ПІДЗАГІН М’ЯСОЇДНІ ЖУКИ (ADEPHAGA)

До цього підзагону ставляться переважно хижі жуки, але є й растительноядние форми. Найважливіші сімейства підзагону – жужелиці, плавунци й вертушки; крім них, він включає трохи більше дрібних сімейств.
Сімейство жужелиць (Carabidae)— одне з найбільш відомих і великих сімейств жуків; їх описано більше 20 000 видів, причому близько 2300 видів живемо в СРСР. Серед них переважають форми середньої величини, але є й дуже великі жуки, що досягають у довжину 70-80 мм, і крихти в 1-2 мм. Зустрічаються вони всюди – у лісах і на полях, на болотах і по берегах рік, у степах і високо в горах на границі вічних снігів; так, у Гімалаях деякі жужелиці знайдені на висоті 5300 м над рівнем моря. Більшість жужелиць – хижаки, що поїдають інших комах, молюсків, дощових хробаків. Деякі види харчуються рослинами, а деякі з них серйозно шкодять посівам.
Жужелиць ділять на кілька підродин, з них найбільш відомі властиво жужелиці й скакуни, яких раніше виділяли в особливе сімейство.
Скакуни (Cicindelinae) — дуже рухливі жуки, що швидко бігають по відкритих місцях, річковим обмілинам, узліссям і т.п. місцям. При найменшій тривозі вони миттєво злітають, а небагато пролетівши, знову опускаються й починають рвучко бігати, чергуючи біг з короткими зупинками. Фарбування їх, як правило, досить яскрав і строката, але добре гармоніює з навколишнім тлом і тому робить скакунів малопомітними в природі.
Усього скакунів відомо до 1500 видів, розповсюджених переважно в тропіках. У СРСР, головним чином у південних районах, зустрічається близько 40 видів, з них лише трохи в середній смузі й на півночі. Майже повсюдно на відкритих трав’янистих місцях живе польовий скакун (Cicindela campestris); він має довжину 12-14 мм, зверху трав’яно-зелений, низ, ногп і підстави вусиків відливають мідно-червоним і синім, кожне надкрилье з декількома білими цятками. На піщаних галявинах, дорогах, по берегах рік зустрічається скакун-межняк (С. hybrida); він пофарбований у мідний або бронзовий цвіт, надкрила його матові з білими плямами.
У Закавказзі й Середній Азії, здебільшого на солончаках, живе самий великий з наших скакунів — мегацефала (Megacephala euphratica); він досягає довжини 20—22 мм, синій, з жовтими ногами й вершинами надкрилий. Удень мегацефали ховаються в глибоких колодцеобразних норках, а в сутінках і вночі виходять на полювання й нерідко прилітають на світло.
У лісах тропічної Азії живуть своєрідні довгошиї скакуни (Collyris, Tricondyla) з довгим і вузьким тілом гарний синій, зелений або фіолетовий кольори; особливо витягнута в них переднеспинка; вони полюють на листах, галузях і стовбурах дерев, майже не спускаючись на землю. Самі великі зі скакунів – мантикори (Mantichora) – поширені в сухих районах Центральної й Південної Африки.
Личинки скакунів досить оригінальні (мал. 250, 3). У них більша голова з довгими серповидними жвалами, а на спині два гачки. Живе личинка в глибокій стрімкій норці, що вириває в ґрунті. Сидячи в норці й тримаючи голову у виходу, вона підстерігає видобуток, вистачає неї, проколює жвалами й висмоктує. Личинки довгошиїх скакунів роблять ходи в галузях чагарників й іноді шкодять чайним плантаціям.
Підродина жужелиць (Carabinae) включає величезна більшість видів сімейства й ділиться на безліч пологів. Один з обширнейших пологів становлять дійсні жужелиці (Carabus) – великі жуки чорного або металевої, іноді дуже яскравого фарбування. Ці ненажерливі хижаки корисні, тому що знищують велика кількість шкідливих комах, молюсків і т.п. Задні крила в них, як правило, не розвинені. Особливо багаті видами цього роду гірські області, наприклад Карпати, Кавказ, гори Середньої Азії.
