СІМЕЙСТВО ВУГРОВІ АБО ПРІСНОВОДНІ ВУГРИ (ANGUILLIDAE)

До нього належить звичайний або європейський, вугор (Anguilla anguilla) і інші види того ж роду. Це найважливіший в економічних відносинах представник загону, самий цікавий, найбільше широко відомий і самий загадковий. Вивчення його способу життя тягнеться більше 2300 років і ще далеко не завершено. У дорослому стані він живе в ріках Європи від Печори до рік Чорноморського басейну. Звичайний він і по берегах Середземного моря (ріки Марокко й Алжиру, Італії й Франції), на Канарських, Азорських і Фарерські островах, Мадейрі, в Англії, Ірландії й Ісландії.
Дуже близький підвид, що відрізняється меншим числом хребців, живе в ріках атлантичного узбережжя Америки від Гвіани й Панами на півдні до Гренландії на півночі. Третій підвид – японський вугор, більше многопозвонковий, з темною облямівкою на плавцях, живе в ріках Японії й тихоокеанського узбережжя Азії від Ляохэ до Кантона.
Ніжне й жирне м’ясо вугра високо цінується, особливо в копченому виді. Загальний улов всіх трьох підвидів становить близько 40 тис. т (1965-1967 р.). У нас річковий вугор звичайний у ріках Прибалтики й Білорусії й лише там служить об’єктом промислу.
Вугор іноді досягає 2 м довжини, частіше 50—150 див (вага до 4—6 кг). Луска в нього дрібна, малопомітна, звичайно без сріблистого відблиску, спина темно-зеленого або бура, боку жовті, черево жовтувате або біле. Фарбування вугра мінливе й залежить від віку риби й характеру водойми. Шкіра слизового й слизька: живого вугра дуже важко удержати в руках. Розрізняють дві форми вугрів – гостроголових і широкоголових. Гостроголовий вугор цінніше – жирність його доходить до 27, 5%, у той час як у широкоголового лише до 12-19%. У цей час схиляються до думки, що обидві форми лише крайні варіанти. Потрапляючи в місця, що буяють дрібними кормовими організмами, вугор виростає узкоголовим, з гострою мордою й маленькою пащею. Якщо ж йому доводиться хижачити, у нього формується широка голова з тупою мордою й великою пащею, що дозволяє йому захоплювати великих тварин – риб і раків до 15 cм довжини.
Звичайно статевонезрілі вугри живуть у ріках, але часто заходять в озера й ставки. У прісній воді у вугра різко виражений негативний реотаксис: він завжди прагне йти проти плину, піднімаючись у самі верхів’я рік. При своєму розселенні вугри нерідко користуються самими маленькими струмочками, забиваються навіть у водопровідні труби. Спостерігали випадки, коли вугри переповзали з однієї водойми в іншій по вологій траві. У вологому повітрі без води вугор при 24°С виживає до 36 годин, тому що його слизова шкіра може споживати кисню більше 17 див3 у годину на кілограм ваги. Все-таки розповіді про те, що вугри виповзають по ночах на поля поїдати горох й, випущені на землю, вибирають найкоротша відстань до найближчої води, не відповідають дійсності.
Вибравши підходяще місце проживання, вугор живе там довго. Був проведений досвід: вугрів, виловлених в Ельбі, позначили кольоровими нитками й випустили вище й нижче за течією. Значна частина їх повернулася на колишнє місце.
Вугор веде строго нічний спосіб життя. Весь світлий час доби він проводить у притулок, найчастіше заривається в мулистий ґрунт, проникаючи в нього до 80 див, а за деяким даними, і до 1, 5 м. Уночі, особливо хмарні й безмісячної, вугри виходять на полювання. Дрібні особини харчуються личинками водних комах, молюсками, хробаками й ракоподібними. У харчуванні великих більша роль грає риба, головним чином дрібний і непромислова (окунь, йорж, плотва). Тому попадаються вугри в пастки й донні вудки головним чином уночі. Іноді, втім, вугор ловиться на блешню й удень: сидячи у своїй норці, висунувши з її голову, він не пропускає можливості схопити все, що він уважає їстівним. Незважаючи на виняткову ненажерливість, вугор росте відносно повільно, але в дуже гарних умовах спостерігалися прирости до 500 м у рік. Сезон відгодівлі триває вся тепла пора року, із квітня по листопад. Узимку вугри не харчуються. Холодна пора року вони проводять у стані спячки, зариваючись глибоко в іл. Самці, як правило, набагато менше самок… втім, отут-те ми й підходимо до самому цікавому.
