СІМЕЙСТВО ЖАБИ (BUFONIDAE)

Сімейство жаб дуже велике, включає близько 450 видів, розповсюджених у всіх частинах світла. Підрозділяється на 7 підродин. Більшість жаб повністю позбавлено щелепних зубів.
ДО підродини австралійських жаб ставиться 49 найбільш примітивних видів, поєднуваних в 16 пологів.
Один з найбільш відомих видів — пустельна австралійська жаба (Chiroleptes platicephalus) відрізняється здатністю протиставляти внутрішній палець передніх ніг всім іншим, великий головою, сильно розвиненими плавальними перетинками, що з’єднують пальці задніх ніг, і невиразною барабанною перетинкою. Верхня щелепа в неї із зубами. Легені в цієї жаби дуже сильно розвинені й доходять до заднього кінця тіла. У пустелях Центральної Австралії вона живе в котлованах із твердим глинистим ґрунтом. Посушливий період проводить зарившись у норі на глибину близько 30 див. Тіло жаби шарообразно роздувається від переповнення водою й займає всю нору, стінки якої бувають вологими. Воду тварина запасає в більших підшкірних порожнинах й у порожнині тіла. Місцеві жителі відшукують цих жаб у пустелі й використають їх як запаси питної води.
Широко поширена в Австралії лягушковидная жаба (Limnodynastes tasmaniensis), по зовнішньому вигляді дійсно схожа на жабу; відрізняється гарним фарбуванням. Верхня поверхня її бура, жовтуватою або червонувата з неправильно розташованою більшою темно-бурою й зеленою плямами, часто зі світлими краями. Світла лінія на спині жовто-зелена або жовтогаряча. У самців зелене горло. Відкладають ікру у воду у вигляді білих пінистих грудок. Ікрометання, як у більшості австралійських безхвостих, не присвячено до певних строків, а пов’язане з дощами, звичайно з липня до травня.
Деякі австралійські жаби розмножуються на суші. Так, жаба Crinia laevis відкладає яйця під землею в гладкостенних норах, які тварина викопує саме, або використає готові порожнечі. Помилкова жаба Биброна (Pseudophryne bibroni), як й інші представники цього роду, зовні схожа на жерлянку й по складу тіла, і по яскравому фарбуванню черева. Вона відкладає яйця поодинці на суші між каменями або серед пучків трави на березі водойми. Період ікрометання доводиться на австралійське літо й осінь. З відкладених яєць, часто після закінчення декількох місяців, при першому дощі виходять розвинені пуголовки. Інший вид того ж р о д а – P. corroboree має на спині характерні поздовжні чорні смуги, що чергуються із блискучими жовтими смугами, живе на границі снігів в альпійському поясі й багато місяців проводить у зимової спячке. Розмножується подібно з P. australis, що відкладає близько 20 яєць у ямки поблизу від води. Потоки дощу несуть яйця у воду, де й розвиваються виведшиеся з них пуголовки.
Єдиний вид ще одного роду австралійських жаб — Myobatrachus живе в термітниках.
Підродина дійсних жаб близкородственно з австралійськими жабами. Основна маса видів (близько 250) належить до роду Bufo, представники якого поширені по всіх континентах, крім Австралії.
Зелена жаба (Bufo viridis) пофарбована зверху у світло-сіро-маслинові тони з великими темно-зеленими плямами, облямованими вузькою чорною облямівкою. Шкіра горбкувата, з боків голови два великих скупчення отрутних залоз — паро-тиди. Поширена в Європі, Північній Африці, у Європейській частині СРСР, у Криму, на Кавказі, у Казахстані, у Середній Азії, Ірані, Туреччині, Афганістані, на схід іде до Алтаю, Західної Монголії, Західного Китаю. У Балтійського моря доходить на півночі до 59° с. ш., а на сході ареалу до 50° с. ш. Широко поширена в напівпустелях, степах і широколиственних лісах, іде до північної границі змішаних лісів. Далі інших земноводних проникає в пустелі, високо піднімається й у гори. У Гімалаях знайдена на висоті до 4500 м.
,
Максимальні розміри зеленої жаби — 140 мм. На Кавказі, у зоні оптимуму для цього виду, середня довжина – 75 мм. До півночі, півдню, сходу, а можливо, і до заходу розміри тіла зелених жаб зменшуються.
