ПІДРОДИНА ШПРОТОПОДОБНИЕ, АБО ЗВИЧАЙНІ ОСЕЛЕДЦІ (GLUPEINAE)

Шпротоподобние, або звичайні оселедці, являють собою групу найважливіших для людини сельдевих риб, що включає північних морських оселедців, сардин, сардинелл, шпротів, тюльок й інші пологи. Сюди входять 12 пологів з 40-45 видами.
Види трьох пологів — Морські оселедці (Clupea), Шпроти (Sprattus) і аргентинські оселедці — Мандуфии (Ramnogaster)— поширені в помірних і холодних водах північної й південної півкуль; Сардини-Пильчарди (Sardina), Сардини-Сардинопси (Sardinops) і Тюльки (Clupeonella) – в умеоенно теплих морях; Сардинелли (Sardinella), Сардинки й Оселедчики (Harengula, Herclotsichthys), Мачуэли (Opisthonema) і інші (Lile, Rhinosardinia) – у тропічних водах.
Морські оселедці (Clupea) населяють помірні води північної півкулі (бо-реальная область) і суміжні моря Льодовитого океану, а в південній півкулі вони живуть у берегів Чилі.
Морські оселедці — стайние планктоно-ядние риби, звичайно до 33—35 див довжини. Луска циклоїдна, легко спадаюча. Кільові лусочки слабко розвинені. Боки й черевце сріблисті, спинка синьо-зелена або зелена. Відкладають донну ікру, що прилипає, на ґрунт або водорості. Більшість морських оселедців живуть поблизу берегів, тільки деякі раси в період нагулу йдуть за межі шельфу. Серед морських оселедців є як здійснюючі далекі міграції з пасивним розселенням личинок і мальків, поворотними міграціями підростаючих риб і нагульно-нерестовими мандрівок дорослих особин, так й утворюючі місцеві череди, присвячені до окраїнних морів; є також озерні форми, що живуть у напівзамкнуті або зовсім відособлені від моря солонуватих водоймах.
У цей час розрізняють три види морських оселедців — атлантичну, або многопозвонковую, східну, або малопозвонковую, і чилійський оселедець.
Атлантична, або многопозвонковая, оселедець (Clupea harengus) зовні дуже мало відрізняється від східної. Для неї характерно більше число хребців, 54-59 (60), найчастіше 55-58, більше число поздовжніх рядів луски, наявність порівняно сильних зубів на сошнику, інший характер каріотипу (набору хромосом). Як показано нижче, вона істотно відрізняється від східного оселедця по біології, особливо по біології розмноження. Розрізняють дві форми (підвиду) атлантичного оселедця – властиво атлантичний оселедець (основна, або номінальна, форма), розповсюджену у водах північної частини Атлантичного океану й суміжних морів Льодовитого океану, і балтійський оселедець, або салаку.
Атлантичний оселедець (Clupea harengus harengus) досягає довжини до 36 див, в Ісландії — до 42 див. Вона поширена від мису Гаттераса на заході й Біскайській затоці на сході до Гренландії, північно-західних берегів Шпицбергена й Нової Землі. Область поширення обмежується водами атлантичного походження, і дуже рідко східні або північні границі знаходження цього виду заходять за кордон плавучих льодів. Розмноження атлантичного оселедця відбувається тільки в південній половині ареалу, самі північні нерестовища розташовані в Лофотенских островів й островів округу Тромсе (до 70-71° с. ш. на північ). Далі до півночі й сходу зустрічається або молодь, занесена в Баренцево море Нордкапским плином, або дорослі особини, що проникають в окраїни Гренландского моря по Шпицбергенскому плині. Розмноження всіх рас атлантичного оселедця відбувається при температурі не нижче 4—5° С.
Розрізняють кілька рас атлантичного оселедця.
Найбільш численною расою є весенненерестующие атлантическо-скандинавские оселедці. Вони наближаються до берегів тільки в період розмноження, у березні – квітні. Розмноження атлантическо-скандинавских оселедців відбувається в берегів Норвегії, в Оркнейських і Шетландских островів з боку океану, нерестовища відомі на свалах цоколя Фарерского архіпелагу й уздовж південних берегів Ісландії. Особливо великі нерестовища перебувають у південно-західних берегів Норвегії. Всі райони розмноження оселедців перебувають під сильним впливом атлантичних плинів. Підхоплені плином личинки несуться далеко на північ. Від берегів Південної Норвегії молодь приноситься до Вест-фіорду; від Лофотенских островів – до берегів Мурмана, у центральні й східні райони Баренцева моря, а також до острова Ведмежому; частина молоди виноситься у відкриті райони східної половини Норвержского моря; з південних районів Ісландії молодь приноситься плином Ир-мингера до її північних берегів.
Умови відгодівлі молодих оселедців визначаються районом поширення молоди в підсумку її дрейфу. Ніж північніше й на схід заноситься молодь, тим у гірші умови існування вона попадає. Оселедця, що виросли в західних районах Баренцева моря, у п’ять років досягають довжини 24-25 див й у цьому віці стають статевозрілими. У східних районах за 5 років оселедця виростають тільки до 18- 19 див і дозрівають тільки в 7-8 років.
Під час поворотної міграції до нерестовищ зграї оселедці групуються по розмірній ознаці, що відбиває у відомій мері їхній фізіологічний стан. До переважній у зграї віковій групі приєднуються особини старших віків, що відстали в росту, і молоді екземпляри з високим темпом росту.
Після розмноження атлантическо-скандинавские оселедці вступають у нову фазу свого життєвого циклу. Спочатку, що ослабшали після нересту, вони зносяться плином, а далі вже вживають активні міграції в райони відгодівлі – в область полярного фронту, до північних берегів Ісландії, у район порога Мона й далеко на північ по Шпицбергенскому плині.
Ця міграція відбувається з великою швидкістю, особливо в зграй, що мігрують на північ, — до 8—10 км у добу. Плину прискорюють нагульні міграції. Наприкінці липня зграї оселедців досягають уже найбільш вилучених районів й, нагромадивши запаси жиру, починають зворотну міграцію. Осінній міграційний шлях проходить значно на захід. Після нересту плину сприяють руху риб, що йдуть нагулюватися. Під час нерестової міграції цього ж плину сповільнюють рух і зграї оселедця, , заощаджуючи сили, обходять основні потоки Норвезького плину із заходу.
Відгодовуючись у поверхневій товщі, де розвиток життєвих процесів, пов’язаних з відгодівлею оселедця, протікає дуже швидко, зграї оселедця вже на початку серпня досягають найвищої вгодованості, після чого в них швидко розвиваються полові продукти. Рухаючись із колишньою швидкістю, близько 7 км у добу, зграї оселедця вже в грудні могли б прибути на нерестовища, але в цей час у водах Норвегії ще зима, планктони не почав розвиватися, корму для личинок ні, і оселедці затримуються в шляху, у районі Восточноис-ландского плину, де низькі температури сприяють зниженню їхнього обміну. Зграї тримаються на глибині декількох: сотень метрів при температурі 1—2° С. З настанням весни вони швидко переходять до нерестовищ і перші приступають до розмноження. Слідом за оселедцем ідуть хижі риби – сайда, тріска, пікша.
