ПІДРОДИНА УДАВИ (BOINAE)

Підродина поєднує близько 60 видів змій, группируемих в 15 пологів. Удави характеризуються потужним, але більше струнким, чим пітони, статурою й відрізняються від них лише однією надійною ознакою – відсутністю надочноямкової кістки. Є й інші розходження – наприклад, розташовані в один ряд (а не у два) подхвостовие щитки, але вже тут спостерігається ряд виключень. У цілому типові удави, що становлять ядро цієї групи (Corallus, Constrictor, Eunectes), настільки близькі по своїй будові до пітонів, що деякі систематики поєднують їх в одна підродина, виділяючи в особливі підродини групи, що ухиляються, удавів Африки й Азії.
Поширення удавів набагато більше широке, чим пітонів, — захід і південний захід Північної Америки, Південна й Центральна Америка, Північна Африка, Мадагаскар, Південна й Центральна Азія, Малайський архіпелаг. Серед удавів є й деревні види, і що риють, і проводять більшу частину часу у воді. Розміри їх дуже різні – від гігантської анаконди до мініатюрного піщаного удавчика. Загальною біологічною особливістю всіх удавів є яйцежи-ворождение, що добре відрізняє їх від яйцекладущих пітонів.
Центральний рід підродини — Дійсні удави (Constrictor) включає всього один вид, що складається з 8 підвидів, розповсюджених у Центральній і Південній Америці. (Раніше до цього роду відносили й мадагаскарського дійсного удава, що виділяється тепер в особливий рід Acrantophis.) Помітимо, що донедавна рід Constrictor, так само як представників роду узкобрюхих удавів (Corallus), називали Boa, і це потрібно завжди мати на увазі при читанні старої літератури.
Звичайний удав (Constrictor constrictor) — ефектно пофарбована змія длиною 2—3 м (до 5, 5 м). Основне світло-буре, червонувате або кавове тло спини покрите широкими темно-бурими перехопленнями з яскравими жовтими плямами усередині, а з боків ідуть ромбовидні темні плями, облямовані світлим ободком і з жовтою плямою усередині. Втім, малюнок на тілі удава настільки різноманітний, що можна описати й ряд інших його варіантів. На сонце луска удава блискає сильним металевим відблиском, що струменіє й переливається при русі змії.
Область поширення звичайного удава дуже широка — від Мексики через всю тропічну й екваторіальну Америку аж до центральних районів Аргентини. На цій великій території удав утворить близько 6 підвидів, настільки добре помітних і по зовнішності й по біології, що раніше деякі з них уважалися самостійними видами. Номінальний підвид (С. с. constrictor) живе в лісах Бразилії, на сході Перу й Колумбії, Венесуели, Суринама, Гайани й Гвіани; імператорський удав (С. с. imperator) – у Перу, Еквадорі, Колумбії, у всіх країнах Центральної Америки й у Мексиці; аргентинський удав (С. с. occidentalis) – у сухих степах Північної Аргентини.
Спосіб життя звичайного удава в різних частинах його ареалу досить різний. Бразильський підвид живе в густих лісах, охоче лазает по деревах і зустрічається нерідко по берегах рік і струмків, але у воду не йде, воліючи добувати їжу – дрібних ссавців, ящірок, птахів – на суші. Це, можливо, викликано конкуренцією з анакондою, що живе в цих же районах, що полює у водоймах і прибережній смузі. Імператорський удав водиться як у лісах, так і серед заростей чагарників, у сухих місцях, причому заходить у середні пояси гір. Аргентинський удав зовсім не зв’язаний ні з деревною рослинністю, ні з водою, він населяє посушливі відкриті ландшафти.
Звичайний удав не уникає також й освоєних земель, часто зустрічаючись біля людського житла, де полює на гризунів й ящірок. У деяких районах він навіть майже «одомашнений» – місцеві жителі тримають удавів у будинках і коморах, і ті справно ловлять пацюків і мишей. Харчовий раціон удавів дуже різноманітнийі – ящірки, гризуни (агути, паку, сумчасті опосуми), птаха (качки, голуби) і багато інших дрібних тварин. На острові Тринідад звичайний удав обрав об’єктом полювання завезених туди мангустов, і на нього покладають більші надії щодо цього, оскільки чинимий мангустами шкода значно перевищила очікувану від них користь.
У період розмноження, що наступає в різний час у кожного підвиду, звичайний удав приносить від 15 до 64 живих дитинчат довжиною по півметра кожний. За два роки вони виростають до 2-3 м у довжину й стають статевозрілими. При змісті в неволі звичайний удав охоче поїдає мишей, пацюків, голубів і курей. Молоді удави добре приручаються, дорослі змії нерідко бувають злісними, сичать і кусають людини при необережному обігу. Удави живуть у неволі біля десяти років, але іноді й значно довше – до 23 років.