Незважаючи на широке поширення, зелена жаба має якості, що характеризують її як південна тварина. Так, її м’язова тканина відрізняється значною теплотривкістю, і найкраще цей вид у досвідчених умовах почуває себе при 33°.
Зелена жаба веде наземний спосіб життя, проводячи у водоймах лише незначний час у період ікрометання. Займає найбільш сухі місця перебування, недоступні іншим земноводним. Спеціальними спостереженнями встановлено, що 91% зелених жаб зустрічався в місцях, де вологість припочвенного шаруючи повітря дорівнює 51-90%. При більше високій вологості- від 91 до 100% – зустрінуто лише 9% цих тварин. Пристосованість до існування в сухих місцях перебування розвивається в земноводних у двох напрямках: вони мають меншу проникність шкіри для води й здатні губити велику кількість вологи без шкоди для організму. Проникність шкіри для води в зеленої жаби в 2 рази менше, ніж в остромордой жаби, і в 3 рази менше, ніж у трав’яної. Зелені жаби переносять втрату води, рівну 50% ваги їхнього тіла, тоді як трав’яні жаби гинуть, втративши воду в кількості 15% від ваги тіла. Проникнення води через шкіру регулюється консистенцією слизу, що покриває неї. При недоліку вологи в навколишнім середовищі шкіра земноводних покривається тонкої сухий, блискучої пленочкой, малопроницаемой для води.
Зелена жаба веде нічний або сутінковий спосіб життя, вибираючи для цього самий вологий час доби. тварини, Що Вийшли на полювання, часто «купаються» у водоймах або в росі, поповнюючи запаси води в тілі.
Улітку зелені жаби починають годуватися близько 8 годин вечора. ДО 11-12 годинників ночі їхні шлунки бувають максимально наповнені. Восени жаби виходять на полювання вже в 5 годин вечора. Іноді вони бувають активні й удень.
Усе корму зелена жаба добуває на суші. Лише 0, 1% від загального числа харчових об’єктів доводиться на частку водних організмів. У Предкавказье провідну роль у харчуванні цього виду грають жуки, клопи, гусениці й мурахи. У Вірменії майже половина харчових об’єктів представлена жуками, велике значення мають личинки мух, щипавки, гусениці, клопи. У Дагестані 40% із числа всіх з’їдених тварин становлять жуки, 22% – прямокрилие, 11% – клопи й 11% – мурахи. Літаючих комах зелена жаба добуває дуже рідко. Це пов’язане з тим, що жаби, що полюють, пересуваються невеликими стрибками; створюється враження, що тварина йде «шажками». Через відносно короткі задні ноги з менш развитой мускулатурою жаба не в змозі робити сильних стрибків, спрямовуючись за видобутком. У жаби малорухома мова, на значному протязі прикріплений до дна ротової порожнини, здатний лише небагато вивалюватися набік. Його руху не можуть компенсувати малу рухливість тварини. Кут, утворений тілом і горизонтальною поверхнею, у жаб невеликий. Це також сприяє тому, що вони беруть видобуток в «нижньому ярусі», із землі.
Єдиний засіб захисту цього нешвидко, що пересувається тварини, — отрутні залози. Шкіра спинної сторони тіла жаб несе дві великі привушні отрутні залози – паротиди й безліч дрібних одиночних отрутних залоз. Отрутні залози жаб позбавлені апаратів, що дозволяють наносити поранення й уводити свої виділення безпосередньо в кров, отже, отрутні залози жаб пасивні. Дрібні одиночні отрутні залози мають відкриту вивідну протоку. Коли хижак, що переслідує жабу, вистачає неї, із всіх малих отрутних залоз рефлекторно виділяються речовини з різким специфічним заходом, надзвичайно гірким смаком, пекучим і блювотною дією. Нападаюча тварина виявляється змушеним кинути жертву. Доти поки жаба не схоплена, як би її не переслідували, виділення із залоз не відбувається. Протоки привушних залоз закриті особливими пробками, що перешкоджають виділенню секрету назовні. Це виявляється можливим тільки при натисненні на залозу. Виділення привушних залоз, потрапивши в організм хижака, отруюють його. Їхнє захисне значення виявляється особливо велико в період спячки, коли всі рефлекторні реакції різко знижуються й діяльність малих отрутних залоз зводиться до мінімуму. Привушні залози, виділяючи отруту при натисненні на них, діють незалежно від фізіологічного стану організму. Для людини отрутні виділення наших жаб не небезпечні.
