ПІДЗАГІН ДОВГОВУСІ ПРЯМОКРИЛИЕ (DOLICHOCERA АБО ENSIFERA)

Довговусі прямокрилие відрізняються насамперед довгими щетинковидними антенами, що перевищують звичайно довжину тіла; орган слуху, у тих випадках коли він є, розташований на гомілках передніх ніг; яйцеклад завжди довгий. У підзагоні розрізняють два надсімейства а – кузнечикових і сверчкових.
Кузнечикових легко відрізнити від інших прямокрилих по будові їхніх лапок і характерній формі яйцеклада самки: лапки на всіх ногах у них 4-члениковие, а яйцеклад довгий, звичайно стислий з боків, вигнутий у вигляді серпа або шаблі або ж мечоподібний. Надкрила й крила в кузнечикових здебільшого розвинені добре й тоді досягають вершини черевця або навіть заходять за нього. При цьому в стані спокою надкрила складені по довжині тіла кришеобразно й прикривають заховані під ними крила. У деяких видів надкрила й крила в різному ступені вкорочені, є й зовсім безкрилі форми.
Звуковий апарат у кузнечикових розташовується на надкрилах. У підставі правого надкрила перебуває так називане «дзеркальце» у вигляді округлої тонкої прозорої перетинки, оточеною товстою жилкою, що утворить рамку. На левом надкрилье теж є перепоночка у вигляді дзеркальця, але воно звичайно непрозоре, матове й досить щільне (мал. 149). Навколишня його жилка товста й постачена на нижній стороні надкрила дрібними зубчиками. Ця характерна жилка називається стридуляционной; вона виконує роль смичка, у той час як «дзеркальце» служить при стрекотінні резонатором. Стрекотіння здійснюється наступним шляхом. Ліве надкрилье в спокійному стані завжди лежить над правим. Під час стрекотіння коник трохи піднімає й розсовує надкрила, а потім приводить їх у вібруючий рух зі сторони убік, у результаті чого зубчики «смичка» труться об рамку «дзеркальця», що перебуває на правом надкрилье. Завдяки «дзеркальцю» звук значно підсилюється й тому чутно здалеку. У кожного виду коників видавані їм звуки специфічні. У переважній більшості випадків звуковий апарат є тільки в самців, однак є види коників, у яких скрекочуть і самки.
Слуховой апарат перебуває на гомілках передніх ніг; зовні його легко виявити завдяки двом овальним перетинкам, розташованим по обидва боки гомілки й виконуючу функцію барабанних перетинок (мал. 149). В одних випадках ці перетинки відкриті, хоча й містяться в невеликому поглибленні; у більшості ж видів вони прикриті хітиновими покришками, так що зовні видно тільки дві поздовжні щілини, що ведуть до перетинок. Внутрішня частина слухового апарата має складну структуру, що складається із закінчень нервів, чутливих клітин, м’язів і двох галузей трахей, з яких кожна підходить до своїй барабанній перетинці. Завдяки тиску повітря в трахеях перетинки завжди натягнуті.
У літню пору стрекотіння коників лунає всюди: на лугах, узліссях лісів, лісових галявинах й у садах. Воно не змовкає навіть увечері й уночі. Однак виявити самих стрекотливих коників далеко не така вуж легке завдання: занадто добре вони виявляються замаскованими в зелені кущів або в товщі густої трави. Це маскування обумовлює сполучення форми тіла і його захисного фарбування. Види, що живуть у траві, часто мають витягнуте тіло й довгі вузькі надкрила. Розповсюджений на Малайському архіпелазі коник Elimaea poaefolia має настільки подовжене тіло, що нагадує стебло рослини, на якому він сидить. Серед тропічних коників велика кількість видів виявляє подібність із листами дерев. Ця подібність досягається завдяки сильному розширенню надкрилий, а також їх специфічному жилкованию. Залежно від фарбування вони імітують або здорові, або що відмирають і мертві листи (мал. 150). Так, наприклад, на листоподобних крилах Cycloptera elegans є бурі плями, що нагадують ушкодження листів паразитичними грибами. Ще більш своєрідна форма й фарбування надкрилий у видів Tanusia: наявна на них плямистість імітує початок розкладання листа, а нерівні краї створюють враження, що лист об’їдений або обламаний. Сильно об’їденими здаються листоподобние крила в акридоксени (Acridoxena hewaniana). Деякі індо-малайські коники, що живуть на деревах, досить успішно імітують лишайники. Так, наприклад, яванская сатрофилия (Satrophyllia femorata), сидячи нерухомо з витягнутими вперед вусиками й передніми ногами на гілці дерева, зовсім зливається із загальним тлом покриваючу цю гілку лишайників.
