ПІДЗАГІН ЦИКАДОВІ (AUCHE NORRHYNCHA)

Представники цього підзагону (табл. 35, 36) включають у середньому більших комах, чим поєднувані в інші підзагони групи. Відмітні їхні ознаки ті, що голова знизу добре відділений від грудей, а нижня губа прикріплена поперед ніг.
,
Вусики 3-члериковие, товсті, перший із щетинистим придатком. Між складними очами 2-3 простих вічка. Ноги сильні, задні в багатьох видів подовжені, пригательние. Саме в цикадових бувають щільні передні крила.
Личинки в більшості цикад розвиваються в ґрунті на підземних частинах рослин, уникаючи в такий спосіб сильної втрати вологи, а ті, які перейшли до розвитку на надземних частинах рослин, виробили інші способи економії води (виділення пінистої рідини або воскоподобних речовин).
Самі великі цикадові поєднуються в сімейство дійсних, або півчих, цикад (Cicadidae).
Півчі цикади — жителі в основному тропічних і взагалі теплих країн. Там багато видів цикад (усього їх відомо близько 1500 видів), що досягають більших розмірів. Наприклад, розповсюджена в Індонезії царствена цикада (Ротроnia imperatoria, табл. 35, 6) має довжину тіла 6, 5 див, а в розмаху крил – 18 див. Живуча в наших південних лісах дубова цикада (Tibicen haematodes) має довжину (уважаючи надкрила) 4, 5 див, звичайна цикада (Lyristes plebeja), теж південна – 5 див (близько 9-10 див у розмаху крил). А далі всіх заходящая в нас на північ гірська цикада (Cicadetta montana) – тільки 2 див у довжину.
Співочі цикади характеризуються тим, що в них на голові між великими опуклими фасеточними очами розташовані трикутником 3 простих вічка.
Обидві пари крил однакової міцності, прозорі, причому обертає на себе увага потужність пронизуючі крила жилок. На розширених гомілках передніх ніг у цикад є характерні шипи. Вусики в цикад з 5-члениковим джгутом.
У загальному все цикади схожі один на одного, і, знаючи вигляд якого-небудь виду, легко в будь-якій іншій цикаді визнати представника цього сімейства. Лише зрідка зустрічаються цикади, у яких ознаки інші: наприклад, в бразильської цикади (Hemidyctia brasiliana) на передніх крилах товста жилка відокремлює більше темну й шкірясту основну частину від прозорої перепоночки. Але такі відхилення – рідкість.
Своя назва співочі цикади одержали за їхню виняткову здатність до стрекотіння. Навіть маленька гірська цикада наповнює повітря наших степових лісопосадок й ясенових лісів голосним стрекотінням, що нагадує стрекотіння коників. Вечорами де-небудь у Криму чутно неумолчное уривчасте стрекотіння звичайної цикади. У тропіках цикади «співають» ще голосніше, їхній скрекіт нагадує звук циркульної пилки, а в Південній Америці й в Індії видавані цикадами звуки й по гучності, і по різкості не уступають пронизливому свистку паровоза. Видають звуки тільки самці, у яких на нижній стороні переднього сегмента черевця є пари опуклих пластинок – цимбалов. До цимбалам підходять потужні мускули, що втягують їхню опуклу частину, що, коли мускул розслаблюється, знову займає вихідне положення. Звук викликається зміною опуклості цимбала – по такому ж принципі, як звучить консервна банка з опуклим дном, якщо дно поперемінно вдавлювати пальцем і знову відпускати.
Мускули в комах можуть вібрувати дуже швидко. Крім того, у цьому звуковому органі є резонуючі пластинки, що підсилюють звуки цимбала.
Цикади — найгучніші «співаки» серед комах: ні цвіркуни, ні коники, ні інші стрекотливі форми не можуть зрівнятися із цикадами. Спів цикад у багатьох країнах уважається гарним (в Індонезії, у Франції).
Не всі знають, що в байці И. А. Крилова «Бабка й Мураха» словом «бабка» невдало названа цикада. Бабки не стрибають (а цикади мають пригательяие ноги), не співають (а цикади співають) і т.д.- усе, що говориться в байці р бабці, не підходить до їй, а підходить до цикаді. Справа в тому, що Крилов використав сюжет й образи відомого французького байкаря Лафонтена (а Лафонтен використав сюжети давньогрецьких байок Эзопа). На батьківщині Лафонтена стрекотіння цикад і самих цикад усім відомі, а на півночі Росії, під Петербургом їх практично немає. И. А. Крилов в ентомології був не сильний і перевів слово «cigale» (цикада) як «бабка». Народної назви для цикади в нас немає.
Життя цикад триває довго. Наша гірська цикада (назва невдало, тому що її багато в рівнинних лісах на півдні Росії й на Україні) розвивається 2 роки, звичайна цикада – 4 роки, а в Північній Америці періодична цикада (Cicada septemdecim) – цілих 17 років!