У пустелях у зеленої жаби, видимо, добре виражена літня спячка, що нерідко переходить у зимову. На зимівлю вона йде раніше багатьох земноводних, слідом за землянками. Північніше й у горах активність її припиняється раніше. Зелені жаби починають іти на зимівлю, коли середньодобова температура повітря знижується до 7—8°, і зникають повністю, коли вона знизиться до 3—4°. Зимують там же, де ховаються вдень: у норах гризунів, ямах, під каменями, у щілинах стін, зариваються в пухку землю на глибину 10-12 див. Спячку проводять поодинці, іноді по 3-4 особині разом.
У Вірменії одиночні виходи зелених жаб спостерігаються при середньодобовій температурі 3—9°; масова поява відбувається тільки з підвищенням її до 15 — 16°. На околицях Єревана це відбувається наприкінці березня – на початку квітня, вище в горах і на північних границях поширення виду – наприкінці квітня – у травні. Середня тривалість зимівлі – 185 днів; на околицях Єревана, на висоті 980 м, – 120 -130 днів; на околицях Севана, на висоті 1940 м, – 175-180 днів.
Прокинувшись, зелені жаби приступають у розмноженню. У цей час статевозрілі особини скапливаются у водоймах.
У Вірменії жаби досягають половозре-лости на 4-й рік. У цей час довжина їх 50-55 мм.
У самця, що обіймає самку при спарюванні, кисті лабетів містяться в неї під пахвами. Шлюбні мозолі розташовані на трьох середніх пальцях передніх лабетів і по розмірах уступають цим утворенням у жаб.
Отметав ікру, жаби залишають водойму. Откладка ікри різними особинами відбувається неодночасно, і завдяки цьому ікрометання розтягується до липня, а іноді й до серпня. Кладка у вигляді шнура, у якому яйця розташовані двома рядами. Загальна довжина шнура може доходити до 7 м, а кількість яєць в одній кладці досягає 12 800 штук. Яйцеклітини порівняно дрібні, діаметр їх 1 — 1, 5 мм. Ікра відкладається біля берега в найрізноманітніших водоймах. Шнури обплітають підводні предмети або лежать на дні. При середній температурі води 23° пуголовки лупляться на 5—6-й день, досягаючи 6—7 мм. Спочатку вони прикріплюються до студенистой маси шнурів, а потім до підводної рослинності й інших предметів. Через 3-4 дні в них проривається рот і вони починають інтенсивно харчуватися.
Переходячи до активного способу життя, пуголовки тримаються на дні й у зв’язку із цим відрізняються приплющеної в спинно-черевному напрямку формою тіла. Передній відділ голови в них трохи витягнуть у хобот, а ніздрі й очі зближені й відсунуті назад. Ці особливості будови, видимо, пов’язані з тим, що вони риються на дні в мулі. Органи бічної лінії в них розвинені краще, ніж у пуголовків жаб, особливо зелених. Їх невеликий хвостовий плавець майже однаковий по ширині на всьому протязі й лише злегка звужується до кінця. Незважаючи на те що пуголовки жаб, що ведуть придонний спосіб життя, живуть в умовах недоліку кисню, зовнішні зябра в них короткі й не гілкуються.
Видимо, це пов’язане з їхнім образом, що риє, життя. Однак мережа кровоносних судин у хвостовому плавці в них значно густіше, ніж у пуголовків інших видів. Це особливо важливо, тому що легеневе, подих у них включається пізно. Для, них також характерна менша, чим в інших видів, потреба в кисні.
Пуголовки зеленої жаби можуть жити в температурних межах від 1° До 45. Про харчування їх є уривчасті відомості, що вказують на те, що вони поїдають діатомові й зелені водорості, що гниють залишки рослин і тварин, але віддають перевагу тваринній їжі. Ведуть денний спосіб життя.
Пуголовки зеленої жаби відрізняються найшвидшим розвитком серед всіх наших безхвостих земноводних. На 5-й день у них зникають зовнішні зябра, на 20-й з’являються бруньки задніх кінцівок, на 30-й задні кінцівки розділяються на суглоби, на 38-й з’являються передні кінцівки, на 39-й починається резорбція хвоста. Ростуть пуголовки не дуже швидко. Середній приріст за день дорівнює 0, 8 мм. Довжина перед метаморфозом становить тільки 53% від довжини дорослої самки.