Сотні норвезьких ботів, збройних кошельковими неводами й дрифтерними мережами, зустрічають зграї оселедця, що наближаються до берегів. У практиці норвезького промислу відомі випадки, коли за добу добувалося більше 100 тис. т оселедця, а за сезон, що триває менш місяця, улов становив 1, 0-1, 2 і навіть 1, 5 млн. т.
У норвезьких берегів здавна розрізняються чотири промислові категорії оселедця: 1) дрібний оселедець, 7—19 див довжини, у віці 1—2, 5 роки; 2) жирний, підростаючий оселедець від 19 до 26 див довжини, у віці 2, 5—4 роки; 3) велика, преднерестовая оселедець й 4) весняний нерестовий оселедець, що мають довжину від 27 до 32 див і вік від 4 до 8 років й вище. Промисел виробляється в періоди підходу їх до берегів: дрібного оселедця – на півночі, жирної – у Середньої Норвегії, великої й нерестової – у Південної Норвегії.
Довгий час лов атлантическо-скан-динавской оселедця вироблявся тільки поблизу берегів. Дослідженнями радянських учених були простежені міграції оселедця й виявлені скупчення її у відкритому морі, удалині від берегів. На цих скупченнях був організований ефективний промисел.
У Баренцевом море живуть тільки молоді вікові групи атлантическо-скандинавских оселедців (до 5—7 років). З настанням полової зрілості вони переходять у Норвезьке море й уливаються в загальну череду атлантическо-скандинав-ских оселедців. У Мурманського узбережжя, як й у Норвегії, молодий оселедець нерідко заходить у затоки (губи). Існував спеціальний «запірний» промисел такого оселедця. Вихід, що зайшла в губу зграї защіпався величезною мережею, і замкнений оселедець успішно виловлювався. Особливо більші улови оселедця в губах Мурмана були отримані в 1933-1935 р. (від 68 до 103 тис. т у рік).
Значні коливання чисельності окремих поколінь оселедця при невеликому числі їх у Баренцевом море (усього 2—3 групи) не дозволили створити тут великого й стійкого промислу. Гарні підходи оселедця в Баренцево море спостерігаються періодично. У сусіднє, Норвезькому, море доросла череда складається з 8-10 дорослих груп, і можливості сельдяного промислу тут більше стабільні.
Атлантическо-скандинавские оселедці мають величезний високопродуктивний нагульний ареал і досягають більших розмірів, чим інші раси; маючи високий темп росту, вони живуть до 15—18 років й, як наслідок цього, володіють многовозрастной структурою нерестової череди.
В останні роки у зв’язку з інтенсифікацією промислу багато уваги приділялося вивченню чисельності й величини череди оселедця.
Багато десятків тисяч риб були позначені невеликими сталевими пластинками, які за допомогою пружинних пістолетів заганялися в порожнину тіла. Такий спосіб позначки оселедця переносять цілком задовільно. Виявлення міток серед пійманих риб робилося за допомогою спеціальних електромагнітів, які витягали мітки з рибного борошна, приготовленої з оселедця. Запас визначався по формулі, відповідно до якої загальна кількість позначених риб ставиться до вдруге пійманих як запас до улову. Цим методом оцінювали запаси норвезькі іхтіологи. Радянськими вченими був застосований метод визначення обсягу скупчень оселедця на місцях зимівлі за допомогою гідроакустичних приладів і визначення щільності скупчень шляхом підводного фотографування.
Обидва методи дали подібні результати. Запас атлантическо-скандинавской оселедця в період найкращого поповнення досягав 12, 0-12, 5 млн. т.
Друга раса — летненерестующие оселедця — поєднує кілька черід, що населяють води Ісландії й Фарерські островів, південні фіорди Гренландії, і особливо (найбільш численна череда) води шельфу Нової Англії й Нової Шотландії, на банку Джорджес. Нерест летненерестующих оселедців відбувається протягом другої половини літа, і довжина їхніх міграцій набагато менше, ніж у весенненерестующих оселедців. Відгодівля їх розділяється на два періоди: весняний, до розмноження, і осінній, після нересту. Від південних берегів Ісландії вони віддаляються на північ усього на 200- 300 миль. Міграції оселедців, що живуть на шельфі Північної Америки, обмежені банкою Джорджес і затокою Фэнди-бей.
Всі летненерестующие оселедці відрізняються невеликим ростом у перший рік життя, але на другому-третьому році вони майже досягають розмірів оселедців, що розмножуються навесні.
Летненерестующие оселедця мають значно більшу плідність. Атлантическо-скандинавские оселедці довжиною близько 32-33 див рідко мають кількість ікринок більше 70-75 тис., звичайно 50-60 тис. У летненерестующих оселедців тих же розмірів плідність досягає 150-200 тис. ікринок. Однак запаси цих оселедців набагато менше запасів весенненерестующих.
Шельф Північного моря й прилягаючі райони населяють так називані банкові оселедці, що розмножуються влітку й восени вдалині від берегів, на мілководних банках, і оселедця солонуватих вод (Датських проток, Зюдерзее), нерестующие у весняний час поблизу берегів, у зонах значного опріснення.
Всі стадії життєвого циклу оселедців Північного моря протікають у його межах. Незважаючи на тривалі дослідження расового складу оселедців Північного моря, питання цей не вирішене повною мірою й до сьогоднішнього дня. По ряду ознак може бути виділено три череди: північне, що розмножується на банках, що прилягають до Північної Шотландії; друга череда, що має місцем свого розмноження Доггер-банку; і третє, ламанш-ское череда, нерестующее в Ламанше. Найбільша кількість молоди оселедця в Північному морі перебуває в його південно-східній частині, куди вона, безсумнівно, заноситься з більше північних районів моря.
В останні роки поряд з більше інтенсивним використанням дорослої частини череди став розвиватися й промисел молоди для одержання кормового борошна й жиру.
Темп росту оселедців Північного моря значно нижче, ніж в атлантическо-скан-динавских. Вони рідко досягають довжини 30 сму звичайні їхні розміри 26-28 див. Вони стають статевозрілими в 3-4 роки й ніколи не бувають старше 8-10 років. У череді при сучасному інтенсивному промислі переважають риби 3-6 років.
Підвид балтійський оселедець, або салака (Clupea harengus membras), населяє Балтійське море до сходу від Датської протоки. Вона відрізняється своєю малою величиною, звичайно менш 20 див довжини, причому стає статевозрілої починаючи від 13-14 див довжини, у віці 2-3 років. Живе салака до 6-7 років. Однак серед звичайної салаки попадаються й так називані гігантські салаки, що ростуть набагато швидше й досягають 33 і навіть 37, 5 див довжини. Тоді як звичайна салака харчується планктонами, гігантська салака – хижа риба, що нерідко харчується трехиглой колюшкой.
Крім малої величини, салака відрізняється від властиво атлантичного оселедця меншим числом хребців, яких у неї 54—57, і біологією. Населяючи всю східну частину Балтійського моря і його затоки, постійно оббита у воді зниженої солоності, салака зустрічається іноді й у зовсім прісній воді деяких озер Швеції. Нереститься салака на твердому, каменисто-гравиевом ґрунті, на глибині від 2-3 до 20 ле. Нерест відбувається навесні, почасти влітку й восени, у зв’язку із чим розрізняються дві групи форм – весняні й осінні оселедці.