Умови розвитку цикад досить однотипні. Цикади відкладають яйця під кору тонких гілочок або в черешки листів, як це робить гірська цикада на ясені. Самка при цьому надрізає кору пильчатим яйцекладом, у результаті чого кінчики галузей або листи засихають. Личинки по виходу з яєць падають на землю й зариваються в ґрунт, де й протікає їхній подальший розвиток. Нерідко вони зариваються глибоко в землю, на глибину більше 1 м. У землі вони харчуються коріннями різних дерев. У личинок цикад у загальному вигляді мало загального з дорослими. Тіло личинки, як і майже завжди в комах, що розвиваються безвихідно в ґрунті, білувате, а передні ноги потужні, копальні (мал. 196, 3).
Личинки роблять навколо себе колибельку з ущільненими стінками. Перед закінченням розвитку вони піднімаються до поверхні, залишаючись у норці до моменту, що передує перетворенню в доросла комаха. У сухі й захищені від дощів місцях дорослі личинки просто сидять у входу в норку, а на відкритих місцях, де норку може залити дощем, роблять над норкою земляну трубочку з відведеної коліном вершиною, щоб не заливала вода, як робили труби для самоварів.
Неясно, наскільки шкодять деревам личинки цикад. У багатьох лісах з ясена й липи в ґрунті доводилося зустрічати по нескольку сотень личинок цикад, але гноблення дерев не спостерігалося. А от откладка яєць у пагони й черешки листів приводить іноді до втрати значної частини листової поверхні. У Бразилії кілька видів цикад відомі як небезпечні шкідники кавового дерева.
Тільки співочі цикадові називаються «цикадами», представники наступних сімейств часто в нас називаються загальним найменуванням «цикадки», тому що види нашої фауни мають незначні розміри, звичайно кілька міліметрів.
Види сімейства пенниц (Cercopidae) відрізняються від цикад не тільки меншими розмірами (до 5—10 мм), але й рядом інших ознак. Вічок у них тільки 2, між передніми крильми є щиток, а самі передні крила бувають шкірястими й іноді досить яскравими, що нагадують надкрила жуків або клопів. Гомілки передніх ніг у пенниц нерозширені.
Поширені пенници в тропіках й у помірному поясі; це теж досить багата видами група хоботних. Відомо більше 1300 видів, але в нас їх значно менше – усього біля двох десятків видів. Далеко не всі зауважують дорослих пенниц. Будучи потривожені, вони падають на землю; тому ті, хто хочуть із ними познайомитися, повинні навчитися збирати їх шляхом «косіння» сачком або отряхивания рослин на підкладені під них полотнища. А от личинок, імовірно, знають багато хто. Саме по особливостях, властивим личинкам, пенници одержали свою назву. Харчуючись на поверхні стебел і листів різних рослин, що живуть у досить сирих місцях личинки пенниц виводять через анальний отвір багато рідини, що містить підвищувальна її в’язкість муцин. Личинка спінює цю рідину, виділяючи в неї час від часу пухирці повітря через постачені особливими складками-клапанами задні дихальца. У результаті личинка на поверхні рослини виявляється покритою піною, трохи схожої на скупчення слини. Тому такі виділювані пенницей скупчення рідини одержали в народі назва «кукушкини слинки» (мал. 198). Ці «слинки» зовсім необхідні личинці пенници: у сухому повітрі вона швидко гине. Цікаво, що деякі види пенниц у більше сухих місцевостях переходять на підземні частини рослин, у ґрунт, і тоді вони не виділяють «слинок». Це теж побічно показує, що роль пінистих виділень полягає в змочуванні ніжних покривів для захисту від висихання, – у ґрунті висихання майже не відбувається, і потреби в такому захисті немає.
Пенници, що живуть у тропіках, на деревах, наприклад мадагаскарська пенница (Ptyelis goudoti), виділяють стільки рідини, що дерева, на яких багато личинок, називають «плачучими», — капель падає стільки, що вони роблять враження дощу. А в Австралії стосовні до пенницам, але не дуже на них схожі махероти (Macherotes) обвивають гілки дерев, у соках яких багато кальцію, чехликом зі своїх виділень, богатих вуглекислим кальцієм (мал. 199). У крилатих дорослих махеротов на голові й на переднеспинке є довгі вирости, що роблять їх схожими на представників наступного сімейства (Membracidae).
У нас із пенниц найчастіше зустрічається вільхова пенница (Aphrophora alni). На багатьох трав’янистих рослинах по берегах рік легко зустріти пінисті гнізда звичайної слюнявници (Philaenus spumarius). При розборі комах, зібраних при косінні сачком, привертає увагу чорна із червоними плямами на черевці й на передніх крилах поранена пенница (Tricephora vulnerata).
Практичного значення пенници не мають.