У природних умовах розвиток триває 45—55 днів при середній температурі води 21, 5°, а при температурі 24, 8°—55—60 днів. Розміри метаморфи-зировавших сеголеток досягають 14 – 16 мм.
У зоні оптимуму половозрелость наступає в середньому при довжині в 57 мм. По краях ареалу – раніше (42-57 мм), тому що ріст тут іде, як правило, більш енергійно. Після настання половозрело-сти ріст в оптимальних умовах триває ще довго, і тварина досягає більших розмірів. Ніж далі від оптимуму, тим різкіше загальмовується ріст, і в підсумку утворяться популяції з більше дрібних особин.
У степовому й лісостеповому Предбайкалье й Забайкалье й на півдні Далекого Сходу живе монгольська жаба (Bufo raddei). Вона відрізняється від зеленої жаби світлою смугою на спині, менш горбистою шкірою й присутністю на гомілці великої залози. Монгольська жаба не поширюється так далеко на північ, як зелена. За межами нашої країни вона живе в степах і пустелях Центральної Азії. Високо піднімається в гори. У Гобийском Алтаєві, наприклад, вона знайдена на висоті 3800 м.
Усюди в Західній Європі, включаючи Південну Англію й Південну Швецію, живе очеретяна жаба (Bufo calamita), відсутня в Італії й на Балканському півострові. У нашій країні цей вид зустрічається тільки на заході, доходячи на схід до Мінська й Бобруйська. По зовнішньому вигляді очеретяна жаба дуже схожа на монгольську. Найбільше часто вона зустрічається на піщаних дюнах і менш інших наших жаб чутлива до солоності води й ґрунту.
Широко поширена в Радянському Союзі сіра, або звичайна, жаба (В. bufo) — сама велика з наших жаб (до 200 мм). Зверху вона бурого цвіту, знизу – грязно-білого або жовтуватого.

Поширено звичайну жабу в Північно-Західній Африці, у Європі, у межах СРСР — у Криму, на Кавказі, у Сибіру й на Далекому Сході, у Кореї, Японії й Китаєві. На північ доходить до 65° с. ш., у східній частині ареалу північна границя поширення спускається багато південніше, досягаючи берега Охотського моря. Населяє всі варіанти лісу й степову смугу, по південній границі якої приблизно проходить і південна границя поширення цього виду. У гори піднімається до 3000 м над рівнем моря.
Звичайна жаба в середній смузі не так численна, що як живуть із нею пліч-о-пліч бурі жаби. Вона набагато менш помітна, чим зелена жаба, що видає свою присутність дзвінкою шлюбною треллю самця. По способі життя звичайна жаба подібна із зеленої, але являє собою вид, розповсюджений далі на північ. У зв’язку із цим при підвищенні температури її м’яза раніше гублять збудливість, чим мускулатура зеленої жаби. Вона пізніше зеленої жаби залягає в спячку й менший строк буває неактивна.
Звичайна жаба менш плідна, чим зелена. Вона відкладає 1200-6840 ікринок. Процес ікрометання в неї не розтягнуть, і вона затримується у водоймі всього 6-8 днів. Личинки залишають яйце на ранніх стадіях розвитку, коли є лише хвостова брунька й зачатки нерозгалужених зовнішніх зябер, які зникають потім через 8 днів. Бруньки задніх кінцівок з’являються на 22-й день, на 32-й день задні кінцівки розділяються на суглоби, на 42-й з’являються передні кінцівки. Розвиток пуголовків звичайної жаби триває трохи повільніше, ніж зеленої (на 4- 5 днів). Повільніше вони й ростуть. Середній приріст їх за день становить 0, 6 мм, і перед метаморфозом вони досягають 40% від розмірів дорослих. Половозрелость наступає на 3-4-м року життя; у самців раніше, ніж у самок. Тривалість життя в неволі досягає 36 років.
Чернорубцовая, або малайська, жаба (Bufo melanostictus), що живе в Південно-Східній Азії, — найпоширеніше земноводне, що йде й високо в гори. У Гімалаях вона піднімається на висоту більше 3000 м. По розмірах і зовнішньому вигляді нагадує звичайну жабу. Верхня сторона тулуба цієї тварини від світлого жовто-бурого цвіту до чорно-бурого. Головні гребені й рогові шипи, що сидять на бородавках, чорні. Низ тіла світліше, одноколірний або ж з більше темними плямами. У період спарювання горло самця пофарбоване в гарний жовтий цвіт.