Ще Аристотель і Плиний знали, що в річкового вугра ніколи не можна виявити зрілої ікри й молок. Природно, виникло запитання: як же вугри розмножуються? Наставник Олександра Македонського, один з найбільших філософів стародавності Аристотель, відмовившись знайти більше підходяще рішення, припустив, що вугри самозароджуються в мулі боліт або походять від дощових хробаків. Культ Аристотеля був настільки міцний, що це фантастичне припущення протрималося до XVI в. (2000 років).
Час ішов, і вчені починали схилятися до думки, що вугри, як та інші організми, роблять нащадків «по образі й подобі своєму». Висловлювалося припущення, що вугор живородящ. Але дрібні червоподібні істоти, який знаходили в порожнині тіла вугрів, виявилися круглими хробаками-нематодами. Думали також, що вугрів народжує дрібна морська рибка бельдюга. Це дійсно живородна рибка, але народжує вона, звичайно, своїх, а не вугрових мальків. Німці, втім, дотепер кличуть бельдюгу «угриная мати» (die Aalmutter). Так гіпотеза перетворилася в повір’я. Зате довідалися інше: молоді вугри входять у ріки з моря. Щороку до усть рік підходять величезні зграї маленьких (6-8 див), прозорих, як стекло, рибок, яких і кличуть «скляними вуграми». Вони піднімаються нагору за течією, ростуть, гублять прозорість і здобувають фарбування річкових вугрів. Проживши в ріці від 5 до 25 років, вугри починають зворотну міграцію в море. При цьому фарбування їх міняється: спина чорніє, боки й черево, навпаки, світлішають, стають сріблистими. Рило витягається, губи стають тонкими, ока дуже більшими – весь цей метаморфоз триває від трьох місяців до року й більше. У цей час уже можна розрізнити серед них самців і самок, щоправда, з деяким утрудненням. Яєчники у вугра відкрив італійський учений Мондини в 1777 р., а насінники були відкриті тільки майже через 100 років австрійським ученим Сирским.
Вугри скачуються в море по ночах, віддаючи перевагу самим темним, безмісячним ночам. Так було встановлено, що розмножуються вони в море. Але не було відомо, де розташоване місця їхнього нересту і як виглядає личинка.
Рішення прийшло зовсім зненацька. Італійський дослідник Каццив 1856 р. піймав у Мессинском затоці своєрідну рибку, стекловидно-прозрачную, зі стислим з боків у тонкий листик тілом, і назвав її лептоцефалом (Leptocephalus brevirostris). Будова цієї рибки бути настільки оригінально, що її виділили в особливий загін. Згодом описали ще кілька видів лептоце-фалов із Середземного моря й Атлантичного океану. Ряд учених уже тоді висловили припущення, що лептоцефали не дорослі риби, а личинки якихось морських угреобразних. Але лише в 1897 р. два італійських учених – Грасси й Каландруччио – опублікували роботу, потрясшую зоологів усього миру. Вони піймали лептоцефалов у Мессинском затоці й помістили їх в акваріум. Через якийсь час із цими рибками відбулися дивні зміни: їхнє листоподібне тіло стислося й перетворилося в угревидное – лептоцефали перетворилися у вже давно відомих скляних, або прозорих, вугрів.
Здавалося, питання був вирішений. Грасси й Каландруччио припустили, що вугри розмножуються тут же, у Мессинском затоці, на великій глибині. На жаль, до рішення проблеми було ще далеко.
Виявилося, що лептоцефали, що попадають у мережі в Середземнім морі й східній частині Атлантики, мають середню довжину 75 мм і вже починають перетворюватися в прозорих вугрів. Під час метаморфоза вугор не харчується й коротшає до 65 мм. Через 15 років після відкриття Грасси й Каландруччио норвезьке судно «Михаэль Саре» виявило в центральній частині Атлантики більше дрібних, до 41-60 мм, личинок вугра. В 1911 р. видатний дослідник біології вугра Иоганн Шмидт ще далі до заходу піймав личинку в 34 мм довжиною. Тому що ці лови були зроблені навесні, ясно, що навіть таким дрібним лептоцефалам ніяк не менше року.