Мадагаскарський удав (Acrantophis mada-gascariensis) дуже близький по своїй будові до звичайного удава й до останнього часу включалася разом з ним у рід Constrictor. Однак деякі відмінності – великі щитки з боків голови, дуже короткий хвіст, а також відособлений ареал – примушують виділити цього удава в самостійний рід. Надзвичайно гарне фарбування тулуба з ромбовидними плямами на спині й мудрим глазчатим малюнком з боків доповнюються інтенсивним синювато-зеленим металевим блиском, особливо яскравим на задній частині тулуба. Ця змія, що досягає трьох метрів у довжину, населяє лісу Мадагаскару, де тримається завжди поблизу води.
Мадагаскарський удав народжує 3—4 живих дитинчат. У неволі охоче поїдає різних птахів; дуже спокійної вдачі й ніколи не пускає в хід свої зуби.
Найбільша у світі змія — анаконда (Eunectes murinus) населяє всю тропічну Південну Америку до сходу від Кордильєр й острів Тринідад. Середні розміри дорослої анаконди – 5-6 м, але зрідка зустрічаються особини до 10 м довжиною. Унікальний по величині вірогідно обмірюваний екземпляр зі Східної Колумбії досягав 11 м 43 див (згадаємо, однак, що зберегти цей екземпляр не вдалося). Основне фарбування тулуба анаконди сірувато-зелена з великими темно-бурими плямами округлої або довгастої форми, що чергуються в шаховому порядку. З боків тулуба йде ряд дрібних світлих плям, оточених чорною смугою. Таке фарбування чудово приховує анаконду, коли вона затаюється, лежачи в тихої заводп, де по сіро-зеленій воді плавають бурі листи й пучки водоростей. Улюблені місця анаконди – слабопроточние рукава й заводі, старици й озера, заболочені низини в басейнах рік Амазонки й Оріноко. У таких затишних куточках анаконда, лежачи у воді, сторожить свій видобуток -різних ссавців, що приходять на водопій (агути, паку, пекарі), водопла
Анаконда яйцеживородяща, і самка приносить від 28 до 42 дитинчат довжиною 50—80 див, але зрідка може відкладати яйця.
У неволі живуть недовго — 5—6 років, максимальна тривалість життя в неволі — 28 років. Основним кормом анаконді служать кролики, морські свинки, пацюки, але вона поїдає також різних рептилій, риб й іноді заковтує змій. Один раз 5-метрова анаконда задушила й з’їла 2, 5-метрового темного пітона, на що їй знадобилося всього 45 хвилин.
Всупереч численним «страшним» розповідям «очевидців», анаконду не можна визнати небезпечної для дорослої людини. Одиничні напади на людей відбуваються анакондою, видимо, помилково, коли змія бачить під водою тільки частина тіла людини або якщо їй здається, що на неї хочуть напасти або відняти її видобуток. Цілком достовірний приводи лише Р. Бломбергом випадок загибелі тринадцятилітнього хлопчика, проковтнутого анакондою. Місцеві мисливці, як правило, не бояться анаконду й при будь-якій можливості вбивають її. Із цією змією зв’язаний ряд міфів і марновірств, що існують серед індійських племен.
Південна, або парагвайська, анаконда (Eunectes notaeus), що живе в Парагваєві, Південній Болівії й Північній Аргентині, що помітно дрібніше предидет виду— довжина її не перевищує 3 м. Основна відмінність у її фарбуванні полягає у відсутності білих вічок у бічних плямах. Південна анаконда досить нечисленна, а тому й у зоопарки попадає дуже рідко. У неволі вона поїдає риб, пацюків і мишей. Відомий один випадок, коли самка через дев’ять місяців після спарювання принесла 8 дитинчати по 55-60 див довжиною.
Узкобрюхие, або деревні, удави (рід Corallus) представлені трьома видами в тропічній Америці. Найбільш відомий з них – чудово пофарбований собакоголовий удав (Corallus caninus), тулуб якого, довжиною 2-3 м, має яскраво-зелене розцвічення зверху і ясно-жовту знизу, по хребті проходить ряд білих плям, з’єднаних тонкою білою лінією. Молоді особини мають червоне фарбування тулуба. Малюнок і розцвічення собакоголового удава виявляють дивну подібність із фарбуванням зеленого пітона, обумовлене подібністю місцеперебувань.