Хоча в коників, так само як у всіх прямокрилих, задні ноги пригательного типу, тобто зі стовщеними стегнами, звичайно вони пересуваються по гілках або в траві, швидко плазуючи за допомогою всіх шести ніг. Якщо ж коника потривожити, він упирається кінцями гомілок задніх ніг, а потім швидко розпрямляє ноги й робить стрибок уперед. Крилаті форми при цьому можуть розпускати крила, які в цьому випадку служать парашутом і дозволяють значно збільшити стрибок.
Дуже своєрідний спосіб запліднення в кузнечикових: при спарюванні самець підвішує до кінця черевця самки сперматофор. Сперматофор має досить складна будова: він складається з основної частини – флакона й додаткової – сперма тофилакс а (мал. 151). Флакон має вузьку шийку й дві зміцнювальні лопати; зверху він покритий оболонкою, а його внутрішня порожнина, у якій утримуються сперматозоїди, розділена перегородкою на дві самостійні частини. Сперматофилакс являє собою об’ємисту липку масу. При спарюванні самець уводить у половий отвір самки шейку флакона; сам флакон і сперматофилакс залишаються зовні. Після спарювання самка починає поїдати сперматофилакс; завдяки в’язанням консистенції цього утворення процес поїдання протікає повільно й може тривати кілька годин. За цей час сперма поступово перетікає із флакона в яйцепровід, після чого самка поїдає й флакон. Весь цей оригінальний процес має велике біологічне значення. Підвішений до черевця самки сперматофор, постачений утяжеляющим його сперматофилаксом, утрудняє її рух і заважає откладке яєць і повторному спарюванню. Тому видалення його зовсім необхідно. У той же час цей процес повинен протікати повільно, інакше сперма не встигне перелитися із флакона в яйцепровід.
Характер откладки яєць багато в чому залежить від способу життя того або іншого виду коників. Більшість м’ясоїдних видів, що харчуються іншими комахами, або видів, у яких їжа змішана – тваринн і рослинна, відкладають яйця в землю, занурюючи в неї свій яйцеклад. В одних випадках яйця відкладаються поодинці, в інші – невеликими купками (по 5-10 шт.), скріпленими виділеннями, що застигають, придаткових полових залоз.

У растительноядних видів, більш тісно зв’язаних у своєму житті з рослинами, яйця найчастіше відкладаються або на поверхню рослини, або усередину какогонибудь його органа. Так, наприклад, самка четирехточечного пластинокрила (Phaneroptera quadripunctata) відкладає яйця в паренхіму листа (табл. 29, 2). Приступаючи до откладке, вона сідає верхи на край листа, стискаючи його з боків передніми й середніми ногами. Потім самка злегка надгризає край листа, сильно підгинає черевце й, притримуючи щелепами підстава яйцеклада, уводить його стулки в паренхіму в тім місці, де зроблений надріз. Яйцеклад поринає майже повністю, і на дно образовавшегося в тканині кармашка відкладається яйце. Звичайний пластинохвост (Leptophyes albovittata, табл. 29, 2) відкладає яйця в щілині старої деревини стовпів і заборів, а інший вид цього роду (L. punctatissima) – у тріщини кори дерев і чагарників. Шиповатий пластинокрил (Tylopsis lilifolia, табл. 29, 4) поміщає яйце на стеблі злаків, занурюючи його за піхву листа. Обитающий на сильно зволожених, що заливають водою лугах короткокрилий мечник (Conocephalus dorsalis) для откладки яєць вибирає стебла очерету або ситника з добре ро
У наших видів кузнечикових яйцекладка звичайно відбувається в другій половині літа, яйця мають удлиненноовальную, циліндричну або сплощену форму. Відкладені яйця перезимовують, личинки лупляться навесні й протягом життя линяють 4-6 разів. Зачатки крил з’являються в личинок уже після першого линяння у вигляді відтягнутих униз і назад задніх нижніх кутів среднеспинки й заднеспинки; після третього линяння зачатки крил розташовуються на спині, приймають трикутну форму й на них з’являються поздовжні жилки. Після останнього линяння відбувається окрилення.
