СІМЕЙСТВО НОТОТЕНИЕВИЕ (NOTOTHENIIDAE)

Нототениевие — морські, переважно придонні, риби. Зяброва кришка без шипів. Тіло покрите дрібною лускою. Бічних ліній частіше дві – одна уздовж спини, інша, звичайно коротка, на хвостовому стеблі; рідше розвинена лише одна бічна лінія, але іноді їх буває три. Довжина звичайно не перевищує напівметра, але деякі види досягають метра й навіть двох метрів у довжину.
Сімейство нототениевих відрізняється більшою розмаїтістю — воно включає майже 50 видів, широко розповсюджених в антарктичні й субантарктических водах. Переважна більшість видів належить до родів Нототенії (Notothenxa) і Трематоми (Trematomus); вони часто бувають досить подібні по зовнішньому вигляді, відрізняючись деталями будови кістяка грудного плавця.
Рід нототеній містить майже три десятки видів, розповсюджених головним чином у берегів Патагонії, у субантарктических й антарктичних островів, а також у Нової Зеландії; до материка Антарктиди доходять одиничні види.
Найбільш великий представник роду — мармурова нототенія (Notothenia rossi), особливо численна в островів Південна Георгія, досягає довжини 90 див і ваги 9 кг. Своєю мраморно-пятнистой фарбуванням вона небагато нагадує тріску (Gadus), у зв’язку із чим у багатьох країнах нототенію називають «антарктичною тріскою». Це привело в науково-популярній літературі до прикрих непорозумінь, оскільки нототенії мають із дійсними трісковими (Gadidae) досить віддалене споріднення, не більше, ніж, наприклад, наш річковий окунь. Мармурова нототенія має порівняно високу плідність. Вона відкладає близько 70-90 тис. великих донних ікринок пізньої восени південної півкулі. Виклюнувшиеся личинки швидко ростуть, харчуючись богатим планктонами, і за літо досягають у довжину 6-7 див; вони ведуть пелагический спосіб життя, часто зустрічаючись на сотні миль від берегів, і мають характерне синювато-сріблисте фарбування; лише після переходу до придонного способу життя вони здобувають своє мармурове вбрання.
Перші 4—5 років статевонезрілі риби живуть у берега, але, досягши довжини 35—40 див, поступово відходять на глибини й у відкрите море. Дорослі риби влітку часто тримаються в поверхні, відгодовуючись крилем – невеликими креветками – черноглазками (Euphausia superba). Ці рачки, довжиною до 5-6 див, утворять в антарктичних водах грандіозні скупчення, які служать основною їжею китам, морським птахам, рибам, кальмарам й ін. Підраховано, що тільки одні кити щорічно поїдали біля напівмільярда центнерів крилю. Активно харчується крилем і мармуровою нототенією, в одному шлунку якої нараховували понад 2 тис. цих креветок. Мармурова нототенія утворить значні скупчення великої риби (середній розмір близько 68 див, вага близько 5 кг) на глибині 200-300 м в островів Південна Георгія й Кергелен. Вона має високі смакові якості, особливо при гарячому копченні; баличние ж виробу із цієї риби цілком можуть бути віднесені до рибних делікатесів.
Цікава історія вивчення іншого виду — сіркою нототенії (N. squamifrons), Протягом майже ста років від дня її відкриття знаменитою експедицією на «Че-ленджере» вона вважалася найрідшими видами, відомим лише по двох мальках, що зберігається в Британському музеї. У цей час з’ясувалося, що це один з масових видів у Кергелена.
Більшість видів нототеній веде придонний спосіб життя, але деякі види (N. macrocephala, N. larseni й ін.), подібно мармурової нототенії, улітку зустрічаються в товщі води, відгодовуючись тут крилем. Глибини, предпочитает нототеніями, досить різні. Так, синегорлую нототенію (Notothenia cyaneobrancha) на острові Кергелен можна легко ловити просто руками у відлив під каменями; більшість же видів віддає перевагу середнім глибинам берегової обмілини (до 200- 300 м), але своєрідна чешуеглазая нототенія (Notothenia kempi) зустрічається в берегів Антарктиди на глибині до 500-700 м.