Собакоголовий удав живе у вологих лісах Бразилії (басейн Амазонки) і Гвіани, звичайно поблизу від води. Він веде винятково деревний спосіб життя, підстерігаючи й вистежуючи по ночах різних птахів у кроні дерев. Винятково чіпкий хвіст дозволяє змії не тільки спритно й швидко пересуватися серед галузей, але й відпочивати на тонкій галузі, зміцнившись хвостом, звісивши по двох півкільця тулуба з кожної сторони гілки й поклавши зверху голову. Сильно подовжені передні зуби сприяють надійному захопленню пернатого видобутку й утриманню її у висячому положенні. При змісті в неволі собакоголовий удав звичайно весь день проводить спокійно, відпочиваючи на галузях, а приймає їжу після настання сутінків.
Два інших види узкобрюхих удавів (С. enydris cooki, С. annulatus) населяють північ Південної Америки, Центральну Америку й ряд прилежащих островів. Обоє ці виду, довжиною 1-1, 5 м, ведуть також деревний спосіб життя й харчуються птахами.
Мадагаскарський деревний удав (Sanzinia madagascariensis) дуже близький по будові й способу життя до американських узкобрюхим удавам, і раніше його відносили до вищеописаного роду. Він живе на деревах, біля води, харчується птахами й дрібними звірками.
Гладкогубие удави (рід Epicrates) поширені від Аргентини до Центральної Америки, Антильських і Багамські островів. Всі вони ведуть нічний спосіб життя, розмножуються як откладкой яєць, так і народженням живих дитинчат. Серед 12 видів, що входять у цей рід, самий великий ареал має райдужний удав, або абома (Epicrates cenchris), що населяє лісу Центральної й Південної Америки від Коста-Рики до Аргентини. Абома пофарбована в жовтувато-бурий цвіт з ланцюжком великих чорних кілець уздовж спини. Особливо примітний надзвичайно сильний металевий блиск луски, що створює живу гаму всіх квітів веселки при русі змії в променях сонця. Абома досягає в довжину 1, 5-2 м.
Самий великий вид гладкогубих удавів — кубинський (Epicrates angulifer), довжина якого доходить до 3—4 м. Він живе на Кубі й острові Пинос, його улюбленим видобутком служать кажани. На острові Гаїті розповсюджений стрункий удав (Е. striatus); він досить звичайний на плантаціях, у житлах і занедбаних будинках.
Карликові й земляні удави (пологи Trachiboa, Ungaliopus, Tropidophis) відособлені від основної групи удавів як своїми розмірами й способом життя (невеликі, до 0, 5 м довжиною, багато хто — форми, що риють) , так і деталями внутрішньої будови (ліва легеня відсутнє, зате розвинене трахеальное легеня). Через згадані особливості цих удавів іноді виділяють в особливу підродину Tropidophinae. Сюди входить близько 13 видів, що живуть на Больших Антильських і Багамські островах, у Центральній Америці, в Еквадорі, Перу й Південної Бразилії.
Кубинський земляний удав (Tropidophis semicinctus) — мініатюрна змійка, довжиною всього 25—30 див, з’являється на поверхні землі тільки після заходу сонця й полює на жаб й ящірок. При небезпеці він сворачивается в щільну кулю, що характерно для багатьох видів удавів, але, крім того, очі його стають червоними й з рота випливає трохи краплі крові. Це, безсумнівно, захисний маневр, однак характер його впливу на сприйняття потенційного хижака не цілком ясний.
Тихоокеанські удави (рід Enygrus — 4 види) — маленькі змії, розповсюджені від Целебесу на заході через Нову Гвінею, Фіджі, Самоа до островів Суспільства на сході. Enygrus asper, з куцим щільним тулубом і трикутною головою, дуже нагадує по зовнішності гадюку, а його оборонна поза й різкі кидки убік ворога ще збільшують таку подібність. Ця змія здатна робити дійсні стрибки, що властиво крім її лише далеко не всім гадюкам й ямкоголовим зміям. Самці Enygrus carinatus відрізняються особливо сильним розвитком анальних шпор (рудиментів задніх ніг), які, видимо, використаються ними в процесі шлюбних ігор.