Віддає перевагу обробленим місцевостям, узбіччя доріг, галявини. У лісі зустрічається рідше. Удень ховається під каменями, пнями й у норах. Виходить відтіля лише незадовго до заходу сонця й залишається поза притулками до світанку. Харчується мурахами, термітами, а також жуками й наземними молюсками. Збирає корм із поверхні ґрунту. Розмножується протягом усього року, але найбільшої активності розмноження досягає в листопаді – грудні, на початку сезону мусонів.
Останнім часом проведені цікаві дослідження з біології обитающей у Північній Америці дакотской жаби (Bufo hemiophrys). Майже вся популяція цих жаб на північно-заході штату Миннесота зимує в неуважні по прерії земляних насипах. Висота насипів досягає 30-60 див, а ширина – 3-42 м. При ритті нір жаби переміщають за рік 2407 м3 ґрунту. Можливо, їхня діяльність, що риє, була істотним фактором у походженні цих насипів. Масовий вихід із зимівлі в цього виду звичайно відбувається 12-18 травня. Статевозрілі особини просипаються раніше молоді, а самці й самки одночасно. У період виходу із зимівлі була піймана 7651 жаба. Всі виловлені тварини поєднуються тільки у дві вікові групи – статевонезрілих і дорослих. Відбувається це тому, що молоді досягають розмірів дорослих уже при виході із другої зимівлі. Швидко ростуть вони й у перший рік свого життя. Після метаморфоза молодь має довжину 31 мм. Число самців і самок серед дорослих жаб однаково. Співвідношення молод і дорослих міняється по роках. Так, в 1960 р. на одна доросла тварина доводилася чотири статевонезрілих, в 1961 р.-
В інший прибережної жаби (Bufo valliceps), що живе в Техасі й Луизиане, індивідуальні ділянки обмежуються відстанню в 45 л* від центра активності. Тварини, переміщені зі своїх місць проживання, повертаються назад, переборюючи при цьому відстані 36-220 м. Одна самка повернулася «додому» після того, як була перенесена на 300 м униз по ріці.
На прикладі иосемской жаби (В. canorus), що живе в горах Сьєрра-Невада, установлено, що жаби можуть у відомій мері підтримувати температуру тіла на певному рівні, гріючись на сонце, коли холодно, і йдучи в прохолодну воду або під землю при високих температурах навколишнього середовища. Тварини поводяться так, що температура їхнього тіла по можливості наближалася до верхньої границі їхнього температурного діапазону. У половини виловлених жаб температура тіла була вище 24, 5°, у дуже вище 28, 5°. Нижче 8° температура тіла не була відзначена. Різниця між температурою тіла жаби й температурою субстрату в середньому становить 3, 2°. В 63% випадків температура тіла жаби була вище або рівнялася температурі ґрунту. У ще більшому ступені температура тіла жаби перевищує температуру повітря.
Температура тіла при різній вологості в земноводних значно змінюється.
Так, в лопатоногой жаби (Bufo fowleri) в умовах досвіду, коли температура навколишнього середовища була 20°, температура тіла тварини при 96—100% відносній вологості була менше температури навколишнього середовища на 0, 74°, а при 7% відносній вологості — на 7, 33°. У цього ж виду вивчали реакцію на світло у зв’язку з різною температурою навколишнього середовища. При температурі 20—25° приблизно 80% жаб рухалися до світла, причому реакція ця наступала протягом 2 хвилин. При більше високих і більше низьких температурах їхнього руху стають повільними й менш цілеспрямованими, а реакція на світло сповільнюється.
Найвідоміша жаба з Південної й Центральної Америки — це ага (Bufo marinus), тварина, що досягає в довжину 250 мм і більше. Зверху темно-бура або ясно-сіра з більшими темними плямами. На більше світлій нижній стороні розкидані часті дрібні червонясто-бурі плями.
Від родинних видів ага відрізняється формою й положенням кісткових виступів на голові, особливо виступом, що має напівкруглу форму й облямовує верхнє віко, великий, ясно помітною барабанною перетинкою й дуже великими привушними залозами.