Салака — головна промислова риба Балтійського моря, що дає біля половини всього улову, що добуває в цій водоймі. Ловлять її головним чином у берегів, ставними мережами й неводами.
В 1954—1956 р. була зроблена цікава спроба акліматизації салаки в Аральське море. Через три роки після завезення першої партії ікри виросла з її салака початку нереститися, а в 1960 р. відбувався масовий нерест салаки аральського походження. У перші роки салака в Аральськім морі дуже добре росла й нагулювалася, набагато краще, ніж у вихідних Ризькому й Вислинском затоках. Але потім запаси кормових для салаки рачків диаптомуса й дикерогам-маруса сильно скоротилися, темп росту й угодованість салаки понизилися. Промислової череди салаки в Аральське море поки не утворилося внаслідок недоліку корму й достатку ворогів і конкурентів.
Перше згадування про лов атлантичного оселедця зустрічається вже в 702 р. у монастирських хроніках Англії. Уже тоді оселедець служив джерелом добробуту.
З XI й аж до XV сторіччя солона (сухим, стоповим засолом) оселедець був важливим об’єктом торгівлі ганзейских купців, і на базі цієї торгівлі зросло й базувалося протягом не менш 350 років морська могутність Ганзейского союзу міст. Ганзейские рибалки промишляли оселедець головним чином у німецьких і датських берегів Балтійського моря. Однак в XV в. підходи оселедця до цих берегів стали набагато менше; були роки, коли вона зовсім не підходила, і улови тут стали катастрофічно падати. У той же час були виявлені величезні підходи оселедця до берегів Голландії й Шотландії.
Голландцями був відкритий спосіб мокрого засолу оселедця в бочках на кораблях, з’явилися й спеціальні судна — логге-ри — для лову оселедця в море. Промисел оселедця зіграв величезну роль у розвитку економіки Голландії в XV-XVI вв. Тоді вже оселедець промишляли вдалині від берегів за допомогою дрифтерних мереж зі спеціальних вітрильних логгеров, на яких оселедець засолювався в бочках і вже в готовому виді доставлялася на берег.
З XVII сторіччя морський промисел оселедці починає розвиватися в Англії, що дуже незабаром посіла перше місце в сельдяном рибальстві європейських країн, що зберігалося за нею до початку першої світової війни.
Потім найбільше оселедця стали добувати в Норвегії. Нарешті, в 1950- 1967 р. найбільші улови оселедця брали Норвегія, Радянський Союз, Ісландія, Канада й Данія.
Східна, або малопозвонковая, оселедець (Clupea pallasi) поширена від Білого моря на схід. Вона звичайна в південно-східній частині Баренцева моря, у Чеській губі, у Печорській затоці; набагато менш численна в південних районах Карського моря. У берегів Сибіру відомі невеликі популяції, присвячені до предустьевим просторів рік. У Тихому океані чисельність східного оселедця дуже велика. Оселедець є тут важливим об’єктом промислу, будучи поширена по азіатському узбережжю до Жовтого моря, а по американському до Каліфорнії (Сан-Дієго). Поширення обмежується прибережними водами. Майже весь ареал цього виду в зимовий час покривається льодами* На відміну від атлантичного оселедця східна розмножується в межах усього ареалу. У південних районах вона нереститься в саму холодну пору року під льодом або ж відразу після руйнування його.
Східний оселедець істотно відрізняється по своїй біології від атлантичної. Розмноження її відбувається на мілководдях, іноді майже в самого уреза води, від глибини 0, 5 м, головним чином на глибині 3—4 м, і не глибше 10—15 м. Оселедець підходить для нересту до берегів при температурі води від 0, 5° С (іноді навіть при негативній температурі) і до 8—10, 7° С; основний хід відбувається при 3-9° С. Вона відкладає ікру переважно в укриті від вітру місцях, на підводну рослинність – зостеру, фукуси й інші рослини. Щільність засівби ікрою в Південного Сахаліну звичайно була 2- 6 млн. ікринок на 1 м2. Східний оселедець виносить значне опріснення, піднімаючись в устя рік і зустрічаючись й в осолоненних озерах, але в зовсім прісній воді гине. Доросла риба не робить таких більших міграцій, як атлантичний оселедець, обмежуючись місцевими пересуваннями переважно до берегів з відкритого моря й від берегів. Характерно для східного оселедця менше число хребців, чим в атлантичної: звичайно 52-55 (до 57). У східного оселедця звичайно зуби на сошнику слабкіше розвинені, чим в атлантичної.
Розрізняють три підвиди східного оселедця: біломорський оселедець, чесько-печорський оселедець і тихоокеанський оселедець. Ці підвиди, особливо біломорський оселедець, розпадаються на особливі раси або форми.
Оселедця Білого моря (Clupea pallasi maris-albi) є підвидом східного оселедця. У Білому морі вони живуть переважно в його прибережній частині й затоках. У центральних областях моря оселедець не зустрічається. Нерест відбувається або наприкінці зими, ще під льодом, або навесні, коли прибережні райони очищаються від льоду. Нерестовища розташовуються на глибині до 1—2 м. Оселедець відкладає ікру на прибережника. Завдяки низкою температурі, часто нижче 0°С у початку розвитку, розвиток ікри триває до 30 і навіть 50 днів. Біломорські оселедці прив’язані до кутовим частин заток протягом усього року. Узимку поблизу рік температура солонуватих вод значно вище морських; навесні в результаті опріснення утворяться стратифікації й відбувається більше швидкий прогрів поверхневих вод. Улітку прибережні води Білого моря значно богаче планктонами. Така прихильність біломорських оселедців до заток визначає розпадання цього підвиду на відособлені раси.
Біломорські оселедці відрізняються низьким темпом росту й стають статевозрілими в 2—3 роки. Живуть вони до 7—8 років, але при інтенсивному промислі нерестова популяція складається всього із двох-трьох вікових груп. Розрізняють дрібну й велику раси. Дрібні оселедці виметивают ікру раніше, у квітні — травні, у Кандалакшском затоці ще під льодом. Це так називана егорьевская оселедець, що має довжину до 20 див, звичайно 12— 13 див. Великі оселедці нерестуют пізніше, підходячи до берегу з підвищенням температури води до 5°С у травні — червні. Це «іванівська» оселедець, що має звичайно довжину 20-30 див, іноді до 34 див. Розрізняють оселедців Кандалакшского затоки, онежских і двинских.
Розвиток сельдяного промислу в Білому морі ставиться до початку XIV сторіччя, до моменту виникнення Соловецького монастиря.
Чесько-печорський оселедець (Clupea pallasi suworowi) поширена в південно-східній частині Баренцева й у південній частині Карського моря. Вона досягає довжини 32 див. Нерестует у Чеській губі й на схід із травня до середини липня, у Карській губі – у серпні – вересні. Після нересту оселедець відходить від берегів і широко поширюється у відкритому морі, відгодовуючись рачками й дрібною рибою (піщанкою й ін.). Живе до 11 років; полової зрілості досягає на четвертому році. Умови існування оселедця тут досить важкі. Крижаний береговий припай руйнує водорослевий пояс, і оселедці бувають змушені відкладати ікру на ґрунт. В особливо холодні роки в період розмноження залишається багато крижин, які під час приливно-отлив-них плинів знищують ікру, що розвивається на ґрунті. Але в теплі роки з’являються численні покоління, ареал цих оселедців розширюється до острова Колгуев і далі на схід.