Як правило, личинки й німфи кузнечикових схожі на дорослих представників даного виду, відрізняючись від них розмірами й відсутністю нормально розвинених крил. Однак відомі випадки, коли личинки сильно відрізняються по зовнішньому вигляді від дорослих. Ці відмінності можуть полягати в структурі переднеспинки, наявності на тілі шиповидних виростів, у фарбуванні й ряді інших ознак. Найбільш різкі відмінності спостерігаються при трансформативной мімікрії. Так називають явище, при якому для личинки характерна мімікрія, відсутня в імаго. Щодо цього особливо цікаві деякі африканські й індо-малайські листоподобние коники, личинки яких своєю зовнішністю й звичками імітують або мурах, або жуків-скакунів. В суданського коника (Eurycorypha fallax) личинки живуть відкрито на листах і квітах чагарників, зустрічаючись разом з имитируемими ними видами мурах. Ця імітація досягається характером розподілу на тілі темного й зеленого пігментів. Хоча щільне й товсте тіло личинки й не схоже на тіло мурахи, однак на ньому по світлому зеленому тлу черевця виведений темний малюнок, що відтворює вузьку «талію» і роздуте черевце, типові для мурах (мал. 152). В малайського коника (Leptoderes огпаtipennis) личинки молодших віків своєї металево синім фарбуванням і червоними стегнами подібні з жуком-скакуном (Collyris tuberculata). Обидва види зустрічаються разом, причому характер стрибків у них теж дуже подібний.
Кузнечиковие являють собою групу древнього походження. Їхніми предками, очевидно, були так називані первинні прямокрилие (Protorthoptera), що існували в кам’яновугільному періоді. Вони мали багато чорт подібності з кузнечиковими, відрізняючись від них сплощеним тілом і задніми кінцівками непригательного типу. У пермському періоді з’являються вже типові представники кузнечикових (мал. 153). У третинному періоді формуються деякі сучасні пологи, такі, як зелені коники (Tettigonia), сірі (Decticus) і перегони (Platycleis).
У цей час близько 70% кузнечикових поширено в тропічних і субтропічних країнах. На території Радянського Союзу живе понад 170 видів, що ставляться до 3 сімействам.
ДО сімейства рафидофорид (Rhaphidophoridae) ставляться зовсім безкрилі коники з тонкими й довгими вусиками й довгими ногами. На гомілках задніх ніг сидять сильно подовжені шпори, органи слуху відсутні. Переважна більшість рафидофорид живе в тропіках. Типовим вихідцем із тропічних країн є оранжерейний коник (Tachycines asynamorus)- невеликого розміру (13-18 мм), бурувато-сірий у темних плямах й у шовковистому нальоті із дрібних густих волосків, з дуже довгими тонкими вусиками й довгими ногами. Батьківщина цієї цікавої комахи – Центральний Китай. Звідси він з рослинами завезений у міста Європи й Північної Америки, де зустрічається тепер в оранжереях. Веде переважно нічний спосіб життя, на день ховаючись в укриття. Може робити більші стрибки – до 40 див у висоту й 1, 5 м у довжину. Харчується змішаною їжею – як частинами рослин, так і дрібними комахами, що перебувають на них. Шкодить декоративним рослинам: цикламенам, папоротям й ін. Самка протягом життя відкладає в землю від 150
На Чорноморському узбережжі Кавказу й у Західне Закавказзя в печерах живе кавказький печерник (Dolichopoda euxina) — бурувато-жовтого цвіту, із длиннейшими вусиками, у чотири рази перевищуючу довжину тіла. Це представник дуже древньої первинної тропічної фауни Кавказу. Саме печерний спосіб життя дозволив зберегтися цьому коникові до наших днів, незважаючи на ті сильні зміни в природній обстановці, які відбувалися на території Кавказу.
