СІМЕЙСТВО БЕЛЬДЮГОВИЕ (ZOARCIDAE)

Бельдюговие характеризуються подовженим тілом, покритим дрібною циклоїдною лускою, що не-налягає, частково або повністю редукується в різних представників. Спинний й анальний плавці довгі, повністю зливаються з невідособленим маленьким хвостовим плавцем. Грудні плавці звичайно більші, черевні сидять на горлі, дуже малі й завжди без колючок або відсутні. У багатьох видів роздуті щоки й товсті губи. Ікра донна, велика, нечисленна. Деякі види живородящи. Виклюнувшиеся з ікринок личинки й обметаних мальків не проходять пелагической стадії у своєму розвитку. Бельдюговие – донні риби, в основному населяють глибини 100-500 м, деякі види й групи видів освоїли мілководдя й навіть літораль, а деякі види пішли на більші глибини, до 2 тис. м і більше. Деякі, наприклад рід Меланостигма (Melanostigma), перейшли до життя в товщі води.

Сімейство бельдюгових нараховує близько 40 пологів, що включають близько 200 видів. Його видовий склад і зв’язки між складовими його близкородственними групами вивчена ще неповно: більшість глибоководних видів відомо по одному – декількох екземплярах й їхній список увесь час поповнюється. Місце бельдюгових у класифікаційній системі ще не визначилося: їх зближають те із трескообразними, те із собачковидни-ми рибами, а саме сімейство розбивають на ряд підродин.
Розрізняють три основні групи бельдюгових риб: бельдюгоподобние, гимнелоподобние й ликодоподобние.
Підродина Бельдюгоподобние (Zoarciпае) мають колючі промені (шипи) у спинному плавці, у задній його частині (бельдюга) або в передній (далекосхідні пологи Krusensterniella, Zoarchias, Neozoarces).
Рід Бельдюги (Zoarces) відрізняється від всіх бельдюгових наявністю виїмки в задній частині спинного плавця, де м’які промені заміщені короткими шипиками. Розрізняють європейську бельдюгу, далекосхідну й американську.
Європейська бельдюга (Z. viviparus) поширена від Ла-Маншу на заході до Мурмана й Білого моря на сході. Численна в берегів Балтійського й Північного морів, Норвегії, Данії й східних берегів Англії й Шотландії (у західних берегів рідка). Відома в Оркнейських і Шетландских островів, але відсутній у Фарерських островів й Ісландії. Європейська бельдюга – прибережна риба, що не уникає опрісненої води й часто зустрічається в затоках і бухтах, що опрісняють річками, що впадають у них, і навіть заходить у їхні устя. Тримається в літоральній зоні й верхніх обріях сублиторали, звичайно не спускаючись нижче 20-30 м. Часто (особливо молодь) залишається після відливу під каменями. Віддає перевагу кам’янистим розсипам і піщаним ґрунтам із заростями зостери й водоростей. Бельдюга – теплолюбний вид, як правило, що живе при температурах значно вище нуля й лише на півночі свого ареалу в зимовий час переносящий більше суворі умови. Дуже живуча риба: тривалий час може існувати поза водою.
Довжина бельдюги звичайно не більше 30— 33 див, зрідка до 45 і навіть 60 див. Самки звичайно крупніше самців. Живе бельдюга звичайно 4-5 років, зрідка до 9 років. Половозрелости досягає на другому році життя. Молодь бельдюги харчується дрібними ракоподібними і їхніми личинками, дорослі поїдають прибережних брюхоногих молюсків, ракоподібних (переважно бокоплавов), ікру й мальків риб. Бельдюга – живородна риба, виметивающая від 10 до 405 мальків. В ембріональному розвитку бельдюги розрізняються два періоди: властиво ембріональний розвиток усередині ікринки, під час якого за 3-4 тижні ембріон досягає довжини 14 мм, і розвиток виклюнувшейся личинки в порожнині яєчника, при якому харчування личинки в основному здійснюється через спеціальні вирости яєчника матері. Тут личинки закінчують формування, і до моменту вимета, коли вони досягають довжини 37-40 мм, желточний мішок у них повністю розсмоктується. Таким чином, що з’явилися на світло бель-дюжата відразу приступають до активного харчування. У датських водах спарювання відбувається восени (у серпні – вересні), період вагітності триває близько 4 місяців, обметані мальки ростуть швидко й через півроку досягають довжини близько 10 див, двухлетки – 16-18 див, трьохлітки – 26-31 див і четирехлетки – 30-33 див. У нас на півночі період розмноження, очевидно, розтягнуть. Тому що маленькі бельдюжата схожі на вугрів, а характер розмноження звичайного вугра вдалося встановити тільки в XX столітті, німецькі рибалки за старих часів простодушно вірили, що саме бельдюга народить маленьких угорьков. Звідси німецька назва бельдюги «угриная матка» (Aalmutter).
Бельдюгу промишляють переважно в прибалтійських країнах. Біле й щільне м’ясо бельдюги відрізняється гарним смаком і значною жирністю. Найкращий спосіб обробки – гаряче копчення з попереднім підсолюванням в 20%-ном тузлуку. Уздовж Мурманського узбережжя й у Білому морі її майже не промишляють, а в багатьох місцях вона взагалі не йде в їжу. Невикористання бельдюги в їжу – наслідок забобонів, зв’язаних подекуди з її живородінням («не можна є рибу, що «щениться»), з малоприємним виглядом бельдюги й з тим, що її кістки при варінні зеленіють, що викликає необґрунтовану недовіру до доброякісності її м’яса.