В 1913 р. И. Шмидт на шхуні «Маргарита» виявив на захід 50° з.д. багато лептоцефалов, причому деякі з них досягали лише 17—20 мм. Здавалося, що місце нересту вугра буде знайдено в найближчому майбутньому. Але рейс Шмидта скінчився аварією: «Маргарита» зазнала катастрофи на рифах. На щастя, ніхто не постраждав: удалося врятувати й екіпаж, і банки з дорогоцінними лепто-цефалами. На наступний рік почалася перша світова війна, і дослідження довелося відкласти до кращих часів. Лише в 1920 р. И. Шмидт на моторній шхуні «Дана» зібрав величезний матеріал {більше 6000 лептоцефалов різних видів вугрів!), серед якого найшлися личинки довжиною менш 10 мм, що безсумнівно недавно вийшли з ікринок. Всі вони були піймані в районі від 48 до 65° з.д. п 22 й 30° с. ш. Місцем нересту вугра з рік Європи виявилося Саргасове море.
Це саме чудове море на світі — море без берегів, оточене кільцем плинів. Вітри, що дують над ним, слабкі й нестійкі, тому галантні іспанські мореплавці за старих часів називали його «Дамським морем». Вода Сар-гассова моря яскраво-синя, прозорість її досягає 60 м. На поверхні плавають величезні скупчення бурих водоростей — саргассов. Саргасове море — халистатическая зона: прогріті поверхневі води тут опускаються вниз, і навіть на глибині в 400 м температура води 16—17°С (на екваторі вдвічі нижче).Це й саме солоне місце в Атлантиці: вода Сар-гассова моря містить до 37 м солей на літр. Сюди й приходять європейські й американські вугри для того, щоб вимітати в глибині цього моря ікру й після нересту загинути. Вишедшие з ікринок лептоцефали піднімаються до поверхні й починають міграцію до берегів Європи й Америки. Вони пасивно розносяться плинами: потужний потік Гольфстріму доставляє до берегів Європи багато мільйонів лептоцефалов. Зрозуміло, більшість личинок гине в шляху від численних ворогів. Шмидт думав, що подорож лептоцефалов від Саргассова моря до берегів Європи триває 2, 5-3 роки.
Те, що личинки вугра розносяться плином пасивно, доводиться відсутністю в європейського вугра географічних форм. Всі вугри Європи ставляться до однієї популяції. Потомство вугра, що скотився на нерест із Норвегії, може виявитися згодом в одній з рік Алжиру.
У деякі ріки Англії, Шотландії й Західної Європи скляні угорьки (эльвери, сивелли) заходять такими незліченними масами, що раніше них ловили, вичерпуючи з води сачками із дрібним вічком, готуючи з них разом з яйцями щось начебто рибного омлету. Тепер цей варварський промисел припинений. Живі угорьки стали предметом експорту й мільйонами вивозяться в інші країни, де їх використають для посадки в ставки, озера й ріки. Молоді вугри досить живучі, і відхід під час перевезення рідко становить більше одного відсотка.
Американський вугор нереститься також у Саргасове море, але центр нерестової площі розташований західніше місця нересту європейського вугра. Лептоцефали обох вугрів подібні, і відрізнити їх можна тільки по числу м’язових сегментів — миомеров, яких в американських леп-тоцефалов у середньому менше. У стадії личинки американські вугри проводять біля року. Очевидно, вони більше стійки до низької температури, тому що відзначалися випадки їхнього піймання в гирлових просторах рік Нової Англії при температурі 2—7 і навіть —0, 8°С (у затоці Наррагансет).
Здавалося, після блискучих відкриттів И. Шмидта всі загадки вугрів були розгадані. Але перед ученими встав відразу цілий ряд нових. Справді, як пояснити величезний розрив між нерестовим і нагульним ареалом вугра? Чому вугор з рік Норвегії, Прибалтики й Чорноморського басейну проробляє вимірюваний тисячами кілометрів шлях по океані, піддаючись безлічі небезпек? Природно, було запропоновано кілька гіпотез.
