СІМЕЙСТВО КИТОВІ АКУЛИ (RHINCODONTIDAE)

Єдиний вид цього сімейства — китова акула (Rhincodon typus). Це сама велика з нині живучих риб, що досягає 15 м у довжину. Полеві спостереження свідчать про те, що китові акули можуть бути й більшими (до 20 м і навіть більше). Сама маленька з коли-небудь, пійманих особин мала дли
ну 1, 8 м. Вага китової акули при довжині тіла близько 11 – 12 м становить 12-14 т.
Китова акула довгий час була відома тільки морякам, що плавали в тропічних морях. Їхні розповіді, у яких правда рясно прикрашалася вигадкою, чимало сприяли широкому поширенню різних вигадок про морських чудовиськ. Перше знайомство зоологів із цим видом датується 1828 роком, коли китова акула довжиною 4, 5 м була загарпунена в берегів Південної Африки. Однак і в наступні роки ця риба нечасто попадала в руки вчених (усього було вивчено біля сотні екземплярів), що цілком порозумівається її великими розмірами й труднощами доставки в наукові установи.
У той же час є багато відомостей про зустрічальності цього виду в тропічних і субтропічних водах, у яких китова акула поширена дуже широко й іноді навіть попадається зграями. Вона зустрічається у всіх океанах, будучи особливо звичайної у Філіппінських островів, у Південної Каліфорнії й у водах Куби, але дуже рідко спостерігається поза тепловодними районами. Китова акула належить до числа пелагических і спостерігається в поверхневих шарах води.
Відомі випадки, коли ця повільна акула, що часто нерухомо спочиває в поверхні води, попадала під удар минаючих кораблів. Один з таких інцидентів відбув в 1905 р. Пасажирське судно, що випливало в Індію, протаранило китову акулу довжиною близько 17 м и в плин 15 хвилин тягло її перед собою на форштевні. Як повідомляли газети того часу, пасажири, мало знайомі з іхтіологією, вирішили привласнити чудовиську «наукове» найменування Piscis Rudyardensis – «Рэдьярдова риба», на честь присутні на борті відомого англійського письменника Рэдьярда Киплинга.
У китової акули потужне важке тіло, порівняно маленька голова з кінцевим ротом і крихітними очами й дуже більші зяброві щілини. Уздовж боків тулуба проходять поздовжні гребені. Хвостовий плавець має напівмісячну форму, а його вісь круто повернена нагору. Темно-сіре або коричневе тіло засіяне численними білими або жовтуватими плямами.
Розмножується китова акула шляхом відкладання яєць, укладених у рогові капсули. Дотепер було знайдено тільки одне таке яйце, добуте при траленні в Мексиканській затоці в 130 милях від берега на глибині 56 м. Воно мало дуже великі розміри – 67 див у довжину й 40 див у діаметрі – і містило цілком сформований ембріон, вигнутий кільцем.

Їжу китової акули становлять тільки дрібні планктонні тварини — ракоподібні, невеликі риби й кальмари. Неквапливо рухаючись із широко розкритою пащею, китова акула збирає в ротовій порожнині всякий їстівний дріб’язок. Коли акула закриває рот, вода профільтровується крізь зяброві отвори через своєрідне дрібне сито (сторона його вічок становить усього 1-3 мм), утворене м’якою губчатою тканиною, що підтримується хрящиками, що з’єднують зяброві дуги. Потім відціджені кормові організми через вузький стравохід попадають у шлунок. У зв’язку з таким способом харчування зуби в китової акули дуже дрібні й численні (до 15 тисяч); вони служать не для кусання, а для «запирання» видобутку в роті.
Ця неляклива й дуже миролюбна риба зовсім не небезпечна для людини. Аквалангісти не раз впритул наближалися до неї для фотографування, доторкалися до її тіла руками й навіть намагалися всідатися верхи. Загарпунена акула повинна, втім, розглядатися як досить небезпечна. Випадковий удар потужного хвоста може зашкодити або навіть затопити шлюпку, скалічити або вбити людини.
Промислове значення китової акули всюди дуже невелико.