СІМЕЙСТВО ВЕРЕТЕНИЦЕВИЕ (ANGUIDAE)

Сімейство веретеницевих у багатьох відносинах подібно зі сцинковими й поясохвостими ящірками. Як й у сцинков, тіло їх покрите черепицеобразной лускою, під якою у вигляді суцільного панцира залягають кісткові пластинки. У представників деяких пологів з боків тіла є вистелена дрібною лускою поздовжня складка шкіри. До веретени-цевим ставляться як зовсім безногі, що нагадують змій ящірки, так і види з укороченим тілом і цілком розвиненими кінцівками. Між двома цими крайніми формами існує ряд перехідних з послідовною редукцією спочатку окремих пальців і нарешті всієї кінцівки в цілому. Зокрема, у представників південноамериканського роду Ophiodes передні ноги відсутні, а задні являють собою короткі ниркоподібні придатки, що кінчаються єдиним пальцем.
Черепні дуги веретеницевих ящірок добре розвинені, причому верхневисочная западина, як й у сцинков, закрита зрослими із черепом шкірними костями. Завжди є тім’яний отвір. Зуби, що прикріплюються до внутрішньої сторони щелеп плевродонтние, по величині й формі досить різні. Так, в желтопузиков (Ophisaurus) задні щелепні зуби помітно стовщені й мають закруглені притуплені вершини, зручні для роздавлювання твердого видобутку. В веретениц (Anguis) гострі хватальні зуби крючковидно вигнуті й, як у змій, слабко прикріплюються до щелеп. У всіх представників сімейства що випали або зламані зуби досить швидко заміщаються новими. Іноді зуби є також на криловидних і лобових костях. Короткий, більш-менш глибоко вирізаний на передньому кінці язик цих ящірок складається із двох різних по величині частин, причому тонка передня частина здатна втягуватися в особливу піхву усередині більше товстої задньої частини. Порівняно невеликі, але цілком розвинені, із круглою зіницею ока захищені роздільними рухливими століттями. Вушний отвір завжди є, але іноді сильно зменшено. Стегнові, або прианальние, пори відсутні. Більшість видів має ламкий хвіст.
Найбільш великий із представників сімейства — желтопузик (Ophisaurus ароdus) досягає довжини 115 див, розміри інших не перевищують 50—60 див. Веретеницевие ящірки ведуть переважно наземний, рідше напівдеревний спосіб життя. Харчуються вони різноманітними дрібними тваринами до невеликих хребетних включно.
Серед представників сімейства зустрічаються як яйцекладущие, так й яйцеживородящие види, причому обидва типи розмноження спостерігаються іноді навіть у різних видів усередині одного роду. В одного з видів роду Ophisaurus виявлена турбота про потомство, що виражається в тім, що самка, подібно деяким сцинкам, обвивається навколо відкладених яєць.
Сімейство веретеницевих поєднує близько 10 пологів й 80 видів, більшість із яких поширено в країнах Південної, Центральної й почасти Північної Америки. У Європі, Північній Африці, Південно-Західної, Південної й почасти Південно-Східної Азії зустрічаються лише представники двох пологів. На більшій частині Африки й в Австралії ці ящірки відсутні.