У середній смузі СРСР можна зустріти до півтора десятків видів дійсних жужелиць. Майже всюди, у листяних лісах, на полях і т.п., нерідка польова жужелиця (С. cancellatus), яскраво-бронзова, із трьома рядами зерен і трьома порібнинами на кожному надкрилье. Схожа на попередню, але темніше злегка сплощена зерниста жужелиця (С. granulatus). У хвойних лісах попадається лісова жужелиця (С. hortensis)- її часто називають садовою, але вона характерна саме для лісів; її фіолетово-бронзові надкрила прикрашені трьома рядами золотавих крапок. Разом з нею живе опукла жужелиця (С. glabratus); вона чорного цвіту, а її сильно опуклі гладкі надкрила мають із боків синюватий відлив. У лісах і садах Криму й Кавказу зустрічаються одні з найбільших наших жужелиць- кримський і кавказька (С. tauricus, С. caucasicus) – синій або фіолетовий кольори із грубо зернистими надкрильми (табл. 39, 10); вони досягають 40-50мм у довжину й харчуються здебільшого равликами.

Близькі до дійсних жужелиць красотели (Calosoma). Самі красотели і їхньої личинки добре лазают по деревах, полюючи на гусениць, які становлять їхній улюблений видобуток. Особливо відомий пахучий красотел (С. sycophanta); він гарного темно-синього цвіту із золотаво-зеленими, що мають звичайно червоний відлив надкрильми (табл. 39, 16), довжина 24-32 мм. Цей вид дуже корисний, тому що винищує гусениць непарного шовкопряда й інших лісових шкідників. Для боротьби з непарним шовкопрядом він був завезений у США й успішно там прижився. У лісах живе також бронзовий красотел (С. inquisitor), що має бронзове, зелену, рідше синю фарбування; він полює переважно на гусениць п’ядаків. У степових і пустельних районах живуть ще кілька видів красотелов, що відрізняються чорним або бронзовочерним тілом з рядами дрібних золотавих ямок на надкрилах, серед них найбільш звичайний степовий красотел (С. denticolle) – найважливіший природний ворог лугового метелика й деяких совок.

Своєрідні по зовнішності живучі в південних районах СРСР скарити (Scarites) — великі чорні жужелиці з довгим тілом і пристосованими до риття передніми ногами. Їх среднегрудь утворить тонку «талію», на якій рухливо укріплена потужна переднегрудь; голова дуже більша, із сильними жвалами. Удень вони ховаються у вириті ними норках, а вночі виходять на полювання.
У печерах живуть ще більш оригінальні сліпі жужелици-безглазики (Anophthalmus й ін.); тіло в них блідо-жовте, ноги, вусики й щетинки на тілі дуже довгі й служать для дотику в абсолютній темряві печер. У СРСР безглазики, як й інші печерні жуки, ще мало вивчені, хоча кілька видів відомі з печер Криму й Кавказу.
До найбільш звичайним усюди жужелиць ставляться численні невеликі (5—14 мм), що мають овальне бронзове або буре тіло тускляки (Amara) і приблизно такої ж величини чорні або металево блискучі бігуни (Нагpalus). Представники цих пологів харчуються як тваринної, так і рослинною їжею й іноді шкодять, наприклад просяна жужелиця (Н. calceatus), що у південно-східних районах СРСР виедает незрілі зерна проса й інших злаків. Ще сильніше шкодить у степах України й Предкавказья растительноядная хлібна жужелиця (Zabrus tenebrioides). Вона сильно опукла, зверху смоляно-чорна, знизу червонясто-бура; довжина 14-16 мм. Її личинки восени й навесні поїдають сходи озимих, особливо пшениці, а жуки на початку літа вигризают зерна, що дозрівають.
Цікава біологія лебий (Lebia) -широких, сплощених, яскраво пофарбованих жужелиць довжиною 4—8 мм. Вони живуть на рослинах і харчуються попелицями й іншими ніжними комахами, а їхньої личинки паразитують на лялечках жуков-листоедов.
Імовірно, паразитичний спосіб життя ведуть і личинки жуків-бомбардирів (Вгаchinus), у нас живучих у південних районах. Жуки звичайно рудо-червоні із синіми надкрильми, що несуть у деяких видйв світлі плями; їхня довжина не перевищує 11 мм. При подразненні вони викидають із заднього кінця черевця їдку рідину, що на повітрі миттєво випаровується з легким тріском, образуя невелика хмарина, що нагадує дим. Звідси й назва жуків.
Сама велика жужелиця фауни СРСР антия (Anthia mannerheimi) живе в пустелях Середньої Азії, тоді як родинні види населяють пустелі й савани Африки й Південно-Західної Азії. Вона чорна із двома круглими білими плямами на переднеспинке й чотирма на надкрилах; довжина 50-65 мм. Цей швидко, що бігає хижак, полює в сутінках і вночі й нападає не тільки на комах, але й на дрібних ящірок.