Невеликі популяції східного оселедця виявлені в 30-х й 40-х роках по узбережжю Сибіру, поблизу усть Обі, Єнісею, Лени й у Чаунской губі. Зимуючи поблизу рік у солонуватих водах, оселедці завжди зустрічають тут позитивну температуру; швидкий прогрів мілководь улітку створює задовільні умови нагулу молоді й дорослих риб. Безсумнівно, оселедець по узбережжю Сибіру нечисленна, але завдяки порівняно великій тривалості життя вид, як такий, може існувати навіть за умови розмноження один раз в 5-8 років. При потеплінні окремі вогнища поширення можуть розширюватися й зливатися між собою, однак малоймовірно, щоб при сучасних кліматичних умовах було реальним розселення оселедця на всьому протязі узбережжя Сибіру.
Тихоокеанський оселедець (Clupea pallasi pallasi) особливо численний у східних берегів Камчатки, в Охотське море, у берегів Південного Сахаліну, в острова Хоккайдо. По східному узбережжю оселедець має важливе значення для промислу в затоці Кука, у фіордах Південної Аляски й в острова Ванкувер.
Тихоокеанський оселедець досягає довжини 50 див, середні розміри нерестової риби — 24—38 див. Хребців 41-57. Розпадається на ряд форм, серед яких розрізняють властиво морських, що розмножуються в море в берегів, і озерних, що заходять для нересту в осолоненние озера й бухти зі зниженою солоністю. Усього розрізняють 10-12 місцевих форм, або черід, морських оселедців й 3 форми озерних. Нерест відбувається в різних районах у різний час: в Анадирском лимані в липні, на півночі Охотського моря із травня по липень, у Східної Камчатки в травні, у Північному Примор’ї в травні – червні, у Південному Примор’ї й у Південного Сахаліну з березня по травень. В американських берегів нерест відбувається в трохи інші строки: в о-ва Кодьяк у травні – червні, у Південно-Східної Аляски в березні, у Британської Колумбії й Каліфорнії із грудня по квітень. Весняні підходи оселедця до берегів відбуваються в трохи (2-4) послідовних хвиль (ходів): спочатку підходить більша риба, потім більше молода. По закінченні нересту оселедець відходить від берега для нагулу. Нагульна, або що жирує, оселедець підходить до берегам для відгодівлі в літню пору, роблячи тут добові вертикальні міграції. Розрізняють періоди весняного, або преднерестового, відгодівлі (квітень – травень), нерестового голодування (травень – червень), літньої відгодівлі (з кінця червня по серпень) і зимового ослаблення харчування. Основу харчування становлять евфаузиевие рачки, калануси, хробаки-стрільці. Дорослий оселедець нагулює до 18, 7-25, 7% жиру, дрібна – до 23-32% жиру. Особливої жирності – 20 – 33% жиру – досягала велика літньо-осіння ( щоловилася з липня по жовтень) восточнокамчатская «жупановская» оселедець, що мав у довжину 34-42 див.
Промисел тихоокеанського оселедця виробляється переважно неводами в берегів.
Чисельність тихоокеанського оселедця піддається ще більш різким коливанням, чим чисельність атлантичного оселедця. Наприклад, дуже великої чисельності досягала в першій третині нашого століття раса сахалино-хоккайдской оселедця. Підходи оселедця до берегів Сахаліну представляли грандіозне явище.
Морські оселедці — найважливіша основа світового рибальства: улови їх становили в 1960—1967 р. близько 8% загального світового улову риб і безхребетних.
Чилійський оселедець (Clupea bentincki) — звичайна риба в берегів Чилі до півдня від 37° ю.ш. По будові вона ближче до східного оселедця, чим до атлантичного. У неї немає зубів на сошнику; кількість хребців усього 44-46, як у шпротів; довжина до 12, 5 див.
Три види оселедців роду Мандуфии (Ramnogaster) — живуть у водах Уругваю й Аргентини. Тіло в мандуфии стисле з боків, черево опукле, із зубчастим кілем з постачених шипами луски, рот невеликі, верхній; черевні плавці зрушені далі вперед, чим в оселедців і шпротів, їхні підстави перебувають поперед підстави спинного плавця. Це невеликі рибки, довжиною близько 9-10 див, розповсюджені в прибережних водах, естуаріях і ріках. Зграї мандуфии зустрічаються в солонуватих водах і входять у ріки разом зі зграями атерин; харчуються дрібними рачками планктонів.
Рід Шпроти, або Кільки (Sprattus), розповсюджений у помірних і субтропічних водах Європи, Південної Америки, Південній Австралії й Новій Зеландії. Шпроти близькі до морських оселедців роду Clupea, відрізняються більше сильним розвитком кільових луски на череві, що утворять шиповатий кіль від горла до ануса; менш зрушеним уперед спинним плавцем, що починається в них далі назад, чим підстави черевних плавців; меншим числом променів у черевному плавці (звичайно 7-8), меншим числом хребців (46-50), плавучою ікрою й іншими ознаками. Шпроти дрібніше морських оселедців, вони не бувають крупніше 17- 18 див. Вони живуть до 5-6 років, але звичайна тривалість їхнього життя 3-4 роки.
Європейський шпрот (Sprattus sprattus) населяє моря Західної й Південної Європи від Гибралтару до Лофотенских островів (північний шпрот), Балтійське море (балтійський шпрот, або кілька), північну частину Середземного й Чорного морів (южноевропейский, або чорноморський, шпрот). У Північному й Норвезькому морях північний шпрот (S. sprattus sprattus) тримається ближче до берега, чим оселедець, підходячи для нересту на глибини 20-40 м, головним чином із квітня по червень. Промислові скупчення шпроту облавливаются переважно в центральній і північній частинах Північного моря й у берегів Південної Англії, Бельгії, Голландії й Норвегії.
На другому році життя північний шпрот досягає 9—11, 5 див довжини й жирності вище 7%. У цей час він є об’єктом інтенсивного промислу. Виготовлені зі шпроту консерви високо цінуються (частково йшли під етикеткою «сардини»).