ДО роду аллигаторових ящірок, або герронотов (Gerrhonotus), ставиться близько 20 дрібні й середньої величини видів, розповсюджених у Північній і Центральній Америці від південно-західних штатів США на півночі до Панами на півдні. Всі вони мають витягнуте тіло з невеликими, але розвиненими п’ятипалими ногами. Тіло їх покриває велика ребриста луска, розташована правильними поперечними рядами, причому черевні луски по величині й формі мало відрізняються від спинних. З боків тіла є вистелена дрібною лускою глибока поздовжня складка шкіри. Порівняно довгий чіпкий хвіст легко обламується й швидко відростає заново. У фарбуванні більшості видів превалюють коричневі, коричнювато-маслинові або бурі тони, звичайно з більш-менш вираженими темними поперечними смугами або окремими плямами на боках і хвості. Деякі ж мексиканські герроноти мають яскраве зелене фарбування тіла й звичайно жовтогарячими або жовтувато-червоними століттями. Найбільш великий з відомих видів – північноамериканський Gerrhono
Харчуються герроноти різними дрібними тваринами, до невеликих хребетних включно. Деякі поїдають яйця птахів, що гніздяться на землі. Манера їхнього полювання дуже своєрідна. Герронот повільно підкрадається до видобутку, час від часу зупиняючись і розглядаючи її те одним, те іншим оком. Коли відстань досить скоротиться, він витягає вперед задні ноги й, оперевшись ними об землю, із силою відштовхується всім тілом і схоплює жертву в заключному кидку. У випадку, якщо полювання відбувається на дереві, ящірка втримується хвостом за гілки. Уперше видобувну їжу молоді ящірки, помітивши видобуток, всім тілом припадають до землі й повільно крадуться в її напрямку, поводячи в сторони головою й, подібно кішці, погойдуючи від збудження хвостом. Якщо полювання виявляється успішної, те, міцно затиснувши видобуток у роті, ящірка витягається й починає швидко обертатися, травмуючи жертву тертям об землю й уже потім проковтуючи.
Більшість аллигаторових ящірок розмножується відкладаючи яйця, і лише деякі види яйцеживородящие. В одного з північноамериканських герронотов – Gerrhonotus coeruleus – спарювання відбувається у квітні й молоді (від 2 до 15) народжуються через 4-5 місяців, у серпні – вересні. Самки яйцекладущего виду G. multicarinatus відкладають по 8-12 яєць у липні або початку серпня, і молоді лупляться через 35-40 днів, у вересні.
ДО роду панцирних веретениц (Ophisaurus) ставляться позбавлені кінцівок змієподібні ящірки, у яких зберігаються лише ледь помітні рудименти задніх ніг. Тіло їх покрите великою ромбовидною лускою, розташованої косими поздовжніми й поперечними рядами. З боків тіла, як й у герронотов, є вистелена дрібною лускою поздовжня складка шкіри, уздовж якого проходить границя між спинною й черевною частинами суцільного панцира, утвореного кістковими пластинками – остеодермами. Завдяки цьому зчленуванню панцир не перешкоджає збільшенню обсягу тіла ящірки при заковтуванні великого видобутку. Довгий і товстий у підстави, хвіст цих ящірок, на відміну від герронотов, позбавлений здатності обламуватися.
У всіх панцирних веретениц задні щелепні зуби притуплені й значно толще передніх. Один або кілька поздовжніх рядів зубів є також на піднебінні й криловидних костях. У зв’язку зі змієподібно витягнутим тілом одна легеня помітно подовжена, тоді як інше недорозвинене. Всі види цього роду живуть на землі.
Розмножуються шляхом откладки яєць. В одного з американських представників роду Ophisaurus ventralis спостерігається турбота про потомство. Самка сворачивается над кладкою, охороняючи її від ворогів, і час від часу пересуває яйця, збираючи їх в одне місце.
Рід поєднує 13 видів, розповсюджених у Північно-Західній Африці, Південно-Східній Європі, Південно-Західній Азії, Східній Індії, Бірмі, Індокитаєві, Південному Китаєві, на Калимантане, Суматрі й у Північній Америці.
Желтопузик, або глухарь (О. apodus), — найбільш великий представник сімейства веретеницевих. Він досягає довжини 120 див. Більша чотиригранна із загостреною мордою голова добре відмежований від трохи стислого з боків змієподібного тулуба, що переходить у довгий хвіст, на частку якого доводиться близько 2/3 загальної довжини тварини. Характерні для представників цього роду бічні шкірні складки починаються небагато за юшка й кінчаються по сторонах анального отвору, де перебувають ледь помітні, у вигляді сосочков, рудименти задніх ніг. Молоді желтопузики зверху жовтувато-сірого цвіту з 16-22 поперечними рядами коричнювато-бурих зиґзаґоподібних смужок, що тривають у вигляді невеликих витягнутих поперек цяток і на хвості. У міру росту тварини смугастість зникає, і дорослі ящірки поступово здобувають одноманітне маслиново-буре, грязно-жовте або мідно-червоне фарбування, іноді з розкиданими безладно невеликими темними плямами.