У Північній і Східній Африці, Центральної й Південної Азії живуть піщані удави, або удавчики. Всі вони ставляться до роду Егух й утворять 10 видів, з яких чотири зустрічаються й у нашій країні. Хоча ці удави й називаються піщаними, але лише частина видів живе в піщаних місцеперебуваннях, у те час як інші віддають перевагу глинистий або щебнистий ґрунту. Всі види удавчиков у значній мірі ведуть образ, що риє, життя, або плазуючи усередині піску або дрібного щебенів, або пробираючись у вузьких тріщинах глинистого ґрунту, між і під каменями. Відповідно до такому способу життя тіло удавчиков щільне, мускулисте, майже циліндричної форми, голова короткого, приплющеного, шийного звуження ні, хвіст короткий і тупий. Будова голови також примітно: верхня щелепа клинчаста й висунута вперед, так що ротовий отвір виявляється знизу; межчелюстной щиток дуже великий і заходить на верхню сторону голови. Таким чином, саме верхня щелепа служить інструментом, що риє, а межчелюстной щиток приймає основне навантаження при просуванні в ґрунті. Ока удавчиков невеликі й
Удавчики душать видобуток двома-трьома кільцями мускулистого тіла. Всі удавчики яйцеживородящи, самка народжує до 20 дитинчат.
Західний удавчик (Егух jaculus) розповсюджений у Північно-Східній Африці, на Близькому Сході, у Передній і Малій Азії, на схід до Ірану, а на північ до Балканського півострова й Кавказу. У нашій країні він зустрічається в Центральне й Східне Закавказзя й у Дагестані. У довжину він не більше 80 див, має жовтувато-буре фарбування з рядами великих темних плям на спині й дрібних з боків. Він живе в глинисті й щебнистих напівпустелях і степах, заходячи в гори до 1500 м над рівнем моря. Удавчик полює на дрібних гризунів й ящірок. У серпні – вересні самка народжує 10-20 дитинчати довжиною близько 14 див. У неволі західний удавчик дуже ненажерливий. Виявившись у тераріумі разом з декількома мишами, він може схопити й душити, не випускаючи, відразу до чотирьох мишей, а потім заковтує їх всіх підряд. Удавчик легко звикає до людини й незабаром бере їжу з рук і навіть душить видобуток, перебуваючи на руках у хазяїна.
Східний удавчик (Егух tataricus) живе в Казахстані, Середній Азії, в Ірані й Афганістані, Західному Китаєві й Монголії. Він живе в глинистих степах і напівпустелях, але нерідко зустрічається й у пісках. По долинах рік заходить у нижні пояси гір. Провесною, виходячи на поверхню після зимівлі, активний у денні годинники, але влітку, коли вдень стає занадто пекуче, переходить на сутінкову й нічну активність.
Молоді особини харчуються комахами — чернотелками й сарановими, а дорослі переходять на харчування хребетними (тушканчики, піщанки, ящірки, зрідка дрібні птахи). Спарювання відбувається в травні, а в серпні самка народжують 5-10 (до 12) дитинчат довжиною 13-14 див. Дорослі особини мають довжину 80-90 див, зрідка попадаються екземпляри до метра довжиною.
У піщаних пустелях Середньої Азії й у пісках Східного Предкавказья розповсюджений найбільш пристосований до образа, що риє, життя піщаний удавчик[/b ] (Егух miliaris). Він живе тільки в нашій країні й за її межами не зустрічається. Ця змійка не перевищує в довжину 80 див, має світле жовто-буре фарбування з розмитими коричнюватими плямами. Голова піщаного удавчика більше сплощений, чим у попередніх видів, і ока дивляться майже вертикально нагору.
Піщаний удавчик населяє закріплені й розвівати пески, що, але зрідка зустрічається в лесових і глинистих пустелях. У квітні – травні він з’являється на поверхні й навесні активний у денний час, однак улітку стає нічною твариною, а восени, перед відходом на зимівлю, знову повертається до денної активності. Під час полювання удавчик не кваплячись обстежить нори гризунів на своїй мисливській ділянці, заповзаючи в них, а час від часу заривається в пісок і повзе, або, вірніше, «пливе», у товщі піску в декількох сантиметрах під поверхнею. Іноді він зупиняється й, тільки-но висунувши з піску своє чоло з виступаючими наверх очами, сторожить видобуток. У цей час удавчика можна виявити лише по звивистому сліді, що складається із двох валиків з легким поглибленням посередине. Цей слід залишається після просування тіла змії в товщі піску. Уважно придивившись, можна помітити ледве висунуті на поверхню очі й ніздрі змії, напівзасипані піском. Видобуток, оказавшуюся в межах досяжності, удавчик блискавично схоплює своїми міцними щелепами й у частку секунди, як би «вибухаючи» з товщі піску, обхоплює жертву двома-трьома кільцями сильного мускулистого тіла. Виняткова швидкість, з якої удавчик нападає на свою жертву, здається просто неймовірної для цієї змії, завжди настільки повільної й флегматичної. Їжею удавчику служать ящірки (агами, круглоголовки, ящурки, геккони), гризуни (хом’ячки, миші, піщанки, тушканчики), птаха (трясогузки, горобці). Такий різноманітний раціон піщаного удавчика обумовлений тим, що він не тільки вистежує й підстерігає ящірок і гризунів, але також знаходить у товщі піску ящірок, що зарилися там на відпочинок, або застає гризунів врасплох у їхніх норах. Таким чином, їжею удавчику служать одночасно як денні, так і нічні тварини. А в період весняного й осіннього прольоту йому нерідко вдається схопити й птахів, що бігають по піску, найчастіше білих трясогузок. З достатком кормових об’єктів зв’язана й висока чисельність піщаних удавчиков. В улюблені їм напівзакріплених пісках щільність населення удавчиков доходить до 1 змії на кожен гектар, що ставить удавчика на перше місце по чисельності серед всіх змій піщаної пустелі.
