СІМЕЙСТВО ДОЛГОХВОСТОВИЕ АБО МАКРУРУСОВИЕ (MACROURIDAE)

Макрурусовие населяють материковий схил (від 500 до 4000 м) і ложі океану, але в ряді районів нерідкі й на материковій обмілині або самому шельфі, де вони звичайно не піднімаються вище 150—200 м. Найбільша кількість видів (близько 95% всіх видів) присвячено до глибин 250-2500 м, і лише незначне число видів живе на ложі океану.

Макрурусовие відрізняються своїм подовженим, що сходить на немає тілом, кінець якого нерідко витягнуть у них у вигляді нитки. Через таку будову хвоста англійці називають їх крисохвостами (rattails). Хвостовий плавець, як такий, відсутній, і лише у випадку обриву задньої частини тіла може утворюватися помилковий хвостовий плавець. Спинних плавців, як правило, два: передній короткий, парусовидний, спереду має 2 колючки, з яких коротка перша часом трудноразличима, а друга добре розвинена. Вона або гладка, або по своєму передньому краї несе зубчики, своїми вершинами спрямовані нагору. Другий спинний плавець, так само як й анальний, довгий і простирається до самого заднього кінця тіла. Майже у всіх макрурусових промені анального плавця багато длиннее променів другого спинного плавця. Тільки у двох пологів (Bathygadus, Gadomus), навпаки, промені другого спинного плавця длиннее променів анального.
Грудні й черевні плавці добре розвинені. Останні розташовуються на горлі безпосередньо під підставою грудних плавців або трохи кпереди від них. Звичайно зовнішній промінь черевних плавців більш-менш подовжений, а в деяких видів цей промінь, як й окремі промені грудних плавців, подовжений дуже сильно. Цілком ймовірно, ці промені несуть тактильні органи й хеморецептори й допомагають у відшуканні видобутку. Луска покриває не тільки все тіло, але й голову: у більшості форм вона збройна численними зубчиками, розташованими звичайно у вигляді розбіжних кзади або паралельних рядів. Нерідко на голові ці зубчики перетворюються в потужні шипи, образуя досить характерні гребені. Внаслідок потужного розвитку зубчиков серединного ряду на туловищних чешуях у північноатлантичного північного макруруса (Macrourus berglax), южноатлантического макруруса (М. holotrachys) і антарктичного макруруса (М. whitsoni) на тілі утворяться своєрідні поздовжні гребені.
На голові, як правило, є величезні сейсмосенсорние канали (канали «бічної лінії»), що відкриваються назовні звичайно дрібними порами. У них укладені надзвичайно великі сейсморецептори. Крім них, особливо на нижній частині рила, є велика кількість відкрита сидячих сейсморецепторов, а уздовж усього тіла проходить вузький туловищний канал «бічної лінії». Настільки потужний розвиток сейсмосенсорной системи – шостого органа почуттів у риб – свідчить про здатності макрурусових виявляти видобуток на значній відстані, за рахунок найменших коливань водного середовища, які створюються при русі організмів.
Очі великі, а часом величезні. Чудово те, що на відміну від інших груп риб, наприклад бротулевих, у яких з відходом на глибину ока зменшуються й навіть редукуються, у батиальних і навіть абісальних макрурид очі анітрошки не зменшуються й не перетерплюють ніякої дегенерації. Цілком ймовірно, в абісальних форм вони служать для виявлення світних організмів. Про чутливість зорового апарата долгохвостов можна судити за таким даними. В однієї з незумий (Ne-zumia pumiliceps), що живе у Філіппінських островів на глибинах 500 -> 1700 м, тільки в 1 мм2 сітківки нарахували до 20 млн. світлочутливих паличок. Яке ж їхня загальна кількість, якщо у великих особин цього виду зіниця досягає 1 див у поперечнику? Як й у тріскових, у більшості видів є підборідний вусик, що досягає часом значної довжини.
