СІМЕЙСТВО ЗМЕИНОШЕЙНИЕ ЧЕРЕПАХИ (CHELIDAE)

На відміну від пеломедузових, змеиношейние черепахи зовсім не втягують шию усередину, а лише закладають її вбік під панцир, так що вся шия й голова видні попереду. У черевному щиті їх усього 9 кісткових пластинок, у більшості видів є на карапаксе непарний шийний щиток і кістки нижньої щелепи розділені швом у підборідному з’єднанні.
Сімейство включає 31 вид (10 пологів) черепах, які поширені в Південній Америці, Австралії й на Новій Гвінеї.
Австралійська змеиношейная черепаха (Chelodina longicollis) найбільш відома й звичайна серед черепах, що населяють цей материк. Ця невелика, максимально до 30 див по довжині панцира, черепаха має дивно довгу шию. Разом з головою шия по довжині майже дорівнює всьому тулубу. Сильно приплющений овальний панцир пофарбований у буруватий цвіт, на тлі темного фарбування голови яскраво виділяється золотаво-жовта радужина око. Ця черепаха живе в ріках й озерах Східної Австралії, увесь час проводить у воді, активна вдень і полює на дрібну рибу й водних безхребетних. Місцеві жителі вважають черепаху особливими ласощами й посилено переслідують її, а також збирають й їдять яйця, які самки відкладають у грудні – січні.
До цього ж роду належать ще сім видів черепах, що живуть в Австралії й на Новій Гвінеї (Chelodina oblonga, Ch. expansa, Ch. novaeguineae й ін.).
В інших австралійських змеиношейних черепах шия значно коротше тулуба. Зубчаста элсея (Elseya dentata), що відрізняється сильно зубчастим заднім краєм карапакса, водиться в Північно-Східній Австралії. Дев’ять видів роду короткошейних черепах (Emydura), розміром від 15 до 38 див, живуть у ріках Північної й Східної Австралії й на Новій Гвінеї. Серед них найбільш звичайна облямована короткошейная черепаха (Emydura macquarrii) з розширеними крайовими щитками карапакса.
У Південній Америці змеиношейние черепахи досягають великої розмаїтості — тут зосереджені представники шести різних пологів.
Рід Лягушковие черепахи (Batrachemys). Довжина панцира до 30 див. Черепахи відрізняються порівняно короткою шиєю й великої, сильно сплощеною головою, що нагадує по обрисах голову жаби. Шия густо усаджена дрібними горбками. Носата лягушковая черепаха (Batrachemys nasuta) звичайна в ріках Венесуели, Гвіани, Бразилії, Болівії й Парагваю. Колумбійська лягушковая черепаха (В. dahli) була описана в 1958 р. по зборам шведського зоолога Г. Даля з Колумбії. Він приділив цьому виду кілька рядків у своїй романтичній книзі «У краї мангров».
«Карранчини живуть у маленьких мулистих озерах савани. Гарними їх не назвеш, вони погано пахнуть і можуть боляче вкусити, якщо зазіваєшся. Їдять вони головним чином великих прісноводних молюсків.
Люди савани не примхливі, охоче їдять майже всіх місцевих черепах. Але й вони гидливо морщаться побачивши карранчини».
По всій середній і східній частині південноамериканського материка, від Гвіани до Аргентини, зустрічається жабоголовая черепаха (Phrynops geoffroanus) — досить велика тварина із плоским овальним панциром довжиною до 35 див, порівняно короткою шиєю й звичайно з ясно-жовтою облямівкою по краї зеленувато-бурого спинного щита.
В плоских черепах (рід Platemys) карапакс має посередині поздовжнє поглиблення. Всі чотири види цього роду мають подібні розміри (до 16-20 див) і досить довгу шию, що, однак, набагато коротше тулуба. Вся шия покрита більш-менш колючими горбками. Особливо високі й гострі шипики на шиї в колючої плоскої черепахи (Platemys spixi), розповсюдженої в Північній Аргентині й Південній Бразилії.