Сімейство водних жуків — плавунци (Dytiscidae)-включає близько 2500 видів, з них до 300 у фауні СРСР. Тіло в них овальне (мал. 252), слабко опукле зверху й знизу. Задні ноги служать для плавання, вони довгі, сплощені, їхні лапки усаджені довгими щетинками; плавунци гребуть, змахуючи ними одночасно, як веслами. Передні ноги короткі, пристосовані для притримування видобутки; у самців їхньої лапки сильно розширені й постачені особливими присосками, за допомогою яких самець утримує самку.
Живуть плавунци переважно в стоячі й повільно поточних водоймах, деякі — у швидких струмках. Для подиху вони виставляють кінчик черевця з води й набирають під надкрила запас повітря, що і несуть під воду. По ночах вони можуть літати й використають цю здатність для переселення в інші водойми.
Плавунци — люті хижаки. Особливо ненажерливі великі види, які нападають не тільки на всіляких водних безхребетних, але й на пуголовки, жабенят, мальків риб. Хижі й личинки плавунцов. Їх гострі й довгі шаблеподібні жвали мають усередині канал, що веде в ротову порожнину; через нього личинка висмоктує свій видобуток. Для окукливания личинки виходять на сушу й зариваються в ґрунт, а жук, що вилупився з лялечки, звичайно зимує також на березі й тільки навесні переселяється у воду.
Більшість плавунцов нашої фаун— невеликих жучків чорний, бурий або жовтий кольори, іноді зверху із бронзовим відливом. Деякі з них корисні, тому що винищують личинок комарів й інших кровососущих двокрилих. З видів середньої величини особливо відомий полоскун (Acilius sulcatus), що зустрічається навіть у невеликих ямах з водою; це овальний жук довжиною до 15 мм, тіло в нього бурувато-сіре з жовтими смугами на переднеспинке, надкрила в самки із широкими поздовжніми жолобками.

Усюди в ставках й озерах зустрічаються облямований плавунец (Dytiscus marginalis) і інші близькі види (табл. 41). Вони мають довжину 25-35 мм, зверху буроватоили зеленувато-чорні з жовтою облямівкою на переднеспинке й надкрилах, знизу буро-жовті, іноді із чорними плямами. В озерах живе самий великий з наших плавунцов, досить рідкий широкий плавунец (D. latissimus), він досягає в довжину 40 мм і відрізняється дуже широким тілом. Великі види плавунцов – небезпечні шкідники рибного господарства. У південних районах нашої країни сильно шкодить цибистер (Cybister lateralimarginalis), схожий по фарбуванню на попередні види, але що відрізняється розширеними в задній частині надкрильми й дуже короткими й широкими гомілками. Цей вид винищує велика кількість мальків риб, шкода від нього особливо великий на рибоводних заводах.
Найкращі плавці серед водних жуків ставляться до сімейства вертушок (Gyrinidae). Ці жучки відомі кожний-це вони в сонячні дні цілими компаніями кружляються по воді ставків, річкових заводей й інших спокійних, чистих водойм, а при тривозі миттєво поринають або розсипаються в усі сторони. Це крутіння – не просто забава, а полювання: жуки харчуються різними дрібними тваринами (як живими, так і мертвими), причому виглядають видобуток відразу й на поверхні води й під водою. Цьому сприяє будова їхніх очей: вони розділені широким поперечним проміжком на верхню частину, пристосовану для бачення в повітрі, і нижню, котра служить, щоб бачити у воді. Тому, перебуваючи на поверхні води, вертушки зауважують видобуток і небезпеку й отут і там. Настільки ж своєрідні й ноги вертушок. Середні й задні перетворені в короткі, широкі ласти, превосходно пристосовані для плавання, але непридатні для пересування по суші; передн, довгі й тонкі, служать для втримання видобутку.
Личинки у вертушок довгі й тонкі, з маленькою головою й зябровими придатками на черевці; живуть вони на дні в мулі або серед рослин. Вони хижі й подібно личинкам плавунцов висмоктують свій видобуток через канали у верхніх щелепах.
Усього відомо більше 1600 видів вертушок, головним чином у тропіках; у СРСР живе лише близько 20 видів. Більшість із них ставиться до роду дійсних вертушок (Gyrinus).