У місцях свого поширення цей вид досить численний. Живе на сухих ґрунтах, але часом шукає собі місць, що буяють водою, особливо перед линянням. На відміну від всіх інших земноводних зустрічається більш-менш постійно в предустьевих солонуватих водах по узбережжю й на островах. Імовірно, це можливо тому, що ага має найбільш ороговілу шкіру й відповідно найбільше зовсім розвинена легеня серед всіх земноводних.
Веде нічний спосіб життя, легко пересувається за допомогою стрибків. У неволі охоче поїдає різних безхребетних, не відкидає жаб і мишей. Одна жаба великого розміру з’їла протягом зими трьох великих саламандр. Розмноження починається в червні й триває до жовтня. У шлюбний період самці голосно кричать, іноді навіть удень. Личинки аги в ранньому віці чорного цвіту й непропорційно малі в порівнянні з дорослими. Навіть закінчивши перетворення, молода тварина має довжину всього 10 мм і помітно відрізняється по фарбуванню від дорослих. Отрута цієї жаби сильнодіючий. Наприклад, собака, що схопив жабу-агу, гине. У Південній Америці отрута аги жителі вживали для готування отрути для стріл.
Серед представників підродини дійсних жаб є види, що різко відрізняються по своєму вигляді й способу життя від інших жаб.
Так, лазающая нічна жаба (Nectophryne afra) з Камеруну, як і більшість інших видів цього роду, має на пальцях диски для прилипания, що дозволяють їй легко пересуватися по листах дерев і навіть по вертикальних скляних поверхнях, крім того, вона митецький стрибун. Уникає сонця, але при достатній вологості може попадатися на очі й удень.
Водяна жаба (Pseudobufo subasper), що живе на Малайському архіпелазі, досягає 150 мм довжини, зовні дуже нагадує звичайних жаб, але в неї потужні плавальні перетинки між пальцями задніх лабетів.
Дуже цікава живородна жаба (Nectophrynoides occidentalis), довжиною 20—30 мм. Її біологія була вперше вивчена в 1942 р. у Гвінеї на хребті Монт Німба (Східна Африка). Вона живе по гірських лугах на висоті 900—1600 м. Жаба вибирає місця, де під ґрунтом є породи, що мають тріщини, що дають тварині притулок. Температура повітря в місцях перебування цієї жаби не опускається нижче 12°. Однак при цій температурі жаби вже малоактивні й перестають годуватися. Тільки при 20° живородна жаба жвава годується. Улюблена її їжа – мурахи й павуки. Дуже рідко поїдає молюсків і хробаків. Період посухи із грудня по лютий тварина неактивно й проводить забравшись у тріщини скель або зарившись у ґрунт. Першими залишають притулку дорослі самки, що починають вести активний спосіб життя з кінця лютого. Потім протягом березня – квітня з’являються статевонезрілі особини й нарешті самці. Це єдиний живородний вид усього загону безхвостих. Яйця розвиваються в нижньому відділі, що розширюється, яйцепроводів. На світло з’явл
Живородні жаби становлять значну частину тваринного населення високогірних лугів. У травні на висоті від 1400-1650 м вище рівня моря їхня чисельність досягала 150-160 особин на 100 ле2. У серпні й вересні щільність їх збільшується до 400 екземплярів на 100 ле2, причому молодих у цей час удвічі більше, ніж старих. Чисельність ця досить постійна й протягом 5 років мало змінилася. Виключення становлять дуже посушливі роки (наприклад, 1946), коли чисельність скорочується наполовину або навіть на три чверті від первісної.
Видимо, від австралійських жаб відбувається підродина південноамериканських жаб. Серед них найбільш багатий видами рід Eleutherodactylus – листових жаб, яких налічується до 200 видів, що населяють південь Північної Америки, Вест-Індію, Центральну й Південну Америку. У Південній Америці вони займають місце дійсних жаб, там відсутніх. Вони живуть на деревах, кущах й у траві, а також ведуть напівводний спосіб життя. Родинні види в межах того самого ареалу можуть бути ізольовані друг від друга завдяки розходженням у біології й не конкурують між собою. Так, тропічні види листових жаб – Е. cornutus й Е. terraebolivarus присвячені до різних ділянок лісу. Перший тримається в типових лісах, другий на дорогах по краї лісу, у деревних завалах і т.п. Однак й у перехідних зонах, де обидва види зустрічаються разом, вони не конкурують, тому що Е. terraebolivarus полює на трав’янистій рослинності, а Е. cornutus у підстилці.
