СІМЕЙСТВО ЛАМНОВИЕ АБО СЕЛЬДЕВИЕ АКУЛИ (LAMNIDAE)

До цього сімейства ставляться три роди із шістьома видами. Всі ламновие акули досягають більш-менш великих розмірів і ведуть пелагический спосіб життя. Їхніми відмітними ознаками служать серповидний хвостовий плавець, наявність гарна вираженого кіля на хвостовому стеблі й великі зуби, що мають шити-образну або лластиновидную трикутну форму. Торпедообразное тіло цих акул свідчить про те, що вони є гарними плавцями.
Особливо значних розмірів досягає кархародон (Carcharodon carcharias) — сама велика із сучасних хижих акул. Цю акулу іноді називають«білою», що навряд чи виправдано, тому що її спина й боки пофарбовані в сірий, коричневий або чорний тон, а черево має білий-білий-грязно-білий цвіт. Найбільша з обмірюваних особин цього виду мала довжину 11 м, хоча, очевидно, іноді зустрічаються й ще більш великі екземпляри. Звичайні розміри кархародона становлять 5-6 м при вазі 600-3200 кг. При цьому акули довжиною близько 4 м ще не досягають полової зрілості.
Цікаво відзначити, що ще порівняно недавно (наприкінці третинного періоду) існували гігантські кархародони (вид Carcharodon megalodon), що досягали близько 30 м у довжину. У пащі такої акули могли б вільно розміститися вісім чоловік.
Сучасний кархародон веде одиночний спосіб життя й зустрічається як у відкритому океані, так й у берегів. Ця акула звичайно тримається в поверхні, але може опускатися в глибинні шари води: один екземпляр був пійманий навіть на глибині близько 1000 м. Кархародон широко розповсюджений у теплих водах всіх океанів, зустрічаючись й у помірковано теплих водах. Його знаходження відзначені, зокрема, у південній частині Японського моря, у берегів штату Вашингтон і Каліфорнії, на тихоокеанському узбережжі США й навіть в острова Ньюфаундленд.
Для цього виду характерні дуже більші (до 5 див у висоту) і широкі зуби, що мають трикутну форму й грубо зазубрені по краях. Дуже потужне озброєння щелеп дає кархародону можливість наносити своєму видобутку страшні ушкодження й без особливого зусилля перекушувати кості й хрящі жертв, а широка паща й глотка дозволяють цій гігантській акулі проковтувати дуже великі шматки.
Очевидно, кархародон не дуже розбірливий у виборі їжі, хоча найчастіше в шлунках пійманих особин знаходили інших акул, на яких він, мабуть, в основному полює. При цьому порівняно невеликі акули (іноді перевищуючі в довжину 2 м) проковтують, як правило, неушкодженими, а більші, наприклад гігантська акула, розриваються на шматки. До складу їжі кархародона входять також порівняно дрібні риби (скумбрія, морські окуні), тунці, тюлені, котики, калани, морські черепахи. Ця акула не гидує навіть падлом і покидьками: у шлунку одного екземпляра, пійманого біля Сіднея, були виявлені серед іншої їжі шматки коня, собака й бараняча нога, а в іншого, добутого в берегів Південної Африки, – половина цапеняти, два гарбузи й пляшка в плетеному футлярі.
Кархародон ставиться до числа акул, найнебезпечніших для людини. Зареєстровано чимало випадків нападу цієї акули на людей, що перебувають у воді, а також на човни. Тільки за останні роки документально засвідчено 14 таких нападів, і це, безсумнівно, лише невелика їхня частина. Більшість атак приводило до смертельного результату, і лише деяким жертвам пощастило зберегти своє життя, відскіпавшись втратою кінцівки або інших важких ушкоджень.
Нападу кархародона відзначені не тільки у відкритих водах, але й поблизу берегів — у бухтах і на пляжах. Недарма в Австралії ця акула зветься «білої смерті».
Припускають, що нападу на людину роблять тільки окремі «бродячі» особини цього виду. Так, в 1916 р. в атлантичного узбережжя Америки (штат Нью-Джерсі) протягом 12 днів п’ять чоловік піддалися нападу акули в самого берега. З них залишився в живі тільки один. Після того як у цьому районі був виловлений кархародон, напади припинилися.