В Аргентині, в області Чако, була знайдена в 1945 р. шпоровая плоска черепаха (P. pallidipectoris). На задній стороні її стегон сидить одна велика й кілька дрібних шпор. Всі плоскі черепахи – водні тварини, що споживають тваринну їжу.
Опукла черепаха (Mesoclemmys gibba), що ставиться до іншого роду, пофарбована зверху в чорний цвіт, а знизу — у бурувато-чорний. Порівняно високий панцир має в задній частині серединний кіль, на нижній щелепі сидять два коротких вусики. Крім Північно-Східної Бразилії й Гвіани, опукла черепаха живе також на острові Тринідад.
Надзвичайно довга шия в аргентинської гідромедузи (Hydromedusa tectifera), що перевершує по довжині спинний відділ хребта. Голова її сильно приплющений, очі висунуті вперед і нагору, шия покрита безліччю дрібних горбків. Спинний щит у молодих особин має поздовжній кіль, і на кожному щитку піднімається гострий, спрямований назад конус. З віком ці конуси й серединний кіль поступово зменшуються, і в старих черепах спина майже гладка. Фарбування спини в молодості маслинова, а в дозрілих літах коричнева. З боків голови й шиї проходить яскраво-жовта смуга.
Гідромедузу можна зустріти у водоймах Аргентини, Парагваю, Уругваю й Південно-Східної Бразилії. Вона веде нічний спосіб життя, полює за рибою й іншими водними тваринами. Яскравого сонця гідромедуза уникає, зате добре переносить холод, зберігаючи активність навіть при температурі нижче 10°.
Набагато більше дрібна (до 17 див), із гладким карапаксом, бразильська гідромедуза (Hydromedusa maximiliani) живе в Північно-Східній Бразилії.
Вигадливою зовнішністю володіє торочкувата черепаха, або матамата (Chelus fimbriata), що живе в Північній і Середній Бразилії, Гвіані й Венесуелі. Панцир її зазубрений по краях, а зверху має три зубчастих кілі, утворених гострими конусоподібними буграми на кожному щитку. Довжина панцира до 40 див. Особливо фантастична голова й довга шия черепахи, обвішані рядами фестончатих шкірястих шматків. Трикутна голова сплощена, на кінці морди гострий хоботок, маленькі вічка висунуті вперед, розріз рота доходить до самих вух. Над вухами великі шкірясті вирости. Дрібні різьблені шматки висять на горлі й підборідді.
,
Коли одноколірна бурувата черепаха причаїться на дні водойми або на мулистому березі, стає зрозумілим зміст цієї вигадливої форми тіла й численних «прикрас». У такому положенні вона дивно схожа на шматок замшілого дерева або уламок кори.
Щелепи матамати дуже слабкі, а рот може відкриватися надзвичайно широко. Все це зв’язано зі способом харчування черепахи – вона не пережовує, не відкушує й навіть не тримає видобуток щелепами. Причаївшись, матамата чекає, коли жертва (риба, жаба, пуголовки т.п.) підпливе на потрібну дистанцію. Імовірно, жертви наближаються не тільки випадково, а бувають притягнуті шматками, що колишуться, на голові й і шиї черепахи. У потрібний момент матамата широко розкриває впасти й різко втягує в себе воду разом з жертвою. У такий спосіб видобуток проковтує цілком, рот захлопується, а захоплена вода потім випускається назад через ледве відкриту пащу.
Матамати добре уживаются в неволі, але годувати їх потрібно тільки живим кормом. Коли намагалися давати їм мертвих риб, те, проковтнувши таку рибу, черепаха негайно ж виплевивала її назад. Видимо, остаточну інформацію про якість корму вона одержує вже зі свого шлунка. При першому розгляді, мабуть, важливий сріблистий блиск риб’ячої луски. Саме тому матамати неодноразово намагалися проковтнути блискаючий ртутний термометр, що плавав в акваріумі, але ніколи не замірялися на більше скромний спиртової термометр. Ненажерливість матамат також примітна – при достатку видобутку деякі ненажери ковтають риб доти, поки останні вже не містяться в шлунку й зупиняються в довгій шиї, очікуючи своєї черги.