В Охотське море й у північній частині Японського моря живе досить близька до європейського східна бельдюга (Zoarces elongatus), що не відзначена в Берингове море і яка, очевидно, являє собою підвид європейської бельдюги.
В атлантичних берегів Північної Америки (від затоки Св. Лаврентія до Делавара) водиться американська бельдюга (Zoarces americanus), що відрізняється від європейської рядом морфологічних особливостей й, крім того, тим, що вона відкладає ікру, а не народить дитинчати (на цій підставі нерідко виділяється в рід Macrozoarces). Самка відкладає 1300-4200 ікринок діаметром 6-7 мм в ущелину або поглиблення. Відомий випадок, коли в трал потрапив гумовий чобіт із кладкою й двома дорослими рибами. Кладка у вигляді грудки охороняється родителями. Нерест відбувається у вересні – жовтні. Ікра розвивається 2-2, 5 місяці. Досягають у довжину 1 м і ваги 6 кг. Самці крупніше самок. Американська бельдюга – промислова риба, неї ловлять тралом.
Підродина Гимнелоподобние (Gymnelinae)мілк–дрібні холодолюбивьтс рибки далекосхідних і північних морів, не більше 20—22 див у довжину, що живуть на глибинах від 30 до 300 м і мулисті ґрунти, що предпочитают, і негативні придонні температури. У них немає колючих променів у плавцях і немає черевних плавців.
Гимнеловие відкладають дуже велику ікру, від 3 до 5 мм у діаметрі, і плідність їх дуже мала, усього 5—40 ікринок. Найбільш відомий і добре вивчений звичайний гимнел (Gymnelis viridis), розповсюджений від південно-східної частини Баренцева моря уздовж нашого узбережжя до Берингового моря, зустрічається й в Охотське море. В Охотське море й у Командорських островів живуть ще 3 роди цієї групи (Gymnelopsis, Derjuginia, Comandorella).
Підродина Ликодоподобние (Lycodiпае) включає ликодов, лиценхелов і ряд близьких до ликодам пологів, що живуть у північній частині Тихого океану (Petroschmidtia, Aprodon, Lycodopsis й ін.). Рід Ликоди (Lycodes), самий численний серед бельдюгових, нараховує близько 50 видів, причому більше 45 з них живуть у північній півкулі, переважно в арктичних морях (у водах СРСР 16 видів) і в Охотське море (18 видів). Ликоди – донні риби, що предпочитают мулисті ґрунти (багато видів зариваються) і дуже низькі температури. Їхню їжу становлять донні ракоподібні, полихети, двостулкові молюски, иглокожие, рідше риби. Деякі види досягають у довжину 70- 80 див і навіть метра: наприклад редкозубий ликод (L. raridens), що живе по азіатському узбережжю від Чукотського моря до Охотського на глибинах 100-130 мг північноатлантичний візерунковий ликод (L. esmarki), присвячений до глибин 300- 500 м, і мілководний беринговоморский ликод Тернера (L. turned). В основному ликоди живуть
Близькі до ликодам лиценхели (Lycenchelys), представлені 28 видами, що населяють глибини від 200—300 до 3000— 4000 м (батиаль, абиссаль) у північній частині Тихих, Атлантичного океанів й у Північному Льодовитому океані, а також (кілька видів) у південній півкулі. Група ще дуже мало вивчена; у знаряддя лову нові види попадають досить часто.
У нас у Баренцевом море на глибині 235 — 375 м зустрічається лиценхел Сарса (L. sarsi), на півночі Карського моря – 2 види лиценхелов, в Охотське море – 2 види, у Беринговім – 3 види й у камчатско-курильских водах Тихого океану, на глибині 4070 м, – 7 видів.
Бельдюговие — одна з деяких повторно-глибоководних груп північних холодноводних риб, що проникнули в південну півкулю й дали там вторинний спалах видоутворення.
Найбільше різноманітно це сімейство представлене в Арктиці й у прилежащих до неї північних частинах Атлантичного й Тихого океанів, особливо в Охотськім і Беринговім морях. Усього в арктичні й помірковано холодні (бореальних) водах живе близько 150 видів бельдюгових.
У тропічній області вони представлені лише одиничними видами із глибин понад 400, звичайно понад 1000—1200 м. У південній півкулі видова розмаїтість бельдюгових знову зростає, причому у водах Південної Африки вони відомі із глибин більше 1000 м, а в помірковано теплих п субантарктических водах Південної Америки бельдюговие живуть не глибше 400 м (до 9 эндемичних пологів, з яких 6 пологів мілководні й літоральні).
Предки сучасних бельдюгових південної півкулі могли проникнути з півночі швидше за все по порівняно більшим (батиально-абиссальним) глибинах переважно уздовж західних окраїн континентів Північної й Південної Америки або Європи й Західної Африки. У Південної Африки, швидше за все завдяки порівняно високим придонним температурам, бельдюговие не змогли вийти на малі глибини й зустрічаються тут тільки на глибинах не менш 1 —1, 5 тис. м, де придонні температури не перевищують 2—4°С. У берегів же Південної Америки північні глибинні мігранти, очевидно, знайшли більше підходящі умови й у межах шельфу (материкової обмілини) дали тут вторинний центр видоутворення, заселивши малі глибини аж до літоралі. Цьому, зважаючи на все, також сприяла відносна бідність патагонської іхтіофауни й незаповненість екологічних ніш, придатних для бельдюгових риб. Таким чином, у південній півкулі спостерігається рідкий приклад того, що прибережна фауна бельдюгових риб сформувалася тут із глибоководних елементів, які самі, у свою чергу, задовго до переселення, відбулися від мілководних форм.