СІМЕЙСТВО СІРІ АБО ПИЛОЗУБИЕ АКУЛИ (CARCHARHINIDAE)

Ці акули не мають яких-небудь специфічних особливостей зовнішньої будови, що відразу кидаються в очі. Для них характерна звичайна «акулообразная» форма тіла, наявність двох спинних плавців, передній з яких розташований поперед черевних плавців, досить великий спинний плавець із подовженою верхньою лопатою, що має виступ у кінця. Остання зяброва щілина перебуває над початком підстави грудного плавця. На очах є добре розвинена мигальна перетинка. Зуби звичайно мають вигляд трикутних пластинок з пильчатой зазубренностью по краях або без її. Сірі акули народжують живих дитинчат, серед них є яйцеживородя-щие й живородні види.
Сірі акули являють собою найбільш високоорганізовану й процвітаючу групу сучасних акул. Вони зустрічаються як у прибережних водах, так й у відкритому океані. Сімейство містить 15 пологів з більш ніж 60 видами.
Один з найбільше широко розповсюджених і великих видів — тигрова акула (Galeocerdo cuvieri) — живе в тропічних і субтропічних водах всіх океанів. Найбільша обмірювана довжина цієї акули 4, 8 м, хоча є вказівки на те, що вона може бути набагато крупніше – до 9 м. Звичайні розміри становлять 3, 6-4, 5 м, причому вага при довжині близько 4 м досягає 585 кг.
Тигрова акула має більші, грубо зазубрені зуби. Рило в неї коротке й тупе, а уздовж верхньої губи проходить довга борозна. У молодих екземплярів, довжиною до 1, 5-1, 8 м, на спині й боках є на сірому тлі темно-коричневі плями, що зливаються в косі або поперечні смуги. З віком ці плями поступово зникають, довше всього зберігаючись на хвостовому стеблі.
Ця акула яйцеживородяща й дуже плідна. Самка приносить 30-50 і навіть 82 дитинчати. молодь, Що Народжується, має невеликі розміри – усього 45-48 див.
Тигрова акула зустрічається як у відкритому океані, так й у берегів. У пошуках їжі вона може заходити в мілководні затоки й навіть в устя рік, іноді попадаючись на глибині, що не перевищує декількох метрів. Тигрова акула звичайно досить повільна, але стає швидкої й рухливий, коли учует їжу. Будучи дуже ненажерливої й нерозбірливої в їжі, ця акула пожирає крабів, лангустів, двостулкових і брюхоногих молюсків, кальмарів, найрізноманітніших риб (у тому числі й акул менших розмірів, чим сама), морських черепах, панцири яких вона легко розсікає потужними зубами, і взагалі будь-який доступний видобуток. Для цього виду досить звичайний і канібалізм: один раз, наприклад, велика тигрова акула зжерла більше дрібного представника свого виду, що потрапив на гачок тунцеловного ярусу, але не наситилася й схопила сусідню наживку, виявившись пійманої сама. У шлунках тигрових акул знаходили також упалих у воду перелітних птахів, бакланів, морських змій, шматки дельфінів і крокодилів. Ця акула без зайвої бридливості ставиться й до падла й покидьків. Перелік їстівних і неїстівних предметів, витягнутих зі шлунків, дуже великий і включає декількох собак, кішку, коров’яче копито, оленячі роги, різні ганчірки, черевики, мішки вугілля, консервні банки, пивні пляшки, коробки з-під сигарет, картопля, шкіряний кошель і багато інших речей.
У тропічних водах тигрова акула являє собою чи не найнебезпечніший вид. Відомо дуже багато випадків, коли в шлунках пійманих акул знаходили частини тіла людських жертв.
Частина таких знахідок порозумівається, імовірно, пожиранням трупів, але багато хто з жертв, безсумнівно, зустрілися з акулою ще живими й здоровими. Напади відзначені в багатьох районах – у берегів Флориди, островів Карибського моря, Сенегалу, Австралії, Нової Гвінеї, островів Самоа й у Торресовом протоці. Ці напади відбувалися й у берегів, і вдалині від них. Так, у берегів Нового Південного Уельсу (Австралія) в 1937 р. тигрова акула, піймана згодом із залишками своїх жертв у шлунку, убила двох юнаків, що купалися на пляжі; в 1952 м, біля невеликого острівця в районі Пуерто-Рико акула напала на підводного мисливця, загарпунившего рибу; в 1948 р. нападу піддалася шлюпка, що направляється до берегів Флориди. Список документально підтверджених нападів тигрової акули на людей і човни досить значний, він включає 21 атаку за кілька останнього років.
Нападають на людину й деяких акул, що належать до роду дійсних сірих акул (Carcharhinus), зокрема тупорила акула (С. leucas) і близькі до неї види. Ці акули, що досягають 3, 6 м у довжину, населяють прибережні райони тропічної області. Для одного виду – індійською сіркою акули (С. gangeticus) – у літню пору відомі заходи у води Радянського Примор’я. Ці досить ледачі й повільно плаваючі акули поширені у всіх океанах. Види, що належать до цієї групи, часто заходять у ріки й інші прісні водойми, віддаляючись на 160 миль і більше від моря. Вони проникають, зокрема, у Ганг, Замбезі й багато інших тропічних рік Азії, Африки й Америки. У прісноводному озері Нікарагуа, розташованому в Центральній Америці, є навіть житлова форма тупорилої акули, що ніколи не виходить у море. Усе акули цієї групи всеїдні й поряд з живим видобутком (прибережні риби й краби) пожирають будь-яких покидьків.