На противагу нототеніям всі види трематомов (Trematomus) предпочитают самі холодні райони Антарктики. Так, у берегів Східної Антарктиди водяться всі 11 відомих видів цього роду, у менш суворих водах Західної Антарктиди (у районі Антарктичного півострова) число видів зменшується до семи, у Південної Георгієві відомо лише два види, а в ще більш теплих водах у Кергелена й в інших субантарктических островів трематоми повністю відсутні.

У прибережних водах біля обсерваторії Мирний звичайні кілька видів трематомов, серед яких найбільш численні пестряк (Trematomus bernacchii) і полосатик (Т. hansoni). Вони постійно існують у вкрай суворих умовах. Близько 10 місяців у році море тут суцільно покрите припайним льодом товщиною до 2 м. Температура води під ним тримається на грані замерзання (близько 1, 8—1, 9°С нижче нуля). У зимово-весняний час на глибині до 20—30 м виростають своєрідні голчасті «кущі» донного льоду, а в товщі води з’являється маса дрібних кристаликів льоду, що представляють смертельну погрозу для риб’ячих зябер. Однак пестряк і полосатик добре пристосовані до життя при гранично низьких температурах: у їхній крові виробляються особливі речовини (глюкопротеини), своєрідний антифриз, що сильно знижує крапку замерзання їхньої плазми крови—до — 1, 98°С у пестряка й до -2, 01° С у полосатика. Наявність цього антифризу, а також особливих энзимних систем, активних при дуже низьких температурах, забезпечує в антарктичних риб високий рівень обміну речовин і досить гарний ріст. Пестряк досягає половозрелости в п
Досить звичайний у прибережних водах дуже рухливий трематом-гонец (Т. newnesi), що харчується крилем, а також велика хижа черноперка (Т. nicolai). Біологія її мальків зовсім дивна. Улітку 1968 р. біологи-аквалангісти Е. Вантажів й А. Пушкін, працюючи на глибині 30 м у стінки столового айсберга, виявили мальків довжиною 4- 5 див, які сиділи, присмоктавшись черевними плавцями до вертикальної крижаної поверхні. Таке надзвичайне явище, як присасивание риб до льоду, ще ніколи не спостерігалося й, природно, спантеличило біологів. Розгадка цього швидше за все така. На вертикальних стінках айсберга розвиваються діатомові водорості й супутні їм дрібні ракоподібні, що служать їжею малькам черноперки. Однак останнім важко довго триматися на плаву, тому що вони, як й інші трематоми, не мають плавального міхура. Присасивание до крижаної поверхні полегшує малькам використання своєрідних льодових пасовищ на стінках айсбергів. Трематоми живуть не тільки в прибережних водах, але й на значних глибинах. Самим глибоководним з них є чорнороти
Досить своєрідна біологія антарктичних широколобиков (Pagotheni а), представлених у берегів Антарктиди двома видами. З них краще вивчений великий широколобик (P. borchgrevinki), вся життя якого тісно пов’язана із припайним льодом. У підлідному шарі тримаються численні зграйки мальків широколобика, при наближенні небезпеки миттєво зникаючі в пухкому льоді, рясно населеному діатомовими водоростями й дрібними ракоподібними. Таким чином, нижні шари припайного льоду служать малькам й укриттям від ворогів і пасовищем. Дорослі широколоби-ки, що досягають довжини 30 див, також утворять масові скупчення в підлідному шарі. Постійний контакт із кристалами льоду викликає в широколобика необхідність високої концентрації антифризу крові, що знижує її крапку замерзання до найнижчої температури, взагалі відомої в риб (—2, 07° С). Широколобик – одна з найбільш активних і масових риб антарктичних вод, добре відома полярним рибалкам-аматорам.