Однієї з перших згадали гіпотезу А. Вегенера про переміщення материків. По цій гіпотезі Атлантичний океан набагато моложе Тихого. Ще на початку третинного періоду між Європою й Африкою, з одного боку, і Гренландією й Америкою – з іншої, був вузький про-ливообразний водойму – у цьому внутрішнім морі й жили вугри. Надалі весь американський материк разом із Гренландією заковзав по більше щільному шарі земної кори на захід, Атлантика розширювалася, і місця нересту відсувалися усе далі й далі від Європи. Пояснення підкуповує своєю простотою, однак навряд чи воно вірно, хоча ряд учених дотепер приймає його. Якщо навіть гіпотеза Вегенера справедлива, то навряд чи звички риб більше стійкі, чим обриси материків й океанів.
Розумніше припустити зворотне. Очевидно, найбільш правдоподібна гіпотеза висунута радянським іхтіологом П. Ю. Шмидтом, довгий час изучавшим міграції риб. На думку П. Ю. Шмидта, надзвичайна довжина нерестової міграції європейського вугра викликана зміною гідрологічних умов у послеледниковий період. Ми вже згадували, що вугор нереститься там, де на глибині 400 м температура води перевищує 16—17°С. Досить імовірно, що в льодовиковий період вся північна частина Атлантичного океану була заповнена масами холодної води й струменя Гольфстріму не розходилися, як тепер, веерообразно в північно-східному напрямку. Гольфстрім був віджатий до півдня, і води його рухалися в широтному напрямку — від берегів теперішньої Флориди до Португалії, а досягши берегів Європи, повертали на південь. Десь на широті 20° виникла протитечія, що рухалася зі сходу на захід, до американського континенту. У результаті халистатиче-ская зона з високими температурами на глибинах розтяглася через весь океан – від Багамських до Канарських островів. У східній частині цієї зони нерестився європейський вугор, у західної – американський. Міграції європейської череди були тоді приблизно такої ж довжини, як й американського. Але із закінченням льодовикового періоду Гольфстрім кинувся на північний схід і нерестову зону стислася в довготному напрямку до розмірів Саргассова моря.
Гіпотеза П. Ю. Шмидта погодиться з гідрологічними даними й підкуповує своєю правдоподібністю. Але далеко не всі вчені з нею згодні. В останні роки англійський іхтіолог Таккер висловив приголомшуюче припущення. По Таккеру, європейського річкового вугра… взагалі не існує. Є тільки одна череда американського вугра, що поповнюється рибами, що йдуть із рік Америки. Всі вугри, які живуть у ріках Старого Світла від Мурманського узбережжя до Алжиру, – нащадки американських вугрів, що вимітали ікру в східній частині Саргассова моря. Вишедшие з ікри лептоцефали частиною несуться плинами до берегів Європи. Незначні розходження в числі хребців і м’язових сегментів Таккер пояснює розходженням температур, при яких ікра розвивається. Всі дорослі особини вугра, що скотилися з рік Європи, гинуть у шляху, не досягши місць нересту.
Перевірка тверджень Таккера має найважливіше значення для вугрового промислу Європи. Адже якщо весь вугор, що скотився з рік у море, гине в шляху даремно, не виметав ікри, те розумніше його взагалі не випускати з рік, а виловити цілком. Але якщо Таккер неправий, така тактика закінчиться катастрофою: вилов виробників приведе до зникнення вугра в європейських ріках.
