СІМЕЙСТВО ЛЕТУЧІ РИБИ (EXOCOETIDAE)

У летучих риб щелепи короткі, а грудні плавці досягають більших розмірів, порівнянних з довжиною тулуба. Проте вони дуже близькі до по-лурилам, від предків яких і ведуть своє походження. Ця близькість проявляється, зокрема, у тім, що мальки деяких видів (наприклад, длиннорилой летучої риби – Fodiator acutus) мають подовжену нижню щелепу й по зовнішньому вигляді цілком подібні до напіврил. Можна сказати, що такі летучі риби проходять «стадію напіврила» у своєму індивідуальному розвитку.
Представники цього сімейства не досягають більших розмірів. Самий великий вид – гігантська летуча риба (Cheilopogon pinnatibarbatus) – може мати довжину близько 50 див, а сам дрібні не перевищують 15 див. Фарбування летучих риб цілком типова для мешканців приповерхнього шару відкритого моря: спинка в них темно-синього цвіту, а нижня частина тіла сріблиста. Дуже різноманітне фарбування грудних плавців, які можуть бути як однотонними (прозорими, синіми, зеленими або коричневими), так і строкатими (плямистими або смугастими).

Летучі риби населяють води всіх теплих морів, являючи собою характернейший елемент географічного ландшафту тропічного океану. Це сімейство нараховує більше 60 видів, поєднуваних в 7 пологів. Особливо різноманітна фауна летучих риб индо-западнотихоокеанской області, де налічується більше 40 видів, що належать до цього сімейства. У східній частині Тихого океану виявлено близько 20 видів летучих риб, а в Атлантичному океані тільки 16 видів.
Область поширення летучих риб, грубо говорячи, обмежена водами, що мають температуру вище 20°С. Все-таки більшість видів зустрічається тільки в самих теплих районах Світового океану при температурі води більше 23°С. Для периферії тропічної зони, підданої зимовому охолодженню, характерно лише кілька видів субтропічних летучих риб, що попадаються іноді навіть при 16— 18°С. У теплу пору року одиничні особини летучих риб заходять зрідка й у вилучені від тропіків райони. У берегів Європи вони відзначені аж до Ла-Маншу й навіть до Південної Норвегії й Данії, а в радянських далекосхідних водах попадаються в затоці Петра Великого, де кілька разів ловили японську летучу рибу (Cheilopogon doederleinii).
Найбільш характерною особливістю летучих риб є їхня здатність до польоту, що розвилося, мабуть, як пристосування для порятунку від хижаків. Ця здатність виражена в різних родах у неоднаковому ступені. Поліг таких видів летучих риб, які мають порівняно короткі грудні плавці (до них належить у числі інших длиннорилая летючка Fodiator), менш досконала, чим у видів з довгими «крильми». При цьому еволюція польоту в межах сімейства відбувалася, мабуть, у двох напрямках. Одне з них привело до утворення «двокрилих» летучих риб, що використають при польоті тільки грудні плавці, які досягають у них дуже більших розмірів. Типовим представником «двокрилих» летучих риб, порівнюваних іноді з літаками-монопланами, є звичайний двукрил (Exocoetus volitans). Інший напрямок представлений «четирехкрилими» летучими рибами (4 роди й близько 50 видів), яких уподібнюють літакам-біпланам. Поле цих риб здійснюється за допомогою двох пар несучих площин, тому що в них збільшені не тільки грудні, але й черевні плавці, причому на малькових стадіях розвитку й ті й інші плавці мають приблизно однакову площу. Обоє напрямку в еволюції польоту привели до утворення форм, добре пристосованих до життя в поверхневих шарах океану. При цьому, крім розвитку «крил», пристосування до польоту відбилося в летучих риб у
Найбільшій дальності й тривалості досягає політ «четирехкрилих» летучих риб. Розвивши у воді значну швидкість, така риба вискакує на поверхню моря і якийсь час (іноді зовсім недовго) сковзає по ній з розправленими грудними плавцями, енергійно прискорюючи рух за допомогою коливальних рухів зануреної у воду довгої нижньої лопати хвостового плавця. Ще перебуваючи у воді, летуча риба досягає швидкості близько 30 км/година, а на поверхні збільшує неї до 60-65 км/година. Потім риба відривається від води й, розкривши черевні плавці, планує над її поверхнею. У деяких випадках летуча риба при польоті часом стосується води хвостом й, вібруючи їм, одержує при цьому додаткове прискорення. Кількість таких торкань може досягати трьох-чотирьох, причому в цьому випадку тривалість польоту, природно, зростає. Звичайно летуча риба перебуває в польоті не більше десяти секунд і пролітає за цей час кілька десятків метрів, але іноді тривалість польоту збільшується до 30 секунд, а дальність його доходить до 200 і навіть 400 м. Очевидно, тривалість польоту в якомусь ступені залежить від атмосферних умов, тому що при наявності слабкого вітру або висхідних токовищ повітря летучі риби пролітають більші відстані й довше перебувають у польоті.
