волги, вона з’їдає близько 3200 мальків сазана. Одночасно кожна колпица з’їдає там же близько 1570 шкідливих водних комах. Ці комахи, якби вони не були виловлені колпицей, могли б знищити до 950 тисяч мальків риб. Поїдаючи водних комах, колпица рятує в 210 разів більше риб’ячої молоді, чим вона з’їдає сама. Отже, хоча колпица і їсть сазанчиков, вона повинна бути визнана для рибного господарства корисним птахом.
Більша частина колпиц годується присмерком і вночі. Пташенятам батьки приносять корм спочатку два рази 3 на добу, а коли вони підростуть, то три рази. У польотах за кормом колпици, як правило, дотримуються постійних трас, які змінюються тільки в тому випадку, якщо кормові ділянки висихають або, навпаки, стають більше глибокими. Молоді птахи після вильоту із гнізда годуються окремо від старих. Їх можна довідатися в цей час по чорних стрижнях першорядних махових (у дорослих птахів ці стрижні білі). Перші десять днів молоді колпици повертаються на ніч до гнізда, а потім розлітаються по околицях.
Колпица — спокійний мовчазний птах, і її рідко вдається чути. У гнізда старі птахи неголосно гарчать, пташенята пищать.
Каравайка (Plegadis falcinellus) величиною й додаванням нагадує великого кроншнепа, але відрізняється від нього темним каштановим фарбуванням, а в польоті ще й тупими крильми. Чоло в цього птаха зеленуватий, махові й кермові, а також більші кроющие крила темно-зелені з пурпуровим відливом. Дзьоб довга, вигнутий, довжина його 100-140 мм. Довжина крила в самців у середньому 54 див, у самок 55 див.
Каравайка поширена на всіх материках, однак не скрізь однаково широко. Вона гніздиться в Південній Європі, подекуди в Середній Азії, у Південному Казахстані, у Південній Азії, від Малої Азії до Бірми й Цейлону, на Філіппінських островах, на Яві, в Австралії, у тропічних частинах Африки й на Мадагаскарі. У Південній Америці вона широко поширена до півдня від Амазонки, гніздиться на Антильських островах й у південних частинах Північної Америки. На півночі це перелітний птах, вона летить зимувати в ОБ АР, тропічну Африку й на півострів Индостан.
У нашій країні навесні перші каравайки на місцях гніздування з’являються на початку березня, приліт затягується до останньої третини травня.
Біотоп каравайки подібний з біотопом колпици. Це багаті рослинністю місцевості в долинах рік, болотисті узбережжя інших внутрішніх водойм.
Селяться каравайки колоніями в кілька сотень і навіть тисяч пар, іноді й невеликими групами, наприклад у три гнізда. Якщо гніздо влаштоване в заломах очерету, то воно зроблено зі стебел очерету, якщо на дереві, то із суків. Гніздо відносно невелике, діаметр його приблизно 30 див. Як тільки відкладене перше яйце, птахи починають насиджувати, але перший час сидять мало, більшу частину дня вони коштують над відкладеними яйцями. Щодня в гнізді з’являється нове яйце. Повна кладка складається звичайно з 4 яєць, іноді з 3. У гнізді каравайки іноді буває 6 і навіть 8 яєць, але це, імовірно, уже від двох самок.
Насиджують обоє батька, причому в деяких місцях відзначено, що вдень на яйцях сидять самці, а вночі самки. По закінченні 21 дня насиживания починають з’являтися пташенята, але не всі відразу, а приблизно через такі ж проміжки часу, як відкладалися яйця. Після цього самець займається розшукуванням корму. Підлітаючи до гнізда, він передає корм самці, що і годує молодих. До підняття молодих птахів на крило батьки їх годують від 5 до 7 разів у добу.
Під час годівлі пташеня глибоко засовує дзьоб у глотку батька й у такий спосіб дістає відтіля їжу. Приблизно через тиждень після вильоту із гнізда, тобто в 30-денному віці, пташенята починають годуватися самостійно.
У другій половині серпня й першій половині вересня відбувається відліт. Дорослі птахи, як правило, летять окремо від молодих. Переліт відбувається у світлий час дня, але можливий і вночі. У зграях можна нарахувати кілька сотень, навіть до тисячі перелітних птахів.
Каравайки харчуються комахами і їхніми личинками, молюсками, черв’яками, рачками й навіть невеликими жабами. Іноді видобутком каравайки можуть стать і мальки риб, наприклад ляща або сазана. Склад їжі караваек змінюється залежно від обставин, наприклад, коли буває масова поява сарани, каравайки довгий час годуються нею.
Священний ібіс (Threskiornis aethiopicus) по загальному складі нагадує каравайку, але крупніше її. Переважне фарбування оперення дорослого птаха біла, тільки кінці махового пір’я чорні. Третьорядні махові довгі й злегка рассученние, попелясто-сірого цвіту, до кінця поступово темніють, стаючи майже чорними з фіолетово-пурпурним відливом. Кінці цього пір’я свешиваются, прикриваючи хвіст птаха. Голова й шия священних ібісів голі, чорного кольори. У молодих птахів голова й шия покриті білуватими перинками. Дзьоб і ноги чорні. Дзьоб, як у всіх ібісів, довгий, вигнутий донизу. Довжина крила 33-39 див.
Священний ібіс розповсюджений в Африці, південніше Сахари, і на Мадагаскарі, зрідка зустрічається також у долині Нила, в ОБ АР. Крім того, він населяє південний захід Аравії. У Радянський Союз цей птах украй рідко залітає в області Чорного й Каспійського морів. Так, у квітні 1944 року сім священних ібісів було відзначено в 40 км південніше Баку.
Священний ібіс — осілий птах, гнізда будує на деревах або на землі. Іноді селиться й у містах, наприклад у Північній Нігерії – у Кане й Сокото.
Священний ібіс годується жабами й різними водними тваринами. У Південній Африці він одержав своєрідну назву – сажотрус (Chimney sweep), там він їсть падло й, зокрема, очищає місцевість, поїдаючи покидьків, наприклад внутрішності птахів.
Червоний ібіс (Eudocimus ruber) — птах яскравого розцвічення, що виправдує свою назву: майже все оперення цього ібіса яскраво-червоного цвіту, тільки кінчики крил у нього чорні, навіть ноги червонуваті й дзьоб жовтувато-червоний. У великій кількості він ще не дуже давно населяв болотні зарості Південної Америки від Венесуели до Бразилії. Залітав іноді північніше, з’являючись (дуже рідко) на Кубі, іноді зграйки його відзначали в США.
Гніздиться цей птах на деревах, звичайно по берегах рік, образуя більші колонії. Однак у багатьох місцях цей птаха інтенсивно переслідують як заради її яскравого оперення, так і заради її м’яса. Правда, на смак європейця м’ясо не так вуж добре: воно має захід і занадто масно.
Чисельність червоних ібісів до останнього часу неухильно знижувалася, і тисячні зграї, які були відомі років п’ятдесят назад, тепер уже минуле. Втім, у Венесуелі цей ібіс тепер охороняється. Збільшується його чисельність і на Тринідаді, де в одному із заповідників в 1953 році було нараховано в колонії принаймні 4 тисячі пара.