Сімейство брадипорид (Bradyporidae) — мешканці сухих районів Євразії й Північної Африки. Найбільш характерною ознакою, що дозволяє відрізнити цих коників, є розташування вусиків на шаровидно опуклій голові; вони прикріплюються нижче око або на рівні їхнього нижнього краю. Надкрила завжди сильно вкорочені й часто бувають сховані під переднеспинкой. На гомілках передніх ніг завжди є орган слуху.

З наших представників сімейства досить оригінальний по своєму виді й біологічних особливостях седлоносец, або виноградний эфиппигер (Ephippiger ephippiger, табл. 29, 10). Це порівняно невеликий по розмірах (20-30 мм) коник, жовтуватого або блакитнувато-зеленого фарбування із синьо-чорною потилицею. Своя назва седлоносец одержав через характерну будову переднеспинки: вона різко сідлоподібної форми із сильно піднятою задньою частиною. Іржаво-руді надкрила вкорочені, майже зовсім прикриті переднеспинкой; крил немає. Але що особливо цікаво – це наявність звукового апарата в обох підлог. Самки, так само як і самці, здатні скрекотати. Сідлоподібна переднеспинка при стрекотінні виконує роль рупора, підсилюючи звук.

Ще порівняно недавно в ковильнотипчакових степах Предкавказья, України й центральних районів Росії часто зустрічався степовий толстун (Bradyporus multituberculatus) — великий безкрилий коник, довжиною 6—7 ледве, з важким тілом, пофарбованим у бронзово-чорний цвіт, із двома поздовжніми жовтими смугами на черевці (табл. 29, 12). Оранка степів значно скоротила ареал цього виду. Зараз це релікт степової фауни, що зберігся тільки в Сальских степах і ще в деяких місцях Предкавказья, де уцелели цілинні степові ділянки.
ДО сімейства дійсних коників (Tettigoniidae) ставиться переважна більшість видів наших коників. Від рафидофорид вони відрізняються наявністю на гомілках передніх ніг органа слуху, а від брадипорид – тим, що в них вусики прикріплюються вище рівня нижнього краю око.

Широкою популярністю в нас користуються зелені коники (Tettigonia)— досить великі, майже одноколірні з довгими вусиками й довгими, вузькими, досить м’якими надкрильми, під якими в стані спокою заховані добре розвинені прозорі крила; самки з довгим мечоподібним яйцекладом, загостреним на вершині й небагато загнутим униз (табл. 29, 6—8). У Палеарктике живе понад 10 видів роду Tettigonia, з яких 4 зустрічаються в СРСР. Найбільше широко в нас розповсюджений зелений коник (Т. viridissima): його можна знайти у всіх ландшафтних зонах, не заходить він тільки на північ. У лісовій зоні, починаючи з кінця липня й аж до пізньої осені, зелений коник часто зустрічається по краях лугів у траві, а на узліссях лісів й у садах – на кущах і деревах, мистецьки маскуючись у зеленому листі. У пустелях він тяжіє до річкових долин і до узлісь тугайних лісів; у Середній Азії високо проникає в гори, дотримуючись ущелин із соковитою трав’янистою рослинністю. Харчується він дрібними комахами – різними двокрилими, дрібними метеликами, їхніми
Стрекотіння зеленого коника можна чути вдень, у пообідній час і ввечері, не змовкає воно й у темряві аж до 2—3 годин ночі. У ранкові годинники зелений коник приймає «сонячну ванну». Він лежить на боці, підставляючи своє тіло падаючої на нього сонячним променям і час від часу пері ворачиваясь на іншу сторону. Спарювання в зеленого коника триває близько 45 хвилин. Через 15 хвилин самець знову починає скрекотати. Поїдання самкою сперматофора може тривати 15 годин. Яйця вона відкладає в землю по одному, розташовуючи їх так тісно, що вони виявляються склеєними один з одним по 2, 3 або 4. Процес откладки яєць, очевидно, досить важкий, про що можна судити по тому, що самка при цьому рвучко дихає, а число яєць, що відкладають нею, досягає 70-100. Яйця лежать у ґрунті до весни, коли з них починають лупитися личинки. Вони теж зеленого цвіту з коричневою або чорнуватою смугою на спинній стороні.
