ЗАГІН ЩИПАВКИ (DERMAPTERA)

Щипавки відрізняються досить своєрідним виглядом. Це порівняно невеликі комахи, довжиною 4-40 мм, із сильно сплощеним і подовженим дуже гнучким тілом, що несе на вершині черевця два довгих хитинизированних відростки – кліщі. Голова щипавки майже серцеподібної форми зі спрямованими ротовими органами, що вперед жують; нитковидні вусики, що перебувають на ній, у різних видів мають різне число члеників – від 8 до 50. Зовнішні покриви тіла завжди дуже щільні, сильно хитинизированние.
Однієї з характерних рис будови щипавок є їхній літальний апарат. Передня пара крил у них сильно вкорочена й перетворена у тверді, шкірясті надкрила. М’які, перетинчасті задні крила дуже широкі, веерообразной форми; на їхньому передньому краї є рогова пластинка. У спокійному стані крила складаються на зразок віяла уздовж жилок, а потім – ще два рази поперек і ховаються під надкрильми, з-під яких назовні виступають тільки кінці твердих рогових пластинок. Ноги звичайно бегательного типу, відносно короткі, з 3-члениковими лапками.
Відносно подовжене черевце складається з 10 члеників; перебувають на його кінці «кліщі» являють собою змінені церки; вони не розділені на членики й часто збройні різними зубцями й виступами. У самців кліщі розвинені значно сильніше, ніж у самок. Форма й розміри кліщів дуже мінливі. У межах того самого виду зустрічаються самці з короткими й з довгими кліщами.
Кліщі, насамперед, являють собою орган захисту й нападу. Якщо потривожити щипавку, вона приймає захисну позу. При цьому черевце изгибается догори й уперед, внаслідок чого кінці кліщів розташовуються над головою й грудьми. Характерно, що в деяких видів, наприклад у нашої звичайної щипавки (Forficula auricularia), рухові м’язи кліщів настільки сильно розвинені, що вона може проколоти ними шкіру человена до крові. Кліщі використаються також для втримання захопленого видобутку при поїданні.
Найбільш древня форма щипавок відома з юрських відкладень у гірському хребті Каратау (південний Казахстан) і описаний за назвою Protodiplatys fortis (мал. 164). Володіючи цілим поруч типових для сучасних щипавок ознак, у тому числі характерною будовою черевця й укорочених твердих надкрил, цей вид мав деякі примітивні риси будови. Так, число члеників на лапках не три, а чотири-п’ять; церки не мають форму кліщів, вони тонкі, короткі й до того ж поділені на членики. Знаходження даної форми в юре свідчить про велику стародавність загону, а примітивні риси її будови вказують на те, що вона є проміжною формою між сучасними щипавками і їх палеозойськими тараканообразними предками, що мали також 5-члениковие лапки задніх ніжок і короткі членисті церки. Цікаво підкреслити, що остання ознака (многочлениковие церки) зберігся в личинок деяких тропічних видів щипавок з підродини Diplatyinae, розповсюдженого в Африці, Індо-Малайській області й Центральній Америці. Дорослі форми цих видів мають дійсні нечленисті церки – кліщі.
Сучасна фауна щипавок комплектується приблизно з 1200—1300 видів. Переважна більшість їх поширена в тропічних країнах, де багата лісова рослинність у сполученні з теплим і вологим кліматом створює сприятливі умови для їхнього існування. У СРСР живе всього тільки 26 видів; з них широкоизвестна звичайна щипавка (Forficula auricularia) іржаво- або смоляно-бурого цвіту із грязно-жовтими ногами й надкрильми, довжиною близько 1, 5 див. Ця комаха користується незаслуженою дурною славою. Дотепер ще можна чути розповіді про те, що щипавка заповзає у вухо сплячої людини й, прориваючи барабанну перетинку, виводить із ладу слуховой апарат. Все це не відповідає дійсності, і острах шкоди, нібито заподіюваного цим людині, ні на чому не заснована.