Листові жаби дуже гучноголосі. У листі й на землі часто лунає ніжний металевий голос маленької листової жаби Е. abbotti. Як гавкіт собаки, звучить лемент великої Е. inoptatus. Непоказна й дуже полохлива Е. flavescens видає пронизливий лемент, що нагадує голос звичайної квакші.
На деревах й у високих трав’янистих рослинах на Антильських островах живе Е. martinicensis. Це тварина, длиною в 40 леле, має білувато-сіре основне фарбування, покриту різноманітним малюнком з бурих плям. Пальці передніх і задніх кінцівок у неї закінчуються пластинками для прилипания. Антильская жаба відкладає в пазухи листів 15-30 круглих прозорих яєць, діаметром 4-5 мм. Кладка укладена в оболонку. Яйцеклітина білувата або блідо-солом’яного цвіту. Можливо, що самка тримається поблизу кладки. Весь розвиток відбувається усередині яйця, і приблизно через 14 днів після їх откладки з них виходять зовсім закінчили розвиток молоді тварини, що досягають у довжину всього 5-7 мм. Розвиток зародка відбувається в міхурі, заповненому рідиною. Великий хвіст тісно прилягає своєю широкою поверхнею до внутрішньої стінки міхура, багатий кровоносними судинами й служить органом подиху.
Листова жаба Е. abbotti кладе свої зелені яйця також на листи. На суші ж відкладає яйця живуча на Кубі Е. ricordii, що відрізняється гарним фарбуванням. Основне тло в неї червонуватий. З боків тягнуться дві світлі смуги, а на спині нерівномірно розкидані плями. Розміри її невеликі – до 30 мм. Е. karlschmidti – найбільш водний вид із представників цього роду на острові Пуерто-Рико. Серед всіх острівних безхвостих амфібій вона уступає по величині тільки are. досягаючи 80 мм довжини. Самці мають добре розвинені голосові мішки й уночі голосно кричать. Незважаючи на напівводний спосіб життя, більшу частину їжі цей вид збирає на суші. Серед водних тварин 91% становлять форми, що живуть на дні водойм. У харчуванні Е. karlschmidti зустрічальність комах дорівнює 91%, павуків – 5, 3%, кліщів – 4, 1 %, ракоподібних 1, 45 % , багатоніжок – 1, 03% і молюсків – 0, 83%.
Із представників інших пологів широко відома рогатка (Ceratophrys cornuta), що має щільне жабообразное тіло, надзвичайно більшу й широку голову й відповідний їй по величині рот. Язик, як у жаб, із глибоким вирізом позаду. Своя назва рогатки одержали за своєрідні загострені вирости над очами, що представляють собою витягнуте у високе вістря верхнє віко. Високі бородавчасті гребені на окостенілій шкірі голови як би повторюють це утворення. Рогатка досягає 150-200 мм у довжину. Вона яскраво пофарбована. Широка смуга, що проходить від кінця морди через всю спину, у самця червона-оранжево-червона, а в більшої самки яскраво-зелена. Інші частини тіла зверху пофарбовані в червоно-бурі, чорно-бурі й зеленуваті тони, що розташовуються у вигляді плям і смуг. Черево посередині жовтувато-біле, з боків жовте й засіяно червоно-бурими плямами. У фарбуванні спостерігаються значні варіації. тварина, Що Закопалася в землю, сидить так, що назовні видається тільки більша голова, що зовсім зливається з навколишнім тлом. У такому положенні рогатка
Із цієї підродини два види можуть претендувати на особливу славу завдяки тому, що в них самі великі із всіх відомих пуголовки. Це псеудис, або дивна жаба (Pseudis paradoxa), що живе у Гвінеї й веде водному способі життя.
Доросла тварина має довжину 19—69 мм; верхня сторона його маслиново-зелена із бронзовими ясно-зеленими й чорними плямами, нижня сторона тіла жовта з бурими плямами й такими ж смугами на нижній поверхні задніх ніг. Внутрішній палець передньої ноги може протиставлятися іншим. Личинка її має 250 мм у довжину.
Деяким менше личинка в шлемоголовой жаби (Calyptocephalus gayi), що живе у водоймах Чилі. Вона досягає 150 мм довжини, тоді як довжина дорослої тварини дорівнює 200 мм.
