ПІДЗАГІН АМФИСБЕНИ, АБО ДВУХОДКИ (AMPHISBAENIA)

При всій їхній значній розмаїтості сучасні ящірки й змії характеризуються однією дуже характерною ознакою — наявністю на тілі щільної рогової луски, звідки відбувається й загальна їхня назва — «лускаті плазуючі». На противагу цьому, цилиндрически витягнуте червоподібне тіло амфисбен покрите цільною роговою плівкою, оперезаної вузькими поперечними кільцями, які перетинаються більш-менш виразними поздовжніми борозенками. У результаті кожне кільце розбивається на численні правильні прямокутники або квадрати, по зовнішньому вигляді трохи нагадують луску.
Амфисбен відрізняє також сильне окостеніння мінливого за формою черепа, позбавленого черепних дуг і характерних для ящірок стовпчастих костей. Нечисленні плевродонтние або, рідше, акродонтние зуби розташовуються лише в передній частині щелеп і помітно варіюють за формою й величиною. Характерно, що, на відміну від ящірок, ембріональний яйцевий зуб у цих плазуючих не зникає з віком, а, збільшуючись у розмірах, зберігається на все життя.
На відміну від більшості змій і безногих ящірок, що володіють єдиною правою легенею, в амфисбен розвинене одне ліве. Властиві більшості ящірок і змій великі рогові щитки покривають лише сплощену голову амфисбен, що виконує, крім усього іншого, також спеціальну роль органа для риття. Відповідно до цього її призначення в одних видів голова килевид-но витягнутий або тупо закруглюється на кінці, в інших лопатовидно сплощена у вертикальній або горизонтальній площині або ж приострена на зразок праски. В останньому випадку передній кінець морди перебуває на рівні черева або тією чи іншою мірою піднімуть догори. Спеціальні дослідження показали, що подібна форма голови в сполученні зі спеціалізованою шийною мускулатурою є ідеальним пристроєм, що риє, розрахованим на різну щільність ґрунту, на якому амфисбена живе.
Більшість видів зовсім позбавлено зовнішніх кінцівок, і тільки в декількох представників північноамериканського роду Bipes зберігаються короткі передні ноги зі скороченими тією чи іншою мірою пальцями. Задня половина тіла більшості амфисбен плавно переходить у короткий, що більш-менш тупо закруглюється хвіст, зовні дуже напоминающий головний кінець.
Ця подібність підкреслюється ще й тим, що у випадку небезпеки багато хто амфисбени різко вішають хвіст догори, відволікаючи увагу хижака від нерухомої, легко уразливої голови. Завдяки цьому корінні жителі деяких країн називають амфисбен двуголовими зміями. У деяких видів хвіст здатний закручуватися й має значну чіпкість.
Численні поперечні кільця, що оперізують на всьому протязі тіло амфисбен, надають їм дивна подібність із земляним хробаком, ще більш усиливающееся, коли тварина рухається. При цьому уздовж усього тіла амфисбени попереду назад пробігають виразні хвилі, утворені швидкими рухами послідовно зближаються й розходяться туловищних кілець. Створюється враження, що тіло тварини те подовжується, то скорочується в довжину, на зразок того як це відбувається в повзучого хробака. Однак у дійсності поступальний рух амфисбени порозумівається тим, що хвилі, що біжать, наштовхуючись на найменші нерівності субстрату, у цілому створюють сили, що штовхають тварина у зворотному напрямку. Можливість подібного типу руху, до речі сказати, невідомого в інших хребетних тварин, порозумівається тим, що, на відміну від ящірок і змій, шкіра амфисбен вільно прилягає до тіла, образуя рухливий шкірний мішок, здатний збиратися в складки по лініях кілець, що оперізують тулуб. Подібним незвичайним образом тварина здатна однаково легко рухатися як уперед, так і назад, чим порозумівається й сама назва «амфисбена», що відбувається від двох грецьких слів, буквально перекладних як «рухається в обидва кінці». Зрозуміло також і широко розповсюджене в літературі інша назва цих плазуючих – «двуходки». Зазначена особливість відіграє важливу роль при русі амфисбен у підземних ходах прокладають, що ними вузьких, де вони не мають змоги розгорнутися. На поверхні ґрунту амфисбени можуть пересуватися також звичайним змієподібним способом, згинаючи в сторони тіло, а деякі з них здатні хвилеподібно згинати тулуб й у вертикальній площині, на зразок казкових драконів.