Все-таки більшість дослідників у наш час уважають, що Таккер неправо. У цьому нас переконують не тільки одиничні випадки піймання статевозрілих європейських вугрів у водах Атлантики, але й чудові досвіди французьких учених, про які розказано нижче. Але тоді виникає нова загадка: як вугор знаходить місце своєї колишньої батьківщини й майбутньої могили, якими орієнтирами він керується, проробляючи шлях в 4000- 7000 км? Свен Экман припускав, що вугор рухається в напрямку солоності, що підвищується, і температури води. Це пояснення придатне для вугрів, що скачуються в Атлантику й Балтійське море, але для средиземноморских вугрів воно не може бути прийнято. Солоність у Середземне море вище, ніж у Саргасовім. Можливо, що основним орієнтиром вугра, до того ж значно полегшуючий шлях, є глибинні плини. Відомо, що вугри йдуть на нерест на значній глибині, бути може, порядку 1000-1500 м. Глибинні плини виносять вугрів із Середземного моря в Атлантику, там вони попадають у потужний потік Анти-гольфстрима – плину, відкритого в останні роки, розташованого під Гольфстрімом, але поточного у зворотному напрямку. Безупинно рухаючись за течією, вугор зрештою попадає в район Саргассова моря. статевозрілі вугри, Що Йдуть на нерест, здобувають особливості глибоководних риб – величезні очі, чорне фарбування, кістяк їх сильно деминерализуется, стає м’яким і неміцним. Більше того, у всіх морських вугор-образних у сітківці очей є золотавий світлочутливий пігмент – хризопсин. Коли молодий скляний вугор входить у ріку, хризопсин заміняється іншим пігментом – пурпурним родопсином, властивим прісноводним рибам. І лише коли сріблистий вугор, покинувши ріку, починає опускатися на глибину, родопсин зникає й у сітківці знову з’являється хризопсин, більше чутливий до тих променям, які глибше проникають у воду.
Як ми бачимо, нерестова міграція вугра ще не вивчена до кінця. Є ще одна загадка: як скляний вугор знаходить дорогу в ріки? На що він орієнтується: чи йде він цього разу проти плину, що убік знижується солоності, або ж його залучає захід прісної води? Цікаве спостереження зробили голландські вчені. Коли в затоки Зейдер-Зі побудували греблю, що прилягає ділянку моря опріснився. Хід вугра в ріки цього району настільки зріс, що вугор став одним з основних об’єктів промислу. Є думка, що прісна вода не орієнтир і що вугор головним чином керується турбулентними приливно-от-ливними токовищами. Інші дослідники надають важливого значення запаху води: адже вугор – одна із самих чуйних риб. У досвіді у вугрів виробляли умовний рефлекс на захід бета-фенилэтилового спирту. Виявилося, що треновані вугри розпізнають пахучу речовину в концентрації, що виражає десятковим дробом з вісімнадцятьма нулями, тобто коли в носовий мішок попадає всього одна молекула.
Вугор поставив перед ученими ще одну загадку; не можна сказати, що вона дозволена до кінця. Порівняно давно було відомо, що більшість вугрів, що живуть у наших ріках, – самки. Самці не піднімаються нагору за течією, воліючи нагулюватися в устях, де вода солонувата.
Це не викликало подиву, поки молодих прозорих вугрів не стали масами перевозити з усть у ріки й ставки. Вирослі на новому місці вугри в більшості знову виявилися самками. У більшості організмів підлога визначається в момент запліднення яйцеклітини. Вугор виявився одним з рідкісних винятків. Э. Эренбаум думав, що до того, як вугор досягне 23-24 див довжини, він залишається безстатевим, і чи стане він самцем або самкою – залежить від зовнішніх умов. Установлено, що, чим вище температура в ставку й вище норма посадки, тим більше формується самців. У природних умовах чим далі від нерестовищ, тим більше самок. Вдавалося домогтися розвитку полових гонад (полових залоз) убік жіночих ін’єкціями гормонального препарату – ди-пропионата эстрадиола.
Мабуть, один із самих важких досвідів нашого сторіччя вдався французькому дослідникові Морісу Фонтэну. До останнього часу ніхто не бачив у вугра зрілих ікринок і не спостерігав нересту. У самців, щоправда, вдавалося одержати текучі молоки, впорскуючи їм внутримишечно пролан. Спроби домогтися того ж у самок довгий час не могли увінчатися успіхом. Фонтэн впорскував самкам екстракт передньої частки гіпофіза й установив, що розміри овоцитов при цьому збільшуються. Тоді був задуманий і виконаний чудовий досвід.