У видів деяких пологів (Malacocephalus, Hymenocephalus, Nezumia, Ventrifossa, Coelorhynchus) є світні залози, розташовані на череві. Вони мають різноманітну будову й служать резервуарами для світних бактерій. У міру потреби риба видавлює їх, як пасту, через невеликий отвір, що веде назовні. Кожен вид, очевидно, має своїх бактерій. Так, наприклад, в мягкоголоеого довгохвоста (Malacocephalus laevis) викинутий струмінь має жовтий цвіт і випромінює небесно-голубе світло. Цікаво, що португальські рибалки, що здавна займаються глибоководним ловом на гачок, знаходять своєрідне застосування світній залозі цієї риби. Взявши шматок м’яса собачої акули, що ними використається як наживка, вони натирають його об черево цього довгохвоста. Така наживка протягом багатьох годин світиться блакитнуватим світлом і залучає видобуток.
Заслуговує на увагу та обставина, що світні залози є в найменш глибоководних видів долгохвостов, що не йдуть нижче 1000—2000 м. У видів, що живуть на глибині 2000— 5000 м (насамперед це пологи Соryphaenoides й Nematonurus) подібні органи відсутні.
Довгохвості звичайно рівномірно пофарбовані в сірувато-коричневі, коричневі або вугільно-чорні тони.
Ікринки в долгохвостов плавучі, звичайно не перевищують у діаметрі 1—2 мм, але в деяких видів ікра багато крупніше. Так, наприклад, в північного макруруса (Macrourus berglax) діаметр зрілих ікринок у ястиках досягає 3, 4-3, 9 мм. Оболонка ікринок у багатьох видів щільна й має ячеистое будову. Індивідуальна плідність долгохвостов коливається від 10 до 25 тис. овоцитов. Час нересту відомо лише для деяких видів, та й то далеко не повно. У північного макруруса й средиземноморских видів воно доводиться на зимове й ранне-весеннее час (грудень – березень), а в південноафриканського смугастого полорила (Coelorhynchus fasciatus) з липня по кінець вересня, тобто теж у зимове й ранне-весеннее час південної півкулі.
Ступінь прихильності долгохвостов до дна в різних видів, очевидно, дуже різна. Ширяючи над самим дном, вони обстежать його в пошуках донних тварин, що підтверджується як підводними фотографіями, так і наявністю в їхньому кишечнику асцидій, спикул губок і раковин форамініфер. Очевидно, найбільше тісно пов’язані із дном, як бентофаги, види роду Полорили (Coelorhynchus) і роду Жесткорили (Trachyrhynchus), сильно витягнуте й сплощене рило й невеликий нижній рот яких мимоволі змушують порівнювати їх з осетровими. Досить імовірно, що своїм рилом, як сохою, вони переорюють іл у пошуках хробаків і молюсків.
Однак багато видів так чи інакше чергують харчування бентосними організмами з харчуванням планктонами, у більшому або меншому ступені відриваючись від дна й випливаючи за добовими міграціями планктонів. У ряді випадків відрив від дна не перевищує десятків метрів, а іноді він, очевидно, становить не менш 2-3 км. Так, наприклад, великі особини северотихоокеанского чорного довгохвоста (Coryphaenoides acrolepis) у Курйло-Камчатской западині нерідко попадають у конічні мережі, що не дійшли до дна 2-3 тис. м. Зважаючи на все, ці сильні риби, подібно вовкам, нишпорять у товщі води в пошуках великих світних ракоподібних. У їхню величезну пащу легко можуть потрапити також світні кальмари й риби. Ці риби, видимо, так часто й попадають у невеликі мережі тільки тому, що спрямовуються до них, притягнуті світінням. Дрібні види, наприклад северотихоокеанский попелястий довгохвостий (Coryphaenoides cinereus), харчуються, очевидно, переважно зоопланктоном.