Як у багатьох інших роющих плазуючих, ока амфисбен сховані під шкірою, крізь яку просвічують у вигляді невеликих темних плям. Тварина здатна тому тільки відрізняти світло від тьми й, можливо, розрізняти лише загальні обриси предметів. Зате в них високоразвити органи нюху, дотику й смаку, а також особливе хімічне почуття, що допомагає їм найчастіше виявляти видобуток – різних ґрунтових безхребетних – навіть за невеликим шаром ґрунту. Висока спеціалізація до підземного способу життя привела до того, що амфисбени вкрай рідко з’являються на поверхні, проводячи більшу частину життя під землею або в гніздах мурах і термітів, якими вони й харчуються.
Більшість видів амфисбен яйце-кладущи. Круглі, покриті тонкої, іноді напівпрозорою оболонкою яйця, звичайно в кількості 2-6, відкладаються в мурашниках або в норах, причому відомі випадки знаходження в одній норі яєць разом з їхньою самкою, що відклала. Це дозволяє припускати наявність відомої турботи про потомство.
У декількох видів установлене і яйце-живородіння.
Найбільш великі з амфисбен досягають 60—70 див у довжину, більшість же не перевищує 25—35 див.
У цей час науці відомо близько 140 видів різних двуходок, поєднуваних в 2 сімейства (23 роду). Більшість із них зустрічається в Південній Америці, Мексиці, Африці й Західній Азії. По одному виді проникає також у Південну Європу й на південний схід США.
Відмінними рисами 6 видів амфисбен, що ставляться до сімейства Trogonophidae, є наявність у них акродонтних зубів, а також деяких анатомічних особливостей черепа, зв’язаних зі специфікою образа, що риє, життя.
Найбільш відомим представником сімейства є широко розповсюджений у Марокко, Алжирі й Тунісі вид Trogonophis wiegmanni. Ця порівняно невелика, сягаюча в довжину 25 див амфисбена має ярку фіолетово-бурою фарбуванням із численними яскраво-жовтими й коричневими клітинами. У ранкові годинники трогонофиси нерідко зустрічаються на поверхні ґрунту, де, повільно плазуючи по м’якій землі, залишають своєрідні звиті сліди. Їжу їх становлять мурахи і їхні личинки, але великі особини здатні поїдати навіть маленьких ящірок.
Спарювання відбувається, видимо, на поверхні ґрунту, де у всякому разі спостерігалися їхні шлюбні ігри. За свідченням одного з авторів, самець і самка в цей час обвивають і кусають один одного, часом закопуючись у пісок і знову виходячи на поверхню. Трогонофис є одним з деяких видів амфисбен, у яких установлено яйцеживорож-дение. Немовлята відрізняються дуже великою величиною, чи досягаючи не третини довжини своєї матері.
Переважна більшість сучасних амфисбен — 132 видів, поєднуваних в 19 пологів, належить до великого сімейства Amphisbaenidae. Приблизно третина з них ставиться до широко розповсюдженого головним чином у країнах Південної Америки роду Amphisbaena. Всі представники цього роду відрізняються безногим червоподібним тілом із закругленої або злегка здавленої з боків головою й циліндричним, що тупо кінчається хвостом. У деяких видів з боків тіла, а іноді також й уздовж спини проходить більш-менш виразна борозенка, що починається на шиї й триває дощенту хвоста. Поперед анального отвору розташований поперечний ряд з декількох преанальних пор.