Чотирьох вугрів посадили в кільцеподібний басейн зі штучною морською водою при температурі 25°С и солоності 34/00° (34 м на літр). Особливим пристроєм вода була наведена в рух: швидкість кільцеподібного потоку була 0, 5 м/сек. Час від часу вуграм впорскували ги-пофизарний екстракт. Через 3 місяці, коли температуру понизили до 20°С, а солоність підвищили до 35, 5/00, одна із самок початку метати ікру. За цей строк вона пропливла по колу не менш 4000 км. До моменту нересту її фарбування стало чорної, нижня щелепа витягнулася так, що стала длиннее верхньої, а кістяк сильно деминерализовался. Дрібна (0, 93- 1, 4 мм) ікра виметивалась порціями, і після нересту самка загинула. На жаль, не найшлося самця з текучими молоками й ікринки залишилися неоплодотво-ренними. Але можливість дозрівання самця вугра в штучних умовах була вже доведена раніше, так що, можливо, у найближчому будущем ми будемо знати, як з’являються на світло молоді вугри, і вирішимо загадку, що займала Аристотеля більше двох тисяч років тому.
Вугровий промисел у нашій країні перебуває в гіршому положенні, чим у країнах Західної Європи. У Чорне море скляні вугри майже не заходять, і відзначені лише одиничні випадки піймання вугрів у Дунаєві, Дністрі, Бузі, Дніпру (до Могильова), Доні, Кубані й Риони. У північно-східній частині Чорного моря з 1944 по 1955 р. піймано лише 11 вугрів, що скотилися на нерест (з них 10 виявилися самками). И. Шмидт думав, що Дарданелли й Босфор для молодих вугрів – непереборна перешкода й вугри проникають у басейн Чорного моря із Прибалтики по каналах і низинних вододілах. Л. С. Берг показав, що це не так, але подібні випадки відзначалися нерідко. В 1964 р. у Малому Кизил-агач-ском затоці Каспійського моря був пійманий вугор, що проникнув, очевидно, через Волго-Балт або Волго-Дон. У Кольський затоці був в 1957 р. пійманий сріблистий вугор, що скотився з р. Туло-ми. Навряд чи молодий угорек міг перебороти пороги Туломи, імовірніше, він здійнявся з Ботнічної затоки по р. Ке-мийоки, а потім переборов болотистий вододіл між цими ріками. Як би те не було, природна поява вугрів у наших південних і північних ріках настільки мізерно, що розраховувати на нього не можна. У Прибалтиці положення краще, але й там природний захід у ріки дуже малий. Розраховувати на підвищення уловів вугра можна тільки при безперервному підсадженні скляних вугрів, закуповуваних за кордоном. Подібні підсадження почали в нас практикуватися з 1956 р.; молодих вугрів випускали для вирощування в озера Білорусії, Литви, Естонії й Ленінградській області. В 1960 р. у підмосковне озеро Селигер випустили 1, 6 млн. скляних вугрів, закуплених у Франції. Вирощування вугрів варто продовжувати, тому що хоча вугор росте повільно (масовий скат через 7-8 років), але дає прекрасне м’ясо, а споживає малоцінну рибу й дуже невибагливий. Ще більш перспективні вугрові ставкові господарства, коли риб містять у повністю контрольованих водоймах і вигодовують штучними кормами (в основному відходами боєнь). Штучне вирощування вугрів в ізольованих лагунах практикувалося в Італії ще в XIV в. За останні роки більших успіхів у вирощуванні вугра домоглися японські рибоводи: вони вказують, що вугри дуже швидко звикають до неволі й збираються в годівниць навіть у світлий час доби. За допомогою вирощування вони одержують в 5-7 разів більше вугрів, чим за допомогою промислу. У Японії в обгороджених кутових частинах заток вирощують навіть молодь морських вугрів – щукорилого (Muraenesox cinereus) і конгера (Conger myriaster). Найбільше вигідно вирощувати вугра як додаткову рибу до коропа.
Уже згадуваний нами раніше японський вугор (Anguilla japonica) настільки схожий на європейського й американського, що багато авторів уважають всі три форми підвидами одного виду. Місця нересту японського вугра не встановлені. В 1954 р. у Японському морі на глибині 250 м була піймана самка вугра з добре розвиненими яєчниками, тому припускають, що він може там нереститися; інші дослідники схиляються до думки, що нерест відбувається в Тихому океані на великому просторі від острова Тайвань до атола БІКІНІ.