У липні — серпні самка піщаного удавчика народжує до десяти дитинчат довжиною 12—13 див. Ростуть вони досить швидко й на четвертий рік життя, досягши довжини близько 60 див, стають статевозрілими.
Хоча піщаний удавчик і веде схований спосіб життя, але нерідко він стає жертвою шулік, воронів, пустельних їжаків і варанів. Будучи схоплений, удавчик звичайно не намагається вкусити, а, напружуючи все тіло і як би викручуючись із руки, намагається звільнитися. Вирвавшись, він відразу на очах зникає, швидко «угвинчуючись» у пісок. Однак деякі дорослі особини поводяться більш агресивно. Часто можна бачити, як великий удавчик, захоплений врасплох, сворачивается кільцем і різко кидається на людину, вцепляясь зубами в ногу. При цьому його дрібні зуби так застряють в одязі, що він сам із працею відчіплюється, широко роззявляючи впасти, потім лише, щоб при подразненні знову блискавично вцепиться в супротивника.
При змісті в неволі удавчик швидко освоюється з новою обстановкою й охоче поїдає білих мишей. У тераріумі повинен бути товстий шар піску, щоб змія могла безперешкодно зариватися в глиб його.
Індійський удавчик (Егух johni) населяє Індію й Пакистан, дотримуючись сухих піщаних місцеперебувань. Він досягає довжини 1 м і відрізняється дуже тупим конічним хвостом. Коли змія лежить згорнувшись і поклавши хвіст поруч із го ловой, те важко розрізнити передній і задній кінці її тіла. Вдавалося спостерігати, що цей удавчик (як, втім, і інші види) п’є воду. Це відбувається рідко, але, прийнявшись за питво, змія поглинає досить багато води. Максимальна тривалість життя індійського удавчика в неволі 20 років.
Удавчик Егух colubrina цікавий тим, що він особливо ефективно захищається від своїх ворогів. Якщо його схопити за тулуб, то в ту ж секунду він міцно вцепляется зубами в руку й потім швидкими й різкими бічними ривками голови буквально розпорює шкіру, наносячи глибокі рани, що кровоточать. Рука необережного ловця через кілька митей виявляється залитою кров’ю. Такий енергійний захист, імовірно, змушує багатьох хижаків відмовитися від наміру включити цього удавчика у своє обіднє меню.
На заході Північної Америки живуть удави, близкородственние нашим піщаним удавчикам, — гумова змія й каліфорнійський удав.
Гумова змія (Charina bottae) поширена в західних штатах США, від Каліфорнії до Монтани, і на крайньому південно-заході Канади. Невелика, до 60 див довжиною, змійка має одноманітне сірувато-буре розцвічення, щільну статуру, невелику голову, покриту зверху великими щитками й плавно перехідну в тулуб, і короткий тупий хвіст. Вона зустрічається у хвойних лісах, дотримуючись сухих місць, і харчується гризунами, ящірками, пташенятами. Яйце-живородяща й приносить щорічно 3-4 дитинчати довжиною 15-20 див.
При небезпеці гумова змія, подібно багатьом удавам, сворачивается в щільну кулю, сховавши усередину голову. Нерідко вона застосовує й інший захисний прийом: пригорнувши голову нерухомо до землі, піднімає свій тупий хвіст і поводить їм зі сторони убік, як би «оглядаючись» навколо.
Каліфорнійський удав (Lichanura roseofusca) — також невелика змія, до 80 див довжиною, блакитнувато-сірого фарбування із трьома нерізкими поздовжніми смугами уздовж тулуба, з тупим конічним хвостом. Він розповсюджений у чапарали (сухих заростях вічнозелених чагарників) від Північно-Західної Мексики й Аризони до Південної Каліфорнії. Каліфорнійський удав полює в сутінках за різними дрібними гризунами. Самка народжує до 6 дитинчат довжиною близько 25 див.