Балтійський шпрот, або кілька (S. sprattus balticus), зустрічається в найбільшій кількості в бухтах південно-західних берегів Балтійського моря й у входу у Фінський і Ризький затоки. Харчується планктонними рачками, головним чином эвритеморой. На другому році життя досягає довжини 7, 5—11, 2 див, на третьому — 10, 6—14, 1, на четвертому — 12, 6—15, 0 див, накопичуючи від (3, 6) 4, 1 до 15, 2% жиру. Найбільш жирний буває восени й узимку, найменш жирний у період нересту, із квітня по липень. Полової зрілості досягає звичайно при довжині 12 див, рідше з 8, 5—9 див довжини. Для нересту шпрот відходить від берегів і виметивает свою плавучу ікру головним чином над глибинами 50— 100 м при солоності від 4—5 до 17—18 промилле й температурі води близько 16—17° С. Балтійський шпрот, як і салака, планктоноядная риба, частково конкурує з нею через їжу. Балтійський шпрот-кілька – важлива промислова риба, що дає приблизно від 10 до 20% усього улову риби в Балтійськом море. Копчені шпроти дуже сма
Чорноморський шпрот (Sprattus sprattus phalericus) найбільш численний в Адріатичне й Чорному морях, де його промишляють Чорноморський шпрот дотримується звичайно помірковано холодних шарів води, від 6—8 до 15—17°С, піднімаючись узимку до поверхні, а в теплий час віддаючи перевагу більше прохолодній воді на глибині від 20—30 до 80—100 м. Він широко розповсюджений у відкритому морі, підходячи до берегам при вітрах, що підганяє або піднімає маси води відповідної температури. Досягає полової зрілості у віці одного року й нереститься переважно в холодний час (з жовтня по березень) при температурі води 7—10 (12) °З, частиною в поверхневому шарі, головним чином, однак, на глибині 40—50 м. Чорноморський шпрот досягає довжини 9, 5-13 c?.i, зрідка буває до 16 див; звичайні розміри в уловах 6, 5- 11, 5 див. Зміст жиру в його тілі коливається від 4, 7 до 12, 6%. Він не буває так жирний, як балтійська кілька. У Чернсм море шпрот-одна із самих численних риб, що грає більшу роль у їжі дельфінів,
Шпроти південної півкулі вивчені недостатньо. У водах Вогненної Землі й Фолклендські островів, на крайньому півдні Південної Америки живе встречающийся більшими зграями огненноземелъский шпрот (Sprattus fuegensis), що має довжину 14-17 див. Дуже близький до нього й, можливо, буде віднесений до того ж виду тасманийский шпрот (S. bassensis), зграї якого звичайні в глибоких затоках і протоках Тасманії й Південної Австралії в літні й осінні місяці.
Новозеландський шпрот (S. antipodum) відрізняється приостренними шипиками кільових луски черева. Більші зграї цієї риби підходять до східному берегу північного острова Нової Зеландії в листопаді й тримаються тут протягом декількох місяців. Їх супроводжують зграї хижих риб, що харчуються ними: аррипов (Arripis), бар-ракути (Leionura atun) – і полчища морських птахів. Шлунки багатьох хижих риб, що як живуть у приповерхньому шарі, так і придонних, із глибини 60-80 м, бувають набиті шпротом, а в червні – липні, коли він, очевидно, відходить від берегів, їм харчуються й великі промислові риби, що добувають із глибини до 240 м. Словом, у водах Нової Зеландії шпрот, очевидно, грає не менш важливу роль кормової риби, чим у Чорному морі. Шпрот попадається в неводи в берегів, а також у якості прилова – у мелко-ячейние кутци тралів.
Рід Тюльки, або Каспійські кільки (Clupeonella), містить 4 види дрібних сельдевих риб, що живуть у Чорному, Азовському й Каспійськім морях й у їхніх басейнах. Черево в тюльок стисле з боків, постачене на всьому протязі від горла до анального отвору 24—31 сильними шиповатими лусочками. Черевні плавці приблизно під передньої третю спинного. В анальному плавці два останніх промені подовжені, як у сардин і сардинелл. Рот верхній, беззубий, маленький, верхнечелюстная кістка не заходить назад далі переднього краю ока. Ікринки плавучі, з дуже великою фіолетовою жировою краплею, з більшим кругожелтковим простором. Хребців 39—49. Тюльки — евригалинние й евритермние риби, що живуть як у солонуватої, до 13/00, так й у прісній воді при температурі від 0 до 24°С.
Чорноморсько-азовська тюлька (Clupeonella delicatula delicatula) населяє Азовське море й опріснені частини Чорного моря, головним чином у північно-західній частині, у берегів Румунії й Болгарії. Входить у низов’я рік, піднімаючись нагору на 50—70 км; добре живе й у водоймищах. Живе до 4(5) років, досягаючи довжини 9 див; звичайна довжина в уловах 4—7 див. Хребців у неї 41—43. Харчується головним чином веслоногими рачками планктонів. В Азовському морі взимку тримається вдалині від берегів, а навесні підходить до берегам. Нереститься головним чином у травні при температурі води 13—20°С (у розпал нересту) і солоності від 0 до 4/00° (по хлорі), а в Чорному морі і його лиманах переважно у квітні — червні, при температурі И—18°С (а в прісній воді при 15-24°С).
Азовська тюлька буває особливо вгодованої восени, коли зміст жиру в її тілі доходить до 17—18, 5%. Це одна із самих численних риб Азовського моря. Вона має істотне значення в харчуванні хижих риб, головним чином судака.
Абрауская тюлька (Clupeonella abrau), що живе в озерах Абрау (біля Новоросійська) і Абулионд (Туреччина), — прісноводна тюлька, що харчується планктонними рачками й водоростями. Вона досягає довжини 6—9, 5 див. Веде переважно нічний спосіб життя. Чудово дуже швидкий розвиток ікринок, виметиваемих увечері при температурі поверхневого шару води близько 22°С и заканчивающих інкубацію через 10—12 годин, до ранку. Виклевивающиеся личинки опускаються вглиб, уникаючи звичайного приповерхнього хвилювання.
Каспійська звичайна кілька (Clupeonella delicatula caspia) являє собою підвид чорноморсько-азовської тюльки, що відрізняється більшою величиною, до 14—15 див, тривалістю життя до 6 років і трохи меншою жирністю, до 12% змісту жиру в тілі. Хребців у неї 41—45. Звичайна каспійська кілька зимує звичайно в Середньому й Південному Каспієві, а в березні йде на північ, у Північний Каспій, підходячи до берегам при температурі води від 6 до 14°С и частково входячи в дельти Волги й Уралу. Розпал нересту кільки в Північному Каспієві у квітні — травні, при температурі 12—21°С. Підходяща до берегів кілька утворить величезні косяки, що часом заповнюють суцільною смугою риби всю прибережну обмілину. З’являючись раптово в берегів, кілька також швидко йде у відкрите море, де тримається переважно в шарі від 6 до 30 м, опускаючись іноді й до 100 м. Харчується переважно веслоногими рачками каланипедой і гетерокопе.
У затонах й ильменях Волги й в озері Чархал у басейні Уралу вона утворить дрібну прісноводну форму — до 11 див довжини.
Анчоусовидная кілька (С. engrauliformis) живе в Середньому й Південному Каспієві, заходячи й у південну частину Північного Каспію. На відміну від звичайної кільки ніколи не зустрічається при солоності нижче 8/00, будучи мешканкою відкритих районів моря й уникаючи глибини менш 10 м. Анчоусовидная кілька має більше прогонистое тіло, чим звичайна каспійська кілька, живе до 7 років і росте швидше. Досягає довжини до 15, 5 див, звичайна довжина до 11, 5—12, 5 див. Хребців у неї 44—48. Узимку анчоусовидная кілька тримається головним чином у Південному Каспієві, переважно в області глибин від 50 до 750 м. Навесні й улітку йде на північ і зосереджує у величезній кількості в Середньому Каспієві, дотримуючись зони температурного стрибка на глибині від 15 до 60 м. Нереститься головним чином у серпні — жовтні, у відкритому морі, переважно над глибиною від 40 до 200 м, при температурі води від 13 до 24°С и солоності від 8 до 12/00. Робить добові вертикальні міграції, піднімаючись уночі до повер
Великоока кілька (С. macrophthal-ma) — самий глибоководний вид кільок, що тримається над глибинами від 70 до 250 м і зустрічається на глибині до 300—450 м. Ока в неї більше, ніж в в інших кільок, спина й верх голови темні. Живе в Південному й Середньому Каспієві, у відкритому морі, роблячи більші вертикальні міграції й уникаючи поверхневого шару води, прогрітого більше 14°С.