Область поширення желтопузика охоплює південь Балканського півострова, деякі острови Середземного моря, Південний берег Криму, Кавказ, Малу Азію, Сирію, Палестину, Ірак, Іран, Афганістан, Південний Казахстан, Південну Туркменію, Південний і Західний Узбекистан, Таджикистан і Киргизію. На всій цій великій території желтопузик зустрічається в більшій і малій річковій долинах, на поросших травою й чагарником передгірних рівнинах, у розріджених листяних лісах, на різних культурних землях – у садах, виноградниках, занедбаних бавовняних і ри- т сових полях. Він охоче заходить у воду й превосходно плаває. Притулками йому служать нори гризунів, щілини між коріннями й густ прикореневі поростили чагарників.
Навесні перший час після пробудження від зимової спячки желтопузиков часто можна зустріти вдень гріються на сонце В жаркі ж літні місяці вони виходять із притулків лише по ранках і після заходу сонця й залишаються активними більшу частину ночі.
Харчуються желтопузики різними комахами, серед яких переважають великі жуки — навозники, хрущі, чернотелки, златки, бронзівки й жужелиці. Значне місце в їхній їжі займають равлика, які вони поїдають, попередньо роздавлюючи раковини. Навесні й після дощів желтопузики у великій кількості винищують голих слизней. Нерідко вони поїдають і дрібних хребетних тварин – ящірок, невеликих змій, гризунів, яйця й пташенят птахів, що гніздяться на землі, а також солодкі плоди, зокрема падалицю абрикосів й ягоди винограду.
Дорослі особини полюють іноді за власним молодняком.
Винищуючи значну кількість шкідників, желтопузики приносять безсумнівну користь людині. Великий видобуток, наприклад змієві або ящірку, желтопузик оглушає енергійними струшуваннями голови, швидко й різко ізвиваючись всім тілом, і лише переконавшись, що жертва нерухома, повільно проковтує її цілком
8—10 довгастих порівняно великих яєць самки відкладають у червні — початку липня. Молоді желтопузики довжиною близько 10 див з’являються наприкінці серпня, але ведуть схований спосіб життя й зустрічаються восени дуже рідко.
Незважаючи на. сильні щелепи, пійманий желтопузик майже ніколи не кусається, а намагається звільнитися з рук, ізвиваючись всім тілом або швидко обертаючись в одну сторону. При цьому чується характерний скрип тертьовий друг об друга пластинок кісткового панцира. Подібно більшості інших веретеницевих, він добре переносить неволю, звикає до людини й дозволяє вільно брати себе в руки.
Рід веретениц (Anguis), що містить лише один вид також безногих ящірок, характеризується зовсім гладкої, закругленої позаду лускою тулуба й відсутністю на його боках характерної для желтопузиков поздовжньої складки шкіри. Зуби цих ящірок конічні, гострі й загнуті назад. На криловидних і піднебінних костях, на відміну від желтопузиков, зуби відсутні.
Веретеница ламка, або мідяниця (Anguis fragilis), має довгий веретеноподібний тулуб. Молоді веретеници зверху дуже гарний сріблисто-білий або світло-кремовий кольори із двома минаючими уздовж хребта тісно зближеними тонкими темними лініями, що починаються від розташованого на потилиці більш-менш трикутної плями. Боку тіла й черево їх чорно-бурі або майже чорні, причому границя між світлим спинним і темним бічним фарбуванням тіла виражена дуже різко. У міру росту тварини верхня сторона тіла поступово темніє й здобуває бурі, коричнюваті або бронзові тони, боки ж помітно світлішають, але залишаються звичайно більше темними, чим спина. У дорослих самців на спині більш-менш густо розташовані сливающиеся місцями один з одним блакитні або сині плями. У довжину ця ящірка досягає 60 див, більше половини з яких доводиться на дуже ламкий, слабко приостренний на кінці хвіст.