Тупорила акула і її родичи, безсумнівно, небезпечні для людей. Особливо багато нападів відзначено у водах Південної Африки. У цьому районі протягом останніх 50 років було атаковано близько 60 чоловік, що купалися в берегів, і майже половина інцидентів привела до смертельного результату. Там же в 1942 р. відбувся масовий напад великої кількості акул на пасажирів торпедованого недалеко від берега під час війни пароплава. Правда, у цьому випадку видова приналежність акул не була визначена, і, цілком ймовірно, у нападі брали участь представники багатьох небезпечних видів. Число жертв цієї кривавої бойні також залишилося невідомим.
На відміну від тупорилої акули й близьких до неї видів, довгокрила акула (Carcharhinus longimanus) належить до числа дійсних океанічних риб і майже ніколи не підходить до берегам. Ця акула має дуже більші грудні плавці. Тіло її пофарбоване в коричнювато-сірий цвіт, а кінці плавців іноді несуть світлі плями. Це найбільш масова теплолюбна акула поверхневих шарів відкритого океану, що живе повсюдно в тропічній зоні. Довгокрила акула досягає 3, 5-4 м у довжину, але звичайно зустрічаються менші особини довжиною до 1, 5-2 м і вагою 20-60 кг. Розмножується ця акула шляхом живородіння, приносячись лише трохи (5-7) ембріонів довжиною до 40 див. Їжу її становлять головним чином різні риби (зокрема, тунці) і кальмари, а також і будь-які доступні покидьки. Приближающиеся до судів у відкритому океані акули звичайно мають у своїх шлунках тільки камбузні відходи, що свідчить про те, що вони можуть випливати за кораблями, підбираючи їстівні шматки, викинуті за борт. Вони дуже живучі. Піймана й випотрошена акула, будучи викинутої за борт, продовжує як н
Довгокрила акула завдає великої шкоди тунцеловному промислу, поїдаючи повністю або частково риб, що потрапили на гачки. У деяких районах вона ушкоджує до 20% пійманих тунців. Сама акула теж часто попадається на ярусу, але цінність її як об’єкта промислу незначна. Цей вид може бути віднесений до числа небезпечних для людини, але у зв’язку з відсутністю купающихся у відкритому океані, де вона живе, зареєстровані випадки нападу дуже рідкі. Причини ж загибелі людей, оказавшихся у воді в результаті аварії корабля або авіаційної катастрофи, завжди залишаються таємницею.
Синя акула (Prionace glauca) також ставиться до океанічних, хоча й попадається іноді в берегів. Вона має тонке, струнке тіло й пофарбована зверху в темно-синій, а знизу в білий цвіт. Цей вид зустрічається у всіх океанах, але на противагу довгокрилій акулі більше характерний для субтропічних і помірковано теплих вод, чим для тропічної зони. Синя акула найчастіше попадається при температурі 10—15° і відповідно до цього в прогрітих водах тропіків тримається не в поверхні, а на деякій глибині.
Найбільша довжина синьої акули, очевидно, не перевищує 3, 8 м, хоча і є повідомлення про піймання особин, що досягали 6 м. Ця звичайно порівняно малорухома акула зовсім перетворює побачивши їжі. Вона харчується рибою й головоногими молюсками, а також будь-яким іншим видобутком, що може відшукати. Іноді синя акула протягом довгого часу супроводжує повільно пливучі судна, поїдаючи корабельних покидьків. Вона живородяща, причому кількість ембріонів може сильно варіювати- від 4 до 54 штук. Довжина акулят при народженні становить близько 30 див. Райони розмноження синьої акули перебувають за межами тропічної зони (зокрема, до південно-заходу від Великобританії). Під час однієї з експедицій на «Витязі» статевозріла самка цього виду була піймана в берегів Західної Австралії. Піднята на судно й підвішена на гаку, акула разродилась 52 акулятами, зовсім підготовленими до самостійного життя. Кілька ембріонів, поміщених в акваріум, прекрасно почували себе в неволі.
Синя акула звичайно вважається небезпечної, але достовірних випадків її нападу на людину майже немає. Під час оброблення китів, убитих у районі перебування цього виду, акули нерідко наближаються до китобійних судів і жадібно пожирають їстівні шматки. У колишні часи, коли оброблення китів вироблялося прямо у воді, вони терзали туші цих тварин, не виявляючи ніякого страху перед обробними ножами, і не припиняли свого заняття навіть після нанесення їм серйозних ран. Сині акули мають невелике промислове значення й у деяких країнах (у Японії) уживаються в їжу.
До сімейства сірих акул належать також супові акули (рід Galeorhinus). Своя назва вони одержали у зв’язку з тим, що їхні плавці (втім, як і плавці інших акул) використаються в китайській кухні для готування делікатесного супу. До супових акул ставиться кілька видів, що живуть у субтропічні й помірковано теплих водах всіх океанів. Вони досягають довжини близько 2 м. Печіночний жир деяких супових акул відрізняється високим змістом вітамінів А и D, і під час другої світової війни, коли райони промислу тріски в Північній Атлантиці виявилися недоступними, у західних берегів Америки швидко розвився промисел каліфорнійської супової акули (Galeorhinus zyopterus). Високі ціни навіть дозволяли рибалкам називати цю акулу «сірим золотом». Розвиток промислового синтезу вітамінів і зменшення чисельності цієї акули привело до майже повного припинення промислу супової акули в цьому районі.