Горбатки (сімейство Membracidae, табл. 35, 7—18) відрізняються від пенниц у першу чергу тим, що в них сильно розвинена переднеспинка, що несе звичайно гребені, шипи або інші вирости (рис 200). Ці вигадливі утворення привертали увагу багатьох зоологів, але їхнє значення дотепер не з’ясоване. Не можна не задуматися, дивлячись на дивні спорудження на переднеспинке цих комах, про те, яку роль вони можуть грати, але відповіді на це питання дотепер немає. Відомо, що в міру просування від тропіків до півночі й розміри, і форма цих виростів стають більше скромними, і наші горбатки, наприклад наша рогата горбатка (Centrotus согnutus, мал. 201), мають зовсім невигадливий вид.
Яйця горбатки відкладають на бруньки, під кору, на листи або корінь рослин, частіше деревних. Яйця перезимовують. Личинки часто тримаються скученно. Вони висмоктують соки з рослин, рясно виділяючи нерідко богатие цукром екскременти, внаслідок чого багато видів відвідуються мурахами. Генерація однолітня.
Усього відомо близько 2500 видів горбаток, з них добра половина живе в Південній Америці. А у всієї Палеарктике відомо тільки 3 роди! Практичне значення горбаток невелике.
Дійсні цикадки (сімейства Jassidae, табл. 36, 3—5) не мають таких прикрас на переднеспинке, як горбатки. Розміри їх невеликі, і живуть вони переважно на трав’янистих рослинах, швидко перелітаючи з місця на місце, якщо їх потривожити.

Загальна кількість видів цього сімейства близько 4000, причому й у нас зустрічається кілька сотень видів. У багатьох цикадок личинки розвиваються на коріннях рослин. Багато хто цикадки сильно шкодять різним культурним рослинам, особливо в жарких країнах. Відомо, наприклад, що рисова цикадка (Nephrotettix apicalis) в окремі роки знищувала сотні тисяч гектарів поливних культур в Індії. Наші цикадки як шкідники мають невелике значення, хоча в місцях, де вони висмоктують соки з листа, з’являються знебарвлені плями – їхня слина руйнує хлорофіл. І проте цикадки – небезпечні вороги багатьох сільськогосподарських культур. Справа в тому, що вони переносять вірусні хвороби рослин. Є двекатегории вірусів – збудників захворювань рослин. Одні хвороби («рябухи») передаються шляхом переносу соку від хворої рослини до здорового через поранені місця. Це так називані мозаїчні хвороби, заразити якими рослина можна уколом голки і які легко переносяться всякими сисними комахами. А є такі вірусні захворювання рослин, збудник яких не може бути просто перенесений від хворої рослини до здорового, а повинен пройти певний цикл розвитку в тілі насекомогопереносчика. Такі вірусні хвороби («жовтяниці») найчастіше передаються цикадками, у тілі яких відбувається раз множение вірусу. Т
На малюнку 202 зображена циркуляція вірусу столбура при передачі його цикадкой. Для ліквідації вірусних хвороб рослин, переданих цикадками, основним методом боротьби служить обпилювання рослин хлорорганическими отрутами.
,
Сімейство фонарниц (Fulgoridae) за багатьма ознаками відрізняється від інших цикадових — у них вусики розташовані під очами й складаються з 2 члеників, причому на другому членику є особлива ділянка, покрита органами почуттів. Вічок 2, і розташовуються вони перед самим переднім краєм складних очей. Для більшості фонарниц особливо примітна витягнута в довгий конус лобова частина голови (табл. 35, 36). Подібність її з ліхтарем у деяких видів і визначило назву цих комах. Фонарниц зустрічається менше число видів, чим інших цикад, – близько 500, більшість їхніх тропічних форм.

Самі великі «дійсні» фонарници — тропічні жителі. Зелено-жовта із чорним малюнком суринамская фонарница (Laternaria phosphorea) має довжину (включаючи лобовий виріст) близько 8 див (табл. 35, 1, 2). Деяким дрібніше китайська фонарница (Laternaria candelaria, табл. 35, 4, 5), що виділяє в стадії личинки воскові нитки. Ще більше воскових ниток, що збирають у Китаєві для технічних цілей, виділяє живуча на листах різних дерев фромния (Phromnia), а в фенакса (Phenax) виділяється так багато воску, що при польоті розвіваються довгі нитки.
Наші фонарници — невеликі комахи, довжиною 7—9 мм. На лугах звичайна європейська носатка (Dyctiophora euroраеа), легко пізнавана по довгій конусовидно витягнутій голові, зеленому фарбуванню й прозорим крилам із зеленими жилками.
Наведені 4 сімейства цикадових тепер часто розглядаються як надсімейства. які у свою чергу розбиваються на окремі сімейства.
Цикадові — ще недостатньо вивчена й цікава група сисних комах.
Цикадові відрізняються значною рухливістю, причому, як правило, досить активно можуть пересуватися й личинки. Але харчування соками судинної рослини, що безупинно надходять до уткнутого в його тканині хоботку, дозволяє сисній комасі й не рухатися. І в загоні сисних хоботних ми зустрічаємося з тими цікавими змінами, які викликає втрата рухливості постійно сидячими на рослині сисними комахами.