Подібно вуграм північної півкулі кілька видів вугрів того ж роду Anguilla входять на відгодівлю в прісні води Індії, Східної Африки, Австралії, Новій Зеландії, Індонезії, Нової Гвінеї й островів Тихого океану. Число їх точно не встановлене – різними авторами приймається від 10 до 25 видів. Очевидно, найбільш багатий вуграми Тихий океан. У річки невеликого острова Таїті входять 3 види прісноводних вугрів. Дійсні гіганти, до 1, 5-2 ле, живуть у ріках Нової Зеландії. Цікаво, що вугри Індо-Малайського архіпелагу нерестяться недалеко від берегів. До заходу
від Суматри в ту саму мережу можна піймати тільки що що вийшли з ікри личинок, лептоцефалов і скляних вугрів на всіх стадіях метаморфоза, так що простежити перетворення не становить ніякої праці.
Бенгальський вугор (Anguilla bengalen-sis) живе в ріках Індії. Прозорі вугри цього виду входять в устя взимку, з жовтня по березень, найбільше в січні – лютому, і через рік збільшуються втроє, досягаючи в довжину 15 ледве. У бенгальського вугра, на відміну від європейського, луска заставляється дуже рано, у віці 6 місяців, і, коли він досягає 20див, уже покриває все тіло.
У ріки Південно-Східної Африки входять 5 видів вугрів роду Anguilla. З них вище всіх по ріках, до 760 км, піднімається мозамбіцький вугор (Anguilla mos-sambica); одиничні особини цього виду навіть переборюють вододіл між ріками Вааль і Лімпопо й скачуються на нерест у води Атлантики.
У всіх місцях перебування прісноводні вугри є коштовним об’єктом промислу й іноді вирощуються в ставках.
Як уже вказувалося, прісноводні вугри в загоні угреобразних — виключення. Всі інші сімейства – мешканці тропічних морів і більших глибин Атлантичного, Індійського й Тихого океанів. Всі вони розмножуються над більшими глибинами й мають личинок-леп-тоцефалов, у загальному подібних з личинками AnguilJidae. Багато личинок були описані ще в минулому столітті як самостійні види, у багатьох личинка невідома й розмноження дотепер залишається загадковим. Наприклад, у прибережних водах Індії піймано 47 різних лептоцефалов чотирьох сімейств вугрів. З них тільки 14 удалося зв’язати з яким-небудь видом вугра. Помічено, що вугри, що нерестяться над самими більшими глибинами, мають лептоцефалов з довгим травним трактом, а тяжіють до берега – з коротким. Є й такі види, у яких невідома доросла форма. Самий разючий приклад – гігантські глибоководні лептоцефали, що вкрай рідко попадають у руки вчених. Сама велика личинка вугра, піймана під час експедиції на «Дана», була довжиною в 184 див – це ріст дуже високої людини! Мабуть, тільки одна людина на Землі бачив цих колосальних личинок живими. Американський дослідник Вільям Биб, що поринав у батисфері в Бермудських островів на глибину до 923 м, зауважував, що подібні лептоцефали плавають парами. Не виключено, що вони здатні розмножуватися, не перетерплюючи метаморфоза. Подібні випадки передчасного полового розвитку (так називана неотенія) у риб відомі. Очевидно, сімейство саланксових (Salangidae), один із представників якого – локшина-риба – живе в наших далекосхідних морях, – неотеничние личинки риб, близьких до корюшковим. У такому випадку вченим прийде «відновити справедливість» і воскресити для цих лептоцефалов закрите сімейство Leptocephalidae, – адже з жодним з інших сімейств цих личинок-переростків зв’язати ніяк не можна.Але є й інше припущення: якщо гігантські лептоцефали все-таки перетворюються у вугрів й якщо відношення між довжиною дорослої риби й личинки таке ж, як й у звичайних, то довжина дорослого вугра може досягати 30 м! Це довжина середнього рибальського тральщика з командою з 25 чоловік. Чи не є це легендарний морський змій, якого іноді спостерігають те в одному, то в іншому океані? Адже й річкового вугра люди, уперше його що побачили, приймають за змію.
Будемо сподіватися, що загадка лептоцефалов буде вирішена в найближчому майбутньому. Адже вже існують батискафи, що дозволяють досягати максимальних глибин (правда, видимість із них обмежена), і дослідницькі підводні човни. Очевидно, цю таємницю розгадає морський біолог, збройний новітніми засобами занурення в океан й, мабуть, чималим терпінням.