Каспійські кільки — звичайна, анчоусовидная й великоока — служать основним кормом хижих риб Каспію. Ними годуються хижі оселедці, білуга, тюлені.
Промисел каспійських кільок почався в 20-х роках і вироблявся спочатку поблизу берегів. З початку 50-х років став інтенсивно розвиватися інший вид промислу, заснований на приманюванні риби світлом спущеної у воду сильної електричної лампи. Облов кільки, що збирається до лампи, вироблявся спочатку піднімальними конічними мережами, а потім і через розтруб шланга, що спускає поблизу лампи, що засмоктує рибу насосом. Промисел кільки настільки розвився, що її улов склав до середини 60-х років більше трьох чвертей усього улову риби на Каспієві.
Сардинами називають види трьох пологів морських сельдевих риб — сардину-пильчарда (Sardina), сардину-сардинопса (Sardinops) і сардинелл (Sardinella). Для цих трьох пологів характерні подовжені, виступаючі у вигляді лопати два задніх промені анального плавця й наявність двох подовжених луски – «крилець» – при підставі хвостового плавця. Крім того, у сардини-пильчарда й сардинопсов на зябровій кришці є радіально розбіжні борозенки. Дійсні сардини (пильчард і сардинопси) поширені в помірковано теплих і субтропічних морях, сардинелли – у тропічних і почасти субтропічних водах. Сардини досягають довжини 30-35 див, у промислових уловах звичайно бувають 13-22 див довжини.
Усе сардини — морські стайние риби, що живуть у верхніх шарах води; харчуються планктонами, виметивают плавучу ікру. Ікринки сардин мають велике кру-гожелтковое простір, а в жовтку є маленька жирова крапля. Сардини мають велике практичне значення, заміщаючи в теплих водах морських оселедців.
Європейська сардина (пильчард) і сардинопси поширені в помірковано теплих і субтропічних морях північної й південної півкуль, головним чином при температурі від 7 — 10 до 20°С, отсутствуя тільки в атлантичних водах Америки. Сардинелли, навпроти, поширені в тропічних водах Азії, Африки, Східної Америки при температурі води від 15 до 30°С, заходять у помірковано теплі й субтропічні моря Південної Європи, переважно при температурі води вище 20°С, але відсутні в тихоокеанських водах Америки.
Рід Сардина-пильчард, або Європейська сардина (Sardina), містить тільки один вид (Sardina pilchardus), розповсюджений у помірковано теплих і субтропічних водах східної частини Атлантичного океану, у берегів Південної Європи й Північної Африки, у Середземнім і Чорному морях. Область поширення простирається від Ірландії, Доггер-банки (у Північному морі) і Південної Норвегії до Канарських островів і мису Бланко. Північна й південна границі ареалу визначаються положенням ліній середньорічних температур води 10 й 20°С.
Європейська сардина має брусковатое, не стисле з боків тіло, із синюватою спиною й сріблистими боками й черевом. За верхньої частини зябрової кришки з кожної сторони на боці є темна пляма й звичайна ряд темних плям за ним. Зяброва кришка покреслена ради-ально розбіжними борозенками. Кількість хребців у сардини від 49 до 54.
Європейська сардина досягає довжини 30 див, у Середземне море — до 27 див (звичайно до 20—22 див), а в Чорному морі — від 9 до 17 див. Вона живе до 14 років, найбільш жирна на другому й третьому році.
Харчується сардина планктонами, споживає й плавучу ікру риб. Досягає полової зрілості до кінця другого року життя, при довжині близько 13 див, і виметивает свою плавучу ікру переважно при температурі води від 10 до 18°С.
Зграї великої й дрібної сардини тримаються порізно й підходять до різним районам: наприклад, в атлантичних водах дрібна, до двох років, сардина тримається на півдні Біскайської затоки, у віці від двох до чотирьох років — у східних його берегів, а у віці від чотирьох до восьми — у північних берегів Франції й у Північному морі. Чисельність підходящої сардини дуже коливається, величезні улови іноді переміняються вже на наступний рік дуже малими. Усього добувають сардини до 500-600 т (в 1960-1967 р.). Особливо багато неї ловлять у Марокко, Іспанії й Португалії, менше у Франції, Італії, Алжирі і Югославії. Ловлять плавними мережами, більшими обметними неводами, кільцевою мережею (лампарой). Для залучення сардини в Біскайській затоці нерідко розкидають перед мережами заготовлену тріскову ікру як принада. А в Італії і Югославії залучають зграї сардини світлом ацетиленових ламп, запалюваних на кормі баркасів, подманивают їх ближче до берега й потім обметують їхньою мережею (лампарой).
У Чорне море сардина заходить у невеликій кількості, підходячи до румунським берегам із травня по жовтень, а до берегів Грузії (від Піцунди до Батумі) — з лютого по червень і з вересня по грудень.
Сардини роду Сардинопс (Sardinops) досягають довжини 30 див і ваги 150 м і вище. Тіло товсте, черево не стисле з боків. Спина синьо-зелена, боки й черево сріблисто-білі, уздовж кожного боку тягнеться ряд темних плям, числом до 15. На поверхні зябрової кришки є радиаль-но розбіжні борозни. Сардинопси дуже схожі на дійсну сардину-пильчарда, відрізняючись від її вкороченими зябровими тичинками в кута згину першої зябрової дуги, трохи більшим ротом (задній край верхньої щелепи заходить за вертикаль середини ока) і характером чешуйного покриву: у сардиноп-сов усе луски однакові, середньої величини (50-57 поперечних рядів луски), а в пильчардов під великими чешуями сховані більше дрібні. Кількість хребців від 47 до 53.
У роді сардинопс є тільки один вид — сардина-сардинопс (Sardinops sa-gax), що складається з п’яти підвидів. Далекосхідна сардина (S. sagax melanostic-ta) поширена в берегів Східної Азії від Сахаліну до Південної Японії й китайського узбережжя Жовтого моря (Чи-фу). Каліфорнійська сардина (S. sagax coerulea) живе у водах тихоокеанського узбережжя Північної Америки від Північної Канади до Південної Каліфорнії. Перуанська сардина (S.sagax sagax) поширена в берегів Перу; австралійсько-новозеландська (S. sagax neopilchardus) – у водах Південної Австралії й Нової Зеландії; південноафриканська (S. sagax ocel-lata) – у водах Південної Африки.