Підродина носатих жаб, видимо, що відбулося від південноамериканських жаб, містить у собі всього один вид — носату жабу (Rhinophrynus dorsalis). Тіло носатої жаби майже яйцевидно-округле, голова зливається з ним і витягнута на зразок невеликого хобота. Кінцівки в неї пухкі, в області плюсни на підошві виступає роговий вид, що має, лопати бугор. Основне рівномірно-буре фарбування різноманітиться минаючої уздовж спини жовтою смугою й декількома бічними плямами такого ж цвіту. Довжина тіла до 85 мм. Вона добре риє й харчується винятково термітами, злизуючи їхньою своєрідною мовою, що позаду приріс і рухливий тільки на кінці.
Також від південноамериканських жаб відбулася підродина свистунів (Leptodactylinae). Представники його сильно варіюють по величині – від 23 до 200 мм.
Глазчатий свистун (Leptodactylus ocellatus) — струнка тварина довжиною в 90— 110 мм. У нього зовсім відсутні плавальні перетинки й надзвичайно товсті передні кінцівки. Глазчатий свистун дуже звичайний у тих місцях, де він звичайно зустрічається, тримається завжди поблизу від води, щоб мати можливість негайно ж укритися в ній, якщо його злякають. Удень глазчатий свистун ховається в калюжах, болотах і стоячій воді, при настанні вечірньої прохолоді або в дощову погоду він залишає свої притулки й швидко й спритно пересувається в траві, роблячи дивно більші для своєї ваговитості стрибки. У цей час можна чути його голос, що нагадує свист, яким підкликають собаку. У період спарювання самці видають інший, уривчастий звук, схожий на удари сокири, коли отесивают колода. Глазчатий свистун будує у водній рослинності гніздо, схоже на збиті білки. Порожнина цього гнізда наскрізна, і тварина сидить у ньому глибоко у воді. Розмножується він у вересні – жовтні.
Інший вид — чакский свистун (L. chaquensis) живе в посушливій зоні Чако й відрізняється відносно безперервним циклом утворення полових продуктів.
П’ятипалий свистун (L. pentadactylus) характеризується більшими розмірами (200 мм). Він привертає увагу гарним червоним фарбуванням задньої сторони стегон. Широко розповсюджений по Південній Америці.
Серед свистунів є види, розвиток яких хоча б частково відбувається на суші. Так, L. prognatus, звичайний на околицях Буенос-Айреса, відкладає ікру в невеликих ямках, виритих самцем. Розвиток ікри й вихід пуголовків присвячені до періоду дощів. Ембріональний розвиток триває 5 днів. Пуголовки, що живуть у воді, харчуються діатомовими, синьо-зеленими водоростями, корененіжками, коловертками й рослинними залишками. На 68-й день після откладки ікри молода тварина досягає розмірів дорослих (30 мм). Несприятлива пора року цей вид проводить у вологих місцях під стовбурами дерев.
Вусатий свистун (L. mystacinus), найбільш численний зі свистунів у Бразилії й Парагваєві, ніколи не йде у воду. Ікру відкладає поблизу від калюж у межах того простору, що покривається водою після сильних злив. Там він викопує під каменями або гниючими стовбурами дерев ямки й наповнює їх своєю ікрою, укладеної в пінисту масу на зразок збитого білка. У центрі цієї пінистої маси перебувають блідо-жовті яйця, які розвиваються тут у пуголовки. Якщо вода в калюжі піднімається до гнізда, личинки переходять у неї. Якщо ж внаслідок посухи дрібні калюжі висихають, личинки ховаються під деревні стовбури, листи й очікують там поновлення дощів, зібравшись у грудку.
Деякі види іншого роду із цієї ж підродини — болотници (Paludicola) нагадують по зовнішньому вигляді наших землянок. Їх також характеризує сильно розвитий п’ятковий бугор. На стегнах дорослих особин є по яйцеподібній шкірній залозі, що в чилійської болотници (P. bibroni) прикрашена чорно-білим малюнком. Розміри цих тварин невеликі – від 15 до 41 мм. Спосіб життя напівводний. Інший вид – P. fuscomaculata видає, поперемінно надуваючи те свою горлівку мішок, то черево, схожий на нявкання кошеняти лемент, що регулярно можна чути біля дрібних боліт. Їжею цій тварині служать головним чином водяні жуки. Безбарвні дрібні яйця, діаметром в 1 мм, відкладаються в січні в пінисту плаваючу на воді масу. Деякі болотници відкладають яйця на дні що висихають луж. і пуголовки розвиваються поза водою.