СІМЕЙСТВО РОГОЗУБОВИЕ АБО ОДНОЛЕГЕНЕВІ (CERATODIDAE)

До цього сімейства відносять кілька вимерлих пологів, викопні залишки яких знаходять на всіх континентах, і близький до них сучасний рід Neo-ceratodus, з одним видом. Характерні для них хрящовий нейрокраниум, наявність однієї легені й добре розвинені ласто-образние парні плавці, які підтримуються членистою центральною віссю й двома рядами бічних членистих променів, що відходять від її.
Єдиний сучасний представник сімейства рогозуб, або баррамунда (Neoceratodus forsteri), — зустрічається лише у Квинсленде (Північно-Східна Австралія), де він населяє басейни рік Бёрнетт і Мэри. Останнім часом він був пересаджений також у деякі озера й водоймища Квинсленда, де й прижився. Рогозуб – велика риба, що досягає довжини 175 ледве й ваги понад 10 кг. Його масивне тіло стисле з боків і покрито дуже великою лускою, а м’ясисті парні плавці своїми обрисами чимсь нагадують ласти пінгвінів. Пофарбований в одноманітні тони – від рудувато-коричневого до блакитнувато-сірого, які трохи світліше на боках; черево звичайно від білувато-сріблистого до ясно-жовтого.
Рогозуб живе в ріках з повільним плином і сильно зарослою водною рослинністю. Як і все риби, він дихає зябрами, але крім цього кожні 40- 50 хвилин піднімається до поверхні, щоб подихати атмосферним повітрям. Виставивши кінчик рила над водою, рогозуб із силою викидає відпрацьоване повітря -зі своєї єдиної легені, видаючи при цьому характерний стонуще-хрюкаю-щий звук, що далеко розноситься по околиці. Негайно слідом за цим, зробивши глибокий вдих, він повільно поринає на дно. І видихнув і вдих виробляються їм через ніздрі при щільно зімкнутих щелепах. Не можна не визнати, що при подиху атмосферним повітрям дії рогозуба нагадують дії китоподібних. Навіть перебуваючи у воді, що містить достатню кількість кисню, рогозуб, очевидно, не може задовольнятися зябровим подихом і доповнює його подихом легеневим. Останнє особливо корисно для нього в посушливі сезони, коли русла рік повністю пересихают на більших просторах і коли вода зберігається лише в найбільш глибоких ямах (бочагах). У таких поступово усихающих притулках, ища порятунку, скапливается безліч риб, і в тому числі рогозуби. Коли в перегрітій стоячій воді в результаті гнильних процесів зникає майже весь кисень і всі інші риби дохнуть від ядухи, рогозуб продовжує благоденствувати, перейшовши на подих атмосферним повітрям. І навіть тоді, коли при тривалій посусі ці притулки перетворюються у цвинтар для всього живого, а вода в у смердючу рідоту, у якій розкладаються сотні трупів загиблих тварин, – навіть і тоді рогозуб виживає, дочекавшись рятівних дощів. Однак повне висихання водойми гибельно й для нього, тому що він не може впадати в спячку, зарившись у ґрунт, подібно своїм африканським і південноамериканським родичам. Витягнений з води рогозуб зовсім безпомічний і гине скоріше, ніж багато інших риб, позбавлені легенів.
Рогозуб — млява й малорухома тварина. Більшу частину часу він звичайна проводить на дні глибоких вирів, де лежить на череві або коштує, опираючись на парні плавці й на хвостову частину тіла. У пошуках їжі він повільно плазує на череві, а часом і ходить, опираючись на ті ж парні плавці. У товщі води він, як правило, повільно пересувається за рахунок ледь помітних згинань свого тіла. Тільки якщо його вспугнуть, рогозуб пускає в хід свій потужний хвіст і виявляє свою здатність до швидкого руху. Зважаючи на все, добовий ритм у цієї тварини виражений слабко й нерідко рогозуб проявляє свою мляву активність у будь-яку годину дня й ночі. Його їжу становлять різні безхребетні (молюски, ракоподібні, личинки комах, хробаки й т.п.). Правда, кишечник рогозуба звичайно набитий дрібно пережованими рослинними залишками, але, як видно, рослинна їжа їм не засвоюється, а захоплюється разом з безхребетними тваринами. Принаймні в неволі він без усякого збитку задовольняється «скоромною» їжею, не виявляючи потреби в «вегетаріанській» дієті.
Нерест рогозуба сильно розтягнуть і триває із квітня по листопад. Найбільше інтенсивно він іде у вересні-жовтні, коли наступає період дощів, ріки здуваються й вода в них добре аэрируется. Рогозуб відкладає ікру на водну рослинність і не проявляє подальшої турботи про потомство. Тому що оболонка в ікринок не клейка, те багато хто з них скачуються й падають на дно; не зовсім ясно, як це позначається на їхньому виживанні. Ікринки досить великі, вони досягають у діаметрі 6, 5-7, 0 мм й укладені в студенистую оболонку, що робить їх досить подібними з жаб’ячою ікрою. Ця подібність збільшується більшою кількістю жовтка й особливостями ембріонального розвитку.