Багато моряків і мандрівники, що спостерігали риб, що летять, з палуби корабля, затверджували, що вони «ясно бачили, що риба махає крильми точно так само, як це робить бабка або птах». У дійсності «крила» летучих риб при польоті зберігають зовсім нерухомий стан і не роблять ніяких змахів або коливань. Лише кут нахилу плавців може, очевидно, мінятися, і це дозволяє рибі трохи змінювати напрямок польоту. Те тремтіння плавців, що відзначають очевидці, являє собою не причину польоту, а його наслідок. Воно порозумівається мимовільною вібрацією розправлених плавців, особливо сильної в ті миті, коли риба, що вже перебуває в повітрі, ще продовжує працювати у воді своїм хвостовим плавцем.
Летучі риби звичайно тримаються невеликими зграйками, що містять, як правило, до десятка особин. Ці зграйки складаються із близьких по розмірах риб, що належать до одного виду. Окремі зграйки часто групуються в більші косяки, а в найбільше кормних районах утворяться іноді значні скупчення летучих риб, що складаються з багатьох косяків.
Для летучих риб (як і для інших сарганообразних) надзвичайно характерна позитивна реакція на світло. У нічний час летучі риби залучаються джерелами штучного висвітлення (наприклад, судновими вогнями, а також спеціальними освітлювачами, застосовуваними для залучення риб). Вони звичайно підлітають до джерела світла над водою, нерідко вдаряючись при цьому об борт судна, або повільно підпливають до лампи з розправленими грудними плавцями.
Всі летучі риби харчуються планктонними тваринами, що живуть у поверхневому шарі, в основному дрібними ракоподібними й крилоногими молюсками, а також личинками риб. У той же час самі летучі риби служать важливою їжею багатьох хижих риб тропічного океану (корифен, тунців й ін.)» а також кальмарів і морських птахів.
Видовий склад летучих риб помітно розрізняється в прибережні й вилучені від берегів районах. Є види, які зустрічаються тільки в безпосередній близькості від узбереж, інші можуть виходити й у відкритий океан, але для розмноження повертаються в прибережну зону, треті постійно населяють океанські простори. Основна причина такого поділу – різні вимоги до умов нересту. Види, що розмножуються в берегів, відкладають свою ікру, постачену клейкими нитковидними придатками, на водорості, прикріплені до дна або плаваючі в поверхні. В узбережжя острова Кюсю, наприклад, ікрометання японської летучої риби відбувається на початку літа. У цей час більші косяки летучих риб підходять по вечорам до берега в таких місцях, де є зарості водоростей, і збираються вночі в дна на глибині близько 10 м. Під час нересту летучі риби роблять над водоростями кругові рухи з розпущеними грудними плавцями, випускаючи ікру й молоки. При цьому вода буває пофарбована в зеленувато-молочний цвіт протягом декількох десятків метрів.
Океанічні летучі риби використають звичайно як нерестовий субстрат та невелика кількість плаваючого матеріалу, що завжди є в море: різний «плавець» берегового походження (дрейфуючі водорості, галузі й плоди наземних рослин, кокосові горіхи), пір’я птахів і навіть сифонофор-парусниц (Velella), що живуть на поверхні води. Тільки «двокрилі» летючки (з роду Exocoetus) мають плавучу ікру, що втратила причіпні нитковидні вирости.
Летучі риби мають смачне м’ясо й у деяких районах тропічної й субтропічної смуги активно використаються промислом. Для місцевого споживання ці риби добуваються майже у всіх тропічних країнах, а в ряді місць існує й спеціальне рибальство, що виробляється в більшості випадків кустарними способами.
На островах Полінезії летучих риб добувають крючковими снастями, наживленими шматочками креветок, а також сітками й сачками в нічний час, залучаючи риб до човнів світлом запалених смолоскипів або ліхтарів. При останньому способі летучі риби самі залітають у мережі рибалок. На Філіппінських островах для промислу летучих риб використають різні сетние пастки, зяброві мережі й кошельковие невода, причому лов ведеться звичайно з «загоном», коли кілька спеціальних човнів, лякаючи рибу, женуть її до мереж. Досить значний промисел існує в Індії. Там він виробляється головним чином під час нересту летучих риб з використанням штучних плавучих нерестовищ (у вигляді пучків галузей, буксируемих за човном), до яких збираються мечущие ікру риби, облавливаемие потім мережами. Летучих риб ловлять також у Китаєві, В’єтнамі, Індонезії (де, крім лову самих риб, практикується також збір їхньої ікри, відкладеної на прибережну рослинність), на островах Карибського моря й в інших районах. Найбільш значне рибальство, що використає сучасні методи промислу (дрифтерні мережі, кошельковие невода й т.п.), існує в Японії. Улов летучих риб у цій країні становить більше половини їхнього світового улову.