Звичайна щипавка веде схований спосіб життя, ховаючись удень під каменями, поваленими деревами, а також під корою дерев і старих пнів. У таких укриттях щипавки іноді скапливаются в більших кількостях. Уночі, навпаки, вони стають дуже активними; виповзають зі своїх денних притулків і швидко бігають у пошуках їжі, що може бути дуже різноманітної й склад якої залежить від особливостей того або іншого місця. Вона може харчуватися різними частинами мертвих і живих зелених рослин, грибками й водоростями, що розвиваються під корою, а також і тваринною їжею, у тому числі дрібними комахами.
Як і всі представники цього загону, звичайна щипавка розвивається з неповним перетворенням. Спарювання відбувається наприкінці літа – початку осіни, причому триває воно протягом декількох годин. Через кілька днів самка відкладає яйця в одній загальній купці, у спеціально приготовленому гнізді. Гніздо являє собою виритий у землі хід довжиною від 5 до 8 див, рідше – до 15 див. Звичайно гніздової хід робиться у вигляді прямої трубки, але іноді він має бічне відгалуження. У цій норці самка залишається зимувати разом з яйцями й після перезимівлі робить ще повторну откладку яєць. Самці звичайно погано переносять зиму, і навесні іноді можна знаходити їхні трупи, що лежать біля живих самок.
Самки піклуються про потомство, охороняючи яйця доти, поки з них не вилупляться личинки. При цьому самка розташовується в гнізді таким чином, що прикриває відкладену купку яєць головою й передніми ніжками. Їй доводиться охороняти своє потомство не тільки від зовнішніх ворогів, але й від самця й інших самок, які не ладь іноді поласувати відкладеними яйцями.
Звичайний розвиток яєць триває від 5 до 6 тижнів. Самка продовжує протягом деякого часу після вилупления з яєць личинок залишатися разом зі своїм потомством, охороняючи його. Личинки першого віку схожі на дорослих, відрізняючись від них розмірами, зменшеним числом члеників вусиків (8 замість 13-14) і рядом інших ознак. Після смерті матері личинки ведуть уже самостійне життя.
Внаслідок своєї всеїдності звичайна щипавка іноді стає шкідником сільського господарства, тому що може ушкоджувати листи, пагони, квіти й виедать незрілі насіння.
У ряді випадків вона шкодить хлібним злакам, різним городнім культурам. У садах вона ушкоджує квіти й листи декоративних рослин, а також плоди плодових дерев, особливо яблука й персики. Відомі випадки, коли щипавки, заповзаючи в житлові приміщення, ушкоджували вологу білизну, верхній одяг або прогризали печений хліб і виедали в ньому ходи.
По своєму походженню звичайна щипавка — типовий елемент європейської фауни, однак завдяки людині вона стає майже космополітом, тому що завезено в Північну Америку, Південну Америку, Австралію й Нову Зеландію. У Північній Америці її вважають карантинним об’єктом. В Австралію вона проникнула вперше в 1934 році й з тих пор стала серйозним шкідником декоративних і садових рослин.
Спосіб життя, подібний зі способом життя звичайної щипавки, ведуть багато представників цього загону. Однак у ряді випадків деякі види щипавок характеризуються специфічними особливостями біології.
Досить своєрідна турбота про потомство в Prolabia arachidis, що відкладає яйця з лежачими в них уже готовими до вилуплению личинками. Однак останні не можуть самі прорвати яйцеву оболонку й вийти з яйця. Як тільки самка знесе яйце, вона повертається до нього головою й щелепами видаляє оболонку, звільняючи в такий спосіб личинку, що поки перебуває в зігнутому стані. Потім самка облизує личинку до тих пор. поки та не розпрямиться й не почне рухатися. Тоді самка знову повертається, відкладає поруч із личинкою наступне яйце й піддає його такій же обробці. Весь процес откладки яєць триває від 8 до 9 годин. Протягом перших трьох днів після вилупления личинки малорухомі; вони тримаються, тісно пригорнувшись друг до друга, біля самки, що охороняє їх і час від часу облизує. Можливо, що вона й годує їх у цей період.