Найбільш звичайним й у той же час одним з найбільш великих видів цього роду є так називана ибижара, що досягає в довжину 50 див і більше. Зверху вона блискучий жовто-бурий або коричнюватий кольори, що поступово світлішає до боків, а знизу молочно-біла. Латинська назва цієї амфисбени – біла амфисбена (Amphisbaena alba) порозумівається тим, що вперше європейські зоологи мали справу з вицвілими фіксованими екземплярами.
Ибижара поселяється звичайно в гніздах мурах і термітів, личинки яких становлять її основну їжу. Чудово, що навіть люті південноамериканські мандрівні мурахи, що знищують буквально все живе, зовсім не торкають поселяющихся в них у гніздах ибижар. Спостерігаючи разючу терпимість мурах до їхніх незвичайних співмешканців, корінні жителі Південної Америки вважають цих амфисбен чимсь начебто мурашиних цариць, керуючий справами всього мурашника.
У мурашниках і термітниках ибижара відкладає й свої яйця, так що дитинчата, що лупляться, відразу ж одержують рясну їжу у вигляді личинок і коконів комах.
Розповсюджена в північній половині Південної Америки плямиста двуходка (Amphisbaena fuliginosa) цікава головним чином строкатим фарбуванням тіла, що складає із чередующихся чорних і білих клітин і плям на загальному бурувато-білому тлі. Способом життя вона мало відрізняється від попереднього виду, оббита переважно в гніздах мурах і термітів.
Представники роду Monopeltis характеризуються своєрідною сплощеною головою, передній кінець якої витягнуть у вигляді трикутного або злегка закругленого рила з гострими ріжучими краями. Близько 20 видів цих амфисбен поширено в Південній і Південно-Західній Африці. Сягаючий 35 див у довжину, Monopeltis grandi веде строго підземний спосіб життя, зрідка зустрічаючись також під каменями й поваленими стовбурами дерев. На відміну від представників розглянутого вище роду, ця амфисбена часто піддається нападу мурах, які витягають її з підземних ходів і несуть на поживу в мурашник. Харчується вона добувають під землею безхребетними і їхніми личинками. Довгасті яйця, звичайно в кількості 4, відкладаються в глибині підземних ходів.
Із чотирьох видів роду Blanus відзначимо живе на Пиренейском півострові буру двуходку (Blanus cinereus), що часто зустрічається, подібно її тропічним родичам, у гніздах мурах і питающуюся мурах і багатоніжками.
Північноамериканський рід Rhineura представлений усього одним видом — флоридской двуходкой (Rhineura floridana), розповсюдженої в північній частині півострова Флорида на південно-сході США. Відмітною ознакою цієї не перевищуючої 30 див у довжину амфисбени є наявність на верхній частині короткого, трохи сплощеного хвоста поперечних рядів низьких шорстких горбків, використовуваних, видимо, для пересування у вузьких земляних норках. Їжу її становлять земляні чирви, павуки, терміти й личинки ґрунтових комах. На початку весни самка флоридской двуходки відкладає в землі 2 сильно витягнуті яйця в тонкій напівпрозорій оболонці.
Єдиними з амфисбен, у яких збереглися передні кінцівки, є представники своєрідного роду двуногов (Bipes), усього три види якого зустрічаються на півдні Каліфорнійського півострова й у Південно-Західній Мексиці. Короткі передні ноги цих двуходок кінчаються п’ятьма або трьома слаборозвиненими пальцями, постаченими невеликими пазурами. По сторонах тіла в них є добре виражена поздовжня борозна, що зникає на короткому чіпкому хвості.
Спосіб життя двуногов погано відомий. Деякі з них, подібно прочим двуходкам, знаходять притулки в мурашниках і гніздах термітів. Найбільш звичайний вид, так званий хирот (Bipes canaliculatus), досягає 20 див у довжину. Менш відомі трипалий двуног (В, tridactylus) і айолот (В. biporus).