Розвиток ікринок триває 10— 12 доби. На відміну від личинок чешуйчатников і протоптерів, у личинок рогозуба зовсім відсутні зовнішні зябра й цементний орган. Перше ніж у них розсмокчеться желточний мішок, вони нерухомо лежать на боці на дні й лише час від часу, як би стрепенувшись, перескакують на інше місце поблизу, щоб знову завмерти в колишнім положенні. З переходом до активного харчування личинки тримаються тихих і дрібних заводей, де спочатку харчуються нитчатими водоростями, переходячи згодом на харчування безхребетними. Грудні плавці з’являються в них, як правило, на 14-й день після виклева, а черевні – багато пізніше (приблизно через два з половиною місяця).
Рогозуба вживають у їжу, і червонувате м’ясо його дуже цінують як аборигени, так і білі поселенці. Рогозуб добре ловиться на гачок у будь-який час доби, але бувають періоди, що тривають до тижня й більше, коли він не бере ні на яку наживку. Дуже мистецьки ловлять (вірніше, ловили) рогозуба аборигени, які використають для цієї мети невеликі саморобні сітки. Взявши в кожну руку по такій сітці, рибалка поринає в глибоку яму, прагнучи виявити рибу, що лежить на дні. Обережно підвівши сітки одночасно до голови й хвоста рогозуба, рибалка захоплює ними рибу й спливає з нею на поверхню. Навряд чи яка-небудь інша риба проявляє таку інертність, щоб дати захопити себе голими руками.
Навіть дотик не завжди вспугивает рогозуба. А якщо його все-таки потурбувати, то й тоді, усе ще не відчуваючи небезпеки, він пускає в хід свій сильний хвіст і різкий ривок іде від настирливого рибалки, щоб знову нерухомо залягти неподалік. У такому випадку відновити переслідування нічого не коштує. Очевидно, така зневага до небезпеки виробилося в рогозуба в той час й у тих умовах, коли в нього не було ворогів і йому когось було побоюватися. Лише потрапивши в тенета або на гачок, флегматичний рогозуб проявляє незвичайну силу й люто бореться за своє життя. Але на довгу боротьбу він не здатний: його шаленство швидко виснажується, і він безвольно віддається на волю переможця.
У неволі ця мирна тварина гарна уживается з іншими рибами й із собі подібними.
З рогозубом зв’язана одна із самих дивних містифікацій, які тільки знає зоологія. Початок її сходить до серпня 1872 р. У цей час директор Брисбейн-ского музею робив поїздку по північному Квинсленду. Один раз йому повідомили, що в його честь приготували сніданок і що заради нього тубільці не полінувалися доставити до стола дуже рідку рибу, пійману ними в 8-10 милях від того місця, де повинне було відбутися бенкет. Улещений директор прийняв цю пропозицію й дійсно побачив рибу дуже дивного вигляду: її довге масивне тіло була покрита потужною лускою, плавці походили на ласти, а рило нагадувало качиний дзьоб. Перш ніж віддати належне настільки незвичайному блюду (немає потреби говорити, що риба була вже приготовлена), директор зробив з його начерк, а повернувшись у Брисбейн, передав його Ф. де Кастельнау, тодішньому провідному австралійському іхтіологові. Кастельнау не сповільнив по цьому малюнку описати новий рід і вид Ompax spatuloides, якого він відніс до двоякодишащим риб. Ця публікація викликала досить бурхливу дискусію про родинні зв’язки Ompax і про його місце в класифікаційній системі. Підстав для суперечок було багато, тому що в описі Ompax багато чого залишалося неясним і зовсім були відсутні відомості по анатомії. Спроби добути новий екземпляр виявилися безрезультатними. Як і завжди, найшлися скептики, які висловлювали сумнів в існуванні цієї тварини. Проте таємничий Ompax spatuloides без малого протягом 60 років продовжував згадуватися у всіх довідниках і зведеннях по австралійській фауні. Загадка розв’язалася зненацька. В 1930 р. в «Сиднейском бюлетені» з’явилася замітка, автор якої побажав залишитися невідомим. У цій замітці повідомлялося, що із простодушним директором Брисбейнского музею зіграли безневинний жарт, тому що поданий йому «Отрах» був приготовлений із хвостової частини вугра, тулуба кефалі, голови й грудних плавців рогозуба й рила качкодзьоба. Зверху все це хитромудре гастрономічне спорудження було мистецьки покрите лускою того ж рогозуба.
Так Ompax spatuloides був викреслений з фауністичних списків, а рогозуб залишився єдиним нині живучим представником двоякодишащих в Австралії.