Другий рід цього сімейства — Сельдевие акули (Lamna) — містить два види, які обоє зустрічаються в наших водах. Сельдевие акули – типові мешканці пелагиали. Тіло їх зверху пофарбоване в грязно-синій або сірий цвіт, черево біле. У цих акул тонкі гладкі зуби мають пилкоподібну форму й додаткові вершинки в підстави.
Звичайна, або атлантична, сельдевая акула (Lamna nasus) досить звичайна в північній частині Атлантичного океану від Середземного моря й берегів Південної Кароліни до затоки Св. Лаврентія, Ньюфаундленду й західної частини Баренцева моря. Цей же вид зустрічається, імовірно, у південній півкулі – у берегів Аргентини, Південної Африки, Австралії, Новій Зеландії й Чилі. У тропічній зоні сельдевих акул немає.
Ця акула досягає довжини 3, 6 м, але звичайні її розміри не перевищують 1, 5— 2, 5 м. Це активний пелагический хижак, що харчується оселедцем, сардиною, скумбрією й іншими стайними рибами, а також головоногими молюсками. Сельдевая акула яйцеживородяща. Чудово, що розвинені в «матці» з яєць ембріони активно пожирають поруч незапліднені яйця, що перебувають. Самка приносить у літню пору 3-5 дитинчат довжиною близько 70 див. Северотихоокеанская сельдевая, або лососева, акула (Lamna ditropis) дуже близька до попереднього виду, від якого вона відрізняється більше коротким і широким рилом і плямистим фарбуванням нижньої сторони тіла. Довжина цієї акули досягає 3 м. Вона живе у відкритих водах північної частини Тихого океану, доходячи на півдні до берегів Північно-Східного Хонсю й Каліфорнії. Цей вид зустрічається також в Охотське і Японському морях (на південь до Владивостока). Лососеві акули іноді збираються зграями, що нараховують 20- 30 особин. Вони активно полюють за горбушею, кетою, неркою й іншими далекосхідними лососями й, можливо, заподіюють деяка шкода їхнім запасам. Для людини ці акули не небезпечні.
Обидва види сельдевих акул, що мають смачне м’ясо, є об’єктом промислового лову.
Сіро-блакитні акули (Isurus), дуже близькі до сельдевим, представлені трьома видами, один із яких зустрічається в Атлантичному океані (Isurus oxyrinchus), другий — у Тихому й Індійському (I. glaucus), а третій (I. paucus) розповсюджений у всій тропічній зоні. Ці акули, на відміну від сельдевих, населяють не помірковано теплі, а тропічні води. Спина в них пофарбована в темно-синій цвіт, черево біле. Гострі тонкі зуби мають гладкі краї.
Атлантична сіро-блакитна акула, або акула-мако, може досягати 3, 5—4 м у довжину при вазі близько 450 кг. Це типовий мешканець пелагиали відкритого океану, що вважається найбільш швидким із всіх існуючих акул. Мако здатна робити стрибки над поверхнею моря. Їжу її становлять головоногие молюски й різні риби, іноді дуже великі. У шлунках двох особин, що важили 300 й 360 кг, були виявлені з’їдені мечі-риби вагою 54 й 67 кг. Очевидно, між акулами-мако й мечами-рибами можуть розігруватися дійсні бої, про що свідчить виявлений поблизу Джібуті (Сомалі) труп викинутої на берег сіро-блакитної акули з уламками рострума риба-риби-меча-риби довжиною 45 див, що пробили її тіло за зябровими щілинами.
Акула-мако може нападати на човни, що перебувають у відкритому морі. Вона становить небезпеку й для людей, що купаються, тому що іноді може наближатися до берегів. Один з таких випадків відбув в 1956 р. у берегів Пуерто-Рико. Велика акула, що наблизилася впритул до берега пляжу й перебувала на глибині всього близько 1 м, була підстрелена з гарпунної рушниці. Зробивши різкий ривок убік моря, вона звільнилася від стріли, розгорнулася й кинулася на людину, що стріляла, що стояли на березі. Акула вискочила з води прямо на пляж і намагалася схопити його на сухому місці.
Промислове значення сіро-блакитних акул невелико, хоча вони й попадаються іноді на тунцеловние ярусу. Ці акули дуже цінуються як об’єкт спортивного рибальства. Будучи пійманої на спінінг, мако робить різкі кидки, вистрибує з води й взагалі робить довгий і завзятий опір рибалці. Цікаво відзначити, що рекордна по вазі акула-мако (357 кг) була піймана на спінінг знаменитим американським письменником Эрнестом Хемингуэем, більшим аматором спортивного рибальства.