Сардини-сардинопси — стайние планктоноядние риби, що живуть переважно в межах температури води від 10 до 20°С и здійснюючі кормові й нерестові міграції. Відгодовуються в берегів, для нересту звичайно відходять у море. Безліч хижих риб і птахів годуються сардиною. Сардини-сардинопси поряд з оселедцем і тріскою — найважливіші промислові риби миру. Далекосхідна сардина (японська назва маиваси) досягала в 1936—1939 р. величезної чисельності, заходячи на північ до Камчатки й даючи в той час улови до 2, 4— 2, 8 млн. т. Особливо багато ловили її в берегів Японії й Кореї; у Радянському Союзі ловили до 100—140 тис. т. Молода сардина, у віці від 2 до 6 років (17— 23 див довжини), починала шлях на північ із вод Південної Японії з березня, проходячи до 23—33 км у добу й з’являючись у водах Примор’я звичайно із червня до вересня. Тут вона відгодовувалася планктонами, головним чином рачками, а з кінця вересня відходила назад на південь, маючи в березні найменший район поширення. Таким чином, область її поширення у зв’язку із сезонними змінами температури води розширюється влітку (у теплі роки до Камчатки) і скорочується взимку. Нерест сардини відбувається в берегів Південної Японії із грудня по березень, головним чином при температурі води 13—18°С, у Північної Японії пізніше, до червня.
Але з 1940 р. чисельність череди далекосхідної сардини початку швидко зменшуватися, очевидно, у зв’язку з похолоданням води, що сильно сократили відтворення. Область поширення сардини скоротилася за рахунок північних районів, куди вона перестала заходити.
Улови каліфорнійської сардини з 1945 р. теж почали скорочуватися.
З 1948 р. почав рости промисел південноафриканської сардини, потроху збільшуються улови перуанської сардини. Більші зграї австрало-новозеландської сардини ще очікують розвитку їхнього промислу.
Рід Сардинелли (Sardinella) містить 16—18 видів сардин тропічних і почасти субтропічних вод. Тільки один вид (S. aurita) заходить й у помірковано теплі моря. Сардинелли відрізняються від сардини-пильчарда й сардинопса гладкою зябровою кришкою, наявністю двох виступів переднього краю плечового пояса (під краєм зябрової кришки), відсутністю в більшості видів темних плям на боці тіла, наявних тільки в S. sirm, і, у вигляді однієї плями (не завжди) в S. aurita. 12 видів цього роду живуть у водах Індійського океану й західної частини Тихого океану, від Східної Африки й Червоного моря до Індонезії й Полінезії на сході й від Червоного моря, Індії й Південного Китаю до Південно-Східної Африки, Індонезії й Північній Австралії. Один вид – алаша (S. aurita) – розповсюджений у західних водах Тихого океану від Південної Японії й Кореї до Індонезії й у східних водах Атлантичного океану від Чорного й Середземного моря й уздовж західних берегів
Африки до Південного тропіка. До цього ж виду часто відносять й американську сардинеллу, що живе в східних берегів Атлантичного океану від мису Код до Ріо-де-Жанейро. Таким чином, алаша заходить на північ далі всіх інших сардинелл. Нарешті, два види сардинелл (S. maderensis, S. eba) живуть тільки в берегів Західної Африки й найближчих до них острівних груп (Мадейра, Канарські, Зеленого мису). Таким чином, сардинелли поширені переважно в берегів Південної й Південно-Східної Азії, є в Західній Океанії, у Північної Австралії, Східної, Західної й Північної Африки й у Східної Америки; немає їх у східних водах Тихого океану.
Найбільше практичне значення мають сардинелла-алаша, або кругла сардинелла (S. aurita), і жирна сардинелла (S. longiceps). Ці види близькі друг до друга. Алаша, або кругла сардинелла (S. aurita), відрізняється від інших сардинелл прогонистим (висота менш 19% довжини), круглим у розтині тілом, наявністю темної плями у верхній частині зябрової кришки або на боці, за верхнім краєм зябрової кришки (іноді відсутній), більшою кількістю променів у черевному плавці (9 замість звичайних 7-8). Вона живе до шести років і досягає довжини 28-30 див (зрідка до 38 див) і ваги до 580 р. Звичайна довжина до 20-22 див. Хребців у цього виду 44-49.
Алаша поширена в Атлантичному й Тихому океанах. В Індійському океані вона відсутній, будучи заміщена тут близьким видом – жирної сардинеллой (S. longiceps).
В Атлантичному океані в східних берегів вона поширена від Гибралтару уздовж берегів Африки до Анголи.
У Середземне море алаша тримається переважно в його південних берегів, але заходить у невеликій кількості й до північних берегів, в Адріатичного, Егейського й Мармурового моря, одинично в Чорне море, зустрічаючись у берегів Болгарії, Румунії, берегів Кавказу (Батумі — Геленджик). В американських берегів Атлантичного океану вона поширена від мису Код до Південної Бразилії; нерідко неї вважають у цьому районі особливим видом (S. anchovia) або навіть розрізняють тут три види – бермудську сардинеллу (S. pinnula), центральноамериканську (S. anchovia) і бразильську (S. brasiliensis). Вона досягає тут довжини 16-29 див; темна пляма за зябровою кришкою для американських сардинелл не вказується. Американська сардинелла (або сардинелли) численна південніше Флориди, особливо багато її в південній частині Мексиканської затоки, у Карибському морі в берегів Венесуели й південніше – у берегів Бразилії.
У Тихому океані алаша поширена в західних берегів, до півдня від 35—38° с. ш. (південна частина Японського моря) і від острова Кюсю до Яви, є в Південного Китаю (Амой, Тайвань) і Філіппінських островів.
Алаша віддає перевагу температурі води від 14, 5 до 30°С и солоності не нижче 34/00. Вона стає статевозрілої наприкінці першого або на другому році життя, по досягненні довжини 12-13 або 15-16 див. Нереститься в прибережній зоні, на глибині до 50 м; у Гвінейській затоці нерест у квітні – травні й у жовтні, у мису Зеленого – з лютого по серпень, у Канарських островів – з липня по вересень, у Середземне море – із червня по серпень. Розвиток молоди відбувається поблизу берегів, у прогрітій воді естуаріїв і лагун. При опрісненні прибережних вод у сезон тропічних дощів алаша відходить від берегів, а при осолонении їх у сухі періоди року підходить у прибережну зону. Підростаюча й доросла алаша робить вертикальні кормові міграції, піднімаючись уночі до поверхні, а вдень тримаючись у товщі води або в придонному шарі, до глибини 120 і навіть до 200 м. Харчується зоопланктоном і фітопланктоном, в основному веслоногими рачками. Особливо потужні придонні скупчення алаша утворить у посленерестовий період. До кінця першого року життя алаша досягає довжини 14-16 див, до кінця третього року – 22-28 див, до кінця п’ятого – 26-34 див; у Західної Африки росте швидше, ніж у Північної Африки й у Середземне море.
Алаша не так жирна, як деякі інші сардинелли; зміст жиру в її тілі коливається від 0, 5 до 10%.
Нерест сардинелли у водах Венесуели відбувається в основному із січня до квітня. Сардинелла – одна з найважливіших, найбільш численних промислових риб Венесуели й Бразилії.
Як у всіх сардин, в алаши безліч ворогів: дельфінів, морських птахів, хижих риб-акул, мечів-риб і марлинов, тунців, барракуд й ін.