Деякі види долгохвостов повністю перейшли до перебування в товщі води. До їхнього числа ставиться антарктичний циномакрурус (Cynomacrurus piriei), що живе на глибині 1000-1500 м над ложем океану; одонтомакрурус (Odontomacrurus murrayi), відомий з Індійського й Атлантичного океанів; дуже широко розповсюджений у тропічному поясі сквалогадус (Squalogadus modificatus); нарешті, філіппінський макруроид (Масruroides inflaticeps), схожий на пуголовок і позбавлений черевних плавців.
У батипелагических долгохвостов плавальний міхур сильно скорочений і наповнений жировою тканиною. Навпаки, у всіх видів, у тім або іншому ступені пов’язаних із ґрунтом, плавальний міхур добре розвинений. Він полегшує долгохвос-там ширяння над дном у пошуках бентос-них тварин і навряд чи перешкоджає їхнім вертикальним міграціям у пошуках зоопланктону.
Майже безсумнівно, що довгохвосто здатні видавати звуки, що поширюються на сотні й тисячі метрів: пари потужних барабанних м’язів, скорочення яких викликають коливання плавального міхура, є у всіх придонних видів, щоправда, у більшості випадків лише в самців. Особливості будови слухового апарата долгохвостов свідчать про його високу чутливість. Видимо, здатність самців видавати звуки й наявність світних залоз в обох підлог полегшують їм взаимообнаружение в період розмноження. Це тим більше важливо, що в багатьох видів самці й самки, очевидно, тримаються порізно. Так, самки северотихоокеанского малоглазого довгохвоста (Albatrossia pectoralis) звичайно ловляться на глибині 300— 700 м, а самці — нижче 700 м. Довгохвості водяться тільки у водах з океанічною солоністю й з температурою 0—15° С. Серед них є як стенотермні, тобто узкотемпературние (а отже, і узкоглубинние — стенобатние) види, так й эвритермние (тобто эврибатние). Так, абісальний збройний довгохвостий (Nematonurus armatus), що живе на ложі океану, дотримується вузького діапазону температур від 0—2 до 5° С (на нижній частині материкового схилу). А восточнотихоокеанский долгохвост-буцефал (Coryphaenoides bucephalus) витримує перепад температур від 2 до 14° С, зустрічаючись на глибинах від 250 до 3000 м.
Розміри долгохвостов звичайно не перевищують 40—60 див, але окремі види досягають 1 м або більше, наприклад північноатлантичний тупорилий макрурус (Coryphaenoides rupestris) і тихоокеанський малоглазий довгохвостий (Albatrossia pectoralis).
Усього налічується до 20 пологів долгохвостов. Вони, як правило, поширені дуже широко, і їхні ареали часом охоплюють всі широти (наприклад, пологи Nematonurus, Coryphaenoides). Більшість пологів присвячена до тропічного й почасти помірковано теплим широтам. Найбільша кількість видів теж зосереджено в тропіках. Так, у водах Індонезії й Філіппін налічується понад 75 видів, у водах субтропічної Японії (до 35° с. ш.) і в Східно-Китайському морі — понад 50 видів, у районі Гавайських о-вов — 23 виду. При розселенні долгохвостов, що населяють шельф і верхню частину звалення (до 2000 м), труднопреодолимим бар’єром виявляються абісальні глибини. Саме тому є тільки один загальний вид у фауні Японії й Гавайських о-вов і немає жодного загального виду у фауні Гавайських о-вов й у тихоокеанського узбережжя Центральної Америки.
У Беринговім й Охотськім морях й у прилежащих районах Тихого океану живе близько 15 видів долгохвостов. З них найбільш масові – малоглазий, чорний і попелястий довгохвості (Albatrossia ресtoialis, Coryphaenoides acrolepis, С. cinereus). У північній частині Атлантичного океану масові види – тупорилий і північний довгохвості (Coryphaenoides rupestris, Macrourus berglax). Тупорилий макрурус, що утворить більші скупчення, успішно облавливается траловим флотом на глибинах 700-1200 м і йде в продаж. М’ясо долгохвостов сильно оводнено, але досить смачно. Печінка дуже багата жиром і вітамінами.