Веретеница широко поширена в Європі, де місцями доходить майже до полярного кола, у Північно-Західній Африці, Малій Азії, на Кавказі й у Північному Ірані. У межах Європейської частини СРСР вона відсутній лише на Крайній Півночі, у степовій зоні й Кримі; на сході проникає в Західний Сибір. Жиеет у широколиственних і змішаних лісах, зустрічається також у заростях чагарників, на лугах, полях й у садах, але звичайно неподалік від лісу. На Кавказі веретеница піднімається досить високо в гори, проникаючи місцями на ділянки субальпийских лугів у верхніх лісових узлісь. Ховається вона в гнилих пнях, під упалими стовбурами дерев, у купах труску, у товщі лісової підстилки, під каменями й у мурашниках. Нерідко веретеница й сама влаштовує собі нору, вбуравливаясь головою в лісову підстилку або пухкий ґрунт. Руху її на рівному місці дуже повільні, однак, пробираючись серед рослинності або між каменями, вона рухається досить швидко, змієподібно ізвиваючись всім тілом. Навесні, перший час після зимівлі, веретеници подовгу гріються на сонце й не представляють рідкості в місцях, де вони живуть. Однак уже із середини червня, а на півдні значно раніше ці ящірки переходять до сутінкового й нічного способу життя й виходять із притулків у денний час дуже рідко, звичайно в похмуру, але теплу погоду або після рясного нічного дощу.
Харчуються веретеници дощовими хробаками, наземними молюсками, личинками комах, багатоніжками й іншими повільно, що рухаються тваринами, оскільки за більше рухливим видобутком вони погнатися не в змозі. Помітивши видобуток, веретеница повільно до неї наближається, обмацує спочатку язиком, потім широко розкриває рот і не поспішаючи схоплює. Гострі, відігнуті назад зуби надійно втримують у роті слизьких хробаків, що ізвиваються, і голих слизней, яких ящірка повільно заковтує, по черзі нахиляючи голову те в одну, то в іншу сторону. У випадку, якщо схоплений хробак міцно чіпляється заднім кінцем тіла за ґрунт у земляній норці, веретеница, витягаючись у довжину, починає швидко обертатися в одну сторону, відриваючи в такий спосіб частина видобутку. Так само надходять вони, коли вдвох схоплюють одного довгого хробака або слизня й, обертаючись у різні сторони, швидко перекручують видобуток навпіл. Поїдаючи равликів, веретеница поступово усе більше впирається головою в устя раковини й помалу витягає молюска з його притулку.
Через 2, 5—3 місяці після спарювання, що відбувається навесні, самка народжує від 5 до 26 дитинчат, що з’являються на світло в прозорій яйцевій оболонці, що вони відразу розривають і розповзаються в сторони. Довжина молодих ящірок зараз же після народження не перевищує звичайно 100 мм разом із хвостом.
Зимують веретеници в норах гризунів, у глибині гнилих пнів, збираючись іноді по 20—30 і більше особин разом. Завдяки своїй повільності й повній беззахисності ця ящірка часто стає жертвою різних ворогів, рятуватися від яких їй допомагає лише довгий і надзвичайно ламкий хвіст, що залишається в зубах або пазурах хижака. У багатьох місцях веретеницу вважають отрутної й, приймаючи за змію, безжалісно винищують. У дійсності ж веретеница зовсім необразлива й приносить лише користь людині, у безлічі знищуючи різних шкідників.
Подібно желтопузику, ця ящірка дуже добре переносить неволю й швидко звикає до людини. Відомі випадки, коли вона виживала в неволі по 20-30 і навіть 50 років.