Типовим космополітом, розповсюдженим по всій земній кулі, є прибережна щипавка (Labidura riparia). У нас вона може зустрічатися як у пустелях Середньої Азії, так й у лісовій зоні, доходячи на півночі до Кірова. Однак у межах свого ареалу прибережна щипавка живе тільки на піщаних і супіщаних ґрунтах по берегах рік, озер і морів.
Майже таке ж широке поширення у всіх частинах світла має й мала щипавка (Labia minor) — один із самих дрібних видів, що зустрічаються в нашій фауні (довжина тіла 4—6, 5 мм). На відміну від більшості представників загону мала щипавка активна й у світлий час доби. Її можна спостерігати вдень у масі літаючої над вивезеними на поля купами гною.
Денний спосіб життя веде азіатська щипавка (Anechura asiatica), чорного цвіту з жовтими плямами на надкрилах і крилових пластинках, довжиною 10— 16 мм, із сильними вигнутими кліщами. Цей вид широко розповсюджений у Західній і Центральній Азії. У північній частині свого ареалу зустрічається в напівпустелях, а на півдні переважно в горах. За спостереженнями в гірському хребті Каратау (Південний Казахстан) азіатська щипавка є тут масовим видом, що закономірно робить сезонні вертикальні міграції. Місцями, де в азіатської щипавки протікає откладка яєць й отрождение молоди, є вологі долини й заплави рік у передгір’ях хребта. Личинки отрождаются в другій половині квітня. Їх у масі можна зустріти вдень на найрізноманітніших рослинах, квіти яких є їхньою основною їжею. Особливо активні личинки в ясні сонячні дні. У другій половині травня відбувається окрилення. Із цього моменту починаються активні міграції азіатської щипавки в гори. Ранком до сходу сонця щипавки в заціпенілому стані перебувають під кущами або на кв
На відміну від азіатської щипавки інші гірські види не тільки не здатні до польоту, але навіть повністю втратили крила. Це спостерігається, наприклад, в середньоазіатської щипавки (Mesasiobia hemixanthocara) – эндемичного виду із Центрального Тянь-Шаню. Вона живе в ялинових лісах субальпийского пояса, на висотах від 1500 до 2800 м, де зустрічається під корою пнів або дерев, що відмирають, їли Шренка.
Деякі щипавки живуть у позбавлених світла печерах, при цьому в ряді випадків у них відбулися досить істотні зміни в загальному вигляді й у структурі тіла. Так, гвінейська печерна щипавка (Diplatys milloti) має дуже довгі ноги й вусики; у той же час у неї відносно слабко розвинені очі й дуже бліда пігментація зовнішн покривів. У її личинок є довгі членисті церки.
Досить своєрідні 2 індо-малайських види щипавок — ариксений (Arixenia), що живуть у печерах, заселених кажанами. Завдяки відсутності надкрилий і крил ариксений скоріше нагадують личинок, чим дорослих комах. Їхнє тіло покрите густими волосками; ока, як у більшості печерних ласекомих, сильно скорочені; одночлениковие церки утворять дуже недосконалі, слабкі кліщі. Один з видів (A. esau) є зовнішнім паразитом кажанів (Cheiromeles torquatus), іншої (A. jacobsoni) харчується комахами, що населяють гуано кажанів. Внаслідок своєрідності будови цих комах їх виділяють в особливий підзагін (Arixenina), протиставляючи всім іншим сучасним щипавкам.
Ще більш оригінальні гемимери (Неmimerida), представлені 7 видами одного роду (Hemimerus), розповсюдженого в тропічній Африці. Це вже дійсні паразити, що зустрічаються на шкірі хомяковой пацюка (Cricetomys gambianus). У них сплощене безкриле тіло з короткими ногами й тонкими довгими нечленистими церками; ока відсутні. Характерно, що розвиток яєць відбувається в тілі матері, що «народжує» досить великих личинок.
Положення гемимеров у системі дотепер ще точно не визначено: одні вчені відносять їх до щипавок, виділяючи в особливий підзагін, інші ж виділяють у самостійний загін, відмінний від загону щипавок.