Не можна не сказати кілька слів про антарктичну риболовлю. Вона своєрідна й захоплююча, особливо в тихий сонячний день. Звичайно лов ведеться із припаю на невеликий гачок із грузилом, що опускається на дно й злегка посмикується рибалкою. У зимово-весняний час можна ловити рибу й не в дна, а в підлідному шарі, де в масі тримаються широколобик і гонець. Спеціальної лунки можна не робити (та й нелегко це у двометровому льоді), а використати постійні в берегів й островів приливно-отливние тріщини або вже готові лунки тюленів Уэдделла, які мирно сплять поруч, не обертаючи уваги на рибалок. Ці лунки тюлені тримають відкритими цілий рік, підгризаючи зубами лід, що намерзає. Правда, коли хазяїн лунки просипається й поринає в лунку, те можна, як говориться, змотувати вудки – клювання більше довго не буде. Перш ніж вилізти на припай, тюлень може з’їсти 15-20 кг риби, а іншу розполохає. Інший ворог рибалки – це южнополярние поморники – скуа, великі птахи з півтораметровим розмахом крил. Вони мають гострий зір і дуже агресивні: варто тільки зазіватися, як скуа вже пікірує на купу виловлених риб і буквально з-під ніг рибалки летить зі своїм видобутком. Цікаві пінгвіни Адели (або «адель-ки», як їх ласкаво називають полярники) не заважають, вони скоріше схожі на вболівальників. Підійдуть, постоять рядком і спостерігають за дивними діями «більших пінгвінів», але риби не торкають – вона для них великувата, та й годуватися вони звикли у воді.
Самими великими рибами в Антарктиці є Кликачи (Dissostichus). Вони відрізняються від інших нототениевих риб більшим ротом із кликовидними зубами, а також дуже дрібною лускою й величезними розмірами – досягають у довжину півтора-двох метрів і ваги в кілька десятків кілограмів. У берегів Антарктиди водиться антарктичний кликач (Dissostichus mawsoni), а у Вогненної Землі й Фолклендські островів – патагонський кликач (D. eleginoides), що був виявлений радянськими експедиціями також у Південної Георгієві й субантарктических островів.

З вивченням цих великих риб ученим довго не везло. Ще в 1888 р. американське дослідницьке судно «Альбатрос» у південних берегів Чилі піймало невідому півтораметрову рибу, однак неї змило штормовою хвилею разом з бочкою, у якій вона перебувала. До вчених дійшла тільки її фотографія, що лише недавно вдалося розшифрувати й установити, що на знімку був зображений патагонський кликач. Не вдалося зберегти й першого антарктичного кликача. Уперше він був добутий в 1901 р. у протоці Мак-Мердо в море Росса експедицією Роберта Скотта. Учасники експедиції загарпунили півтораметрову рибу разом з тюленем Уэдделла, що, однак, уже встиг відгризти їй голову, позбавивши вчених можливості точно вивчити цього великого антарктичного хижака. Довго не вдавалося піймати великих антарктичних кликачей, і тільки через 60 років прийшла удача. У тій же протоці Мак-Мердо й знову ж у тюленя Уэдделла американські полярники відняли кликача довжиною 135 див і вагою 27 кг. Цього разу тюлень не встиг його зашкодити й унікальна риба надійшла в руки вчених непошкодженої й навіть живий. У цей час кликачи перестали бути рідкістю, їх ловлять тралами в Ю. Георгієві й Кергелена.
М’ясо їх відрізняється високою жирністю (до 30%) і відмінними смаковими якостями, причому особливо гарні баличние виробу із кликача. В останні роки встановлено, що антарктичний кликач живе не тільки в берегів Антарктиди, але й у відкритому океані на сотні миль від материка. Тут ці величезні риби харчуються кальмарами, а самі служать звичайною їжею кашалотам. Найбільші з дотепер відомих екземплярів кли-качей зберігаються в Зоологічному музеї в Ленінграді: патагонський кликач довжиною 193 див і вагою 70 кг й антарктичний кликач лише на 10 кг менше.
Однієї з найбільш численних риб у високоантарктических водах є, швидше за все, антарктична серебрянка (Pleuragramma antarcticum). Це невелика, схожа на оселедець сріблиста рибка з тонкою, легко опадаючою лускою. Довжина її до 20 див. Вона веде пелагический спосіб життя в товщі води, харчуючись планктонами, і лише в період розмноження, очевидно, на короткий час пов’язана із дном. Одиничні тралові улови й деякі спостереження дозволяють припускати, що ця рибка утворить великі стайние скупчення. Так, у море Беллинсгаузена спостерігали один раз масу снулой серебрянки, що покривала поверхня моря протягом багатьох миль.