Помітне практичне значення в африканських берегів Атлантичного океану поряд з алашей мають плоска сардинелла (S. eba) і мадейрская сардинелла (S. maderensis), розповсюджені від Анголи аж до Середземного моря. Тіло в них більше високе, чим в алаши. Плоска сардинелла досягає довжини 35 див і ваги 40 р. У неї є чорне «плечове» пляма за верхнім краєм зябрової щілини. Вона більше прив’язана до прибережної зони, чим алаша, і не відходить у море в періоди опріснення прибережних вод. Навпроти, мадейрская сардинелла тримається далі від материка, оббита у водах островів уздовж Західної Африки.
Жирна, або большеголовая, сардинелла (Sardinella longiceps) відрізняється від близької до неї алаши трохи більшою висотою тіла, більшою довжиною голови й меншим оком, більшим числом зябрових тичинок (150—200), відсутністю темної плями на боці за головою. Вона поширена уздовж берегів Індійського океану й у західних берегів Тихого океану від Філіппінських о-вов до Індо-Малайського архіпелагу. Тривалість її життя всього 3-4 роки; вона стає статевозрілої вже в однорічному віці й досягає довжини не набагато більше 20 див. Харчується переважно фітопланктоном, головним чином діатомеями; уночі піднімається до поверхні, удень опускається вглиб. Зграї в поверхні мають вигляд більших (2-25 на 1-20 м) синюватих або червонуватих плям, і вироблений рибами шум нагадує шум падаючих крапель дощу. Такі скупчення звичайно спостерігаються в берегів Індії з жовтня по березень. зграї, Що Опускаються в глибину, залишають на поверхні слід у вигляді безлічі спливаючих пухирців повітря, а вода здобуває добр
Перед нерестом, із червня по серпень, сардинелла відходить від берегів. З’являючись у серпні в Південно-Західної Індії, зграї жирної сардинелли поступово, зі швидкістю близько 5 км/година, переміщаються уздовж береги до півночі; сезон її лову триває із серпня до березня, даючи найбільші улови з вересня по грудень. Нерест відбувається в основному в серпні – вересні. Безліч чайок, крачек, дельфінів переслідують зграї сардинелли. Жирна сардинелла – одна з найважливіших промислових риб Індії. Вона дає до 20% усього морського улову Індії й Пакистану, але улови її дуже сильно коливаються. Інші сардинелли Індійського океану набагато менш численні.
Основні райони промислу сардинелл: Індія (жирна сардинелла й інші види), Гвінейська затока й Західна Африка (алаша й плоска сардинелла), Венесуела й Бразилія (американська алаша), Філіппіни (різні сардинелли).
Оселедчиками й сардинками називають дрібних, до 15—20 див довжини, тропічних сельдевих риб зі стислим з боків сріблистим тілом і чешуйним кілем на череві. Вони населяють прибережні води индо-западнотихоокеанской біогеографічної області й Центральної Америки. Немає їх у східних берегів Атлантичного океану. По будові ці рибки близькі до сардинеллам. На передньому краї плечового пояса під зябровою кришкою в них також є дві виступаючі вперед закруглені лопати. Останні два промені анального плавця злегка подовжені, не образуя, однак, що виступає лопати. Ікринки в них, як й у сардин, плавучі, з більшим кругожелтковим простором, з маленькою жировою краплею в жовтку. На відміну від сардин у них немає подовжених луски при підставі хвостового плавця. Тіло в них стисло з боків, сріблисте; хребців 40-45.
Оселедчика (рід Herclotsichthys, недавно виділений з роду Harengula) поширені тільки в межах індо-західно-тихоокеанської області: від Японії до Індонезії й Австралії, у берегів Індійського океану, в островів Меланезії, Микронезии, Полінезії. Нараховують 12-14 видів оселедчиків, з яких 3-4 види живуть у східних і південно-східних берегів Азії, 4 види – у Північної Австралії, 4 види широко поширені в Індійському й західній частині Тихого океану, від Червоного моря й Східної Африки до Індонезії, Полінезії й Північній Австралії. Японська селедочка-зунаси, або carina (Н. zunasi), звичайна в мілководних затоках Японії, доходячи на північ до Хоккайдо; у теплі роки по західному узбережжю Японського моря доходить до затоки Петра Великого. Звичайна в Жовтому морі в берегів Південної Кореї й Китаю, далі на південь до Філіппінських островів і Сінгапуру. Має невелике промислове значення.
Розповсюджену в берегів Індійського океану, Ост-Індії, Філіппін, Східної Австралії й в островів Океанії овальний оселедчик (Н. ovalis) промишляють в інші роки в берегів Індії, а близький до неї вид (Н. vittata) успішно пересадили в 1955—1957 р. з вод Маркізьких островів у гавайські води для одержання там підходящої риби для наживки при лові тунців. Квинслендская оселедчик (Н. castelnaui), що досягає довжини 20 див, але звичайно не крупніше 12-15 див, численна в берегів Східної Австралії, де більші зграї її зустрічаються як віддалік від берегів, так й в естуаріях.
Один вид оселедчиків (Н. tawilis) знайдений у прісному озері на о-ві Лусон.
Сардинки (Harengula), як уже було сказано, живуть тільки в тропічних водах Америки. В Атлантичному океані їхній три види; вони дуже численні в берегів Центральної Америки, Антильських островів, Венесуели. По тихоокеанському узбережжю, від Каліфорнійського узбережжя до Панамської затоки, розповсюджений один вид – аренка (Н. thrissina).
Сама велика з атлантичних видів — смугаста сардинка (Н. humeralis)— досягає довжини 20 див і відрізняється наявністю декількох поздовжніх жовтих смуг на боках у верхній половині тіла.Два інших атлантичних види (Н. clu-peola, Н. pensacolae) не бувають звичайно крупніше 10-15, рідко 17 див. Це планк-тоноядние рибки, які тримаються зграями поблизу берега, особливо в естуаріях, збираючись щільними зграйками в поверхні. Іноді піднімаються в устя рік, не виходити за межі впливу солоних вод. Ловлять їх закидними неводами, кільцевими мережами, мережами-наметами. Уживають у їжу й для наживки. Готовлять із них і консерви типу сардин.
Представники роду Мачуэла (Opistho-nema) відрізняються сильно подовженим заднім променем спинного плавця, іноді сягаючої підстави хвостового плавця. За цією ознакою мачуэла нагадує сельдей-тупорилок (Doroso-matinae), але в неї рот напівверхн або кінцевий, рило не притуплене й не є подовженої аксиллярной лусочки над підставою грудного плавця. Хребців у мачуэли 46-48.
Це чисто американський рід, що містить два види. Атлантична мачуэла (О. oglinum) може досягати довжини 30 див (звичайно до 20-25 див) і поширена від Північної Кароліни (зрідка доходить до мису Код) до Сан-Франциско, звичайна в островів Вест-Індії й Венесуели. Тихоокеанська мачуэла (О. libertate) поширена від Мексики до Північного Перу, є й у Галапагосских островів.
Також тільки в Америці, у берегів Бразилії, у море й у ріках Гвіани й в Амазонці живуть своєрідні шипоносие сардинки (Rhinosardinia), із двома плитками на рилі й із шиповатим кілем на череві.
Нарешті, останній американський вид цієї групи — мексиканська селедочка-лиле (Lile stolifera), до 12 див довжини, що живе в тихоокеанського узбережжя Центральної Америки від Каліфорнійської затоки до Перу й особливо численна в берегів Мексики. Її, какима-чуэлу, використають переважно як принаду при лові тунців.