Схожі на зеленого коника як по зовнішньому вигляді, так і по способі життя два інших, що зустрічаються в Європейській частині виду цього роду — півчий коник (Tettigonia cantans) і хвостатий коник (Т. caudata). Співочий коник живе в лісовій зоні. Відрізняється він більше короткими й широкими надкрильми, що не заходять за вершини стегон задніх ніг. Хвостатий коник зустрічається на півдні Європейської частини СРСР, доходячи до Західного Сибіру. У нього такі ж довгі крила, як у зеленого, що заходять за вершини стегон задніх ніг, але яйцеклад завжди видається за вершину надкрилий. Четвертий зустрічається в СРСР вид роду Tettigonia – уссурійський зелений коник (Т. ussuriana) розповсюджений в Уссурійськом краї, населяючи область змішаних і широколиственних лісів Далекого Сходу.

Таке ж широке поширення має, як і зелений коник, і так само добре відомий наш сірий коник (Decticus verrucivorus, табл. 29, 9). Це теж великий вид, пофарбований у світлий або темно-зелений цвіт з більшою кількістю бурих плям, нерідко суцільно бурий із ще більш темними плямами. Сірий коник не виносить затінення й тому звичайно селиться на яскраво освітлених сонцем сухих лугах, лісових галявинах й інших відкритих місцях. Якщо його потривожити, він невисоко злітає й потім знову ховається в траві. Сірий коник теж всеїдний й у неволі схильний до канібалізму. Під Москвою стрекотіння починається в другій половині червня. Самець приступає до нього через тиждень після окрилення. Самка починає откладку яєць через тиждень після спарювання. Число яєць, що відкладають у землю, у середньому близько 50.

Досить своєрідна степова дибка (Saga pedo, табл. 29, 11). Це один із самих великих наших коників, довжиною 6- 8 див, майже або зовсім безкрилий, з подовженим, струнким тілом зелений або жовтуватий кольори, із двома світлими смугами, що проходять по нижньому краї переднеспинки й з боків всіх черевних сегментів. Дибка – типовий представник степової фауни. У СРСР вона зустрічається в степах Європейської частини й Північного Казахстану й у прилягаючих частинах Західного Сибіру. По своїх звичках степова дибка скоріше нагадує прочанина, чим коника. Вона годинниками може нерухомо, з розпростертими ногами сидіти в траві або на кущі чекаючи своїх жертв, яких вона ловить передніми ногами. Її жертвами є досить великі комахи – саранові, цвіркуни, жуки й клопи. Цікава ще одна біологічна особливість цього пасекомого: самці надзвичайно рідкі, і тому розмноження відбувається, мабуть, партеногенетическим шляхом.
Сверчковие, на відміну від кузнечикових, мають 3-члениковие лапки, довгі гнучкі церки й тонкий прямій яйцеклад (у самок), що на кінці звичайно копьевидно розширений. Тільки в капустянки (сем. Gryllotalpidae) яйцеклад відсутній.
Надкрила у сверчкових у спокої лежать пласко на спинній поверхні тіла, причому ліве завжди прикрито Правим. Із цим зв’язані особливості звукового апарата, що хоча й подібний за структурою зі звуковим апаратом коників, але відрізняється від останнього більшою складністю й іншим розташуванням компонентів: стридуляционная жилка, що виконує функцію смичка, розташовується на право- надкрилье, а жилка, об яку вона треться, відтворюючи звук, – на левом. Взагалі весь цей апарат розвинений сильніше й займає значно більшу площу на надкрилах, чим у коників. Є він тільки в самців, причому в кожного виду він відмінний по будові й відтворених звуках. Розрізняють 6 типів стрекотіння цвіркунів: закличне, шлюбне, стрекотіння після спарювання, агресивне стрекотіння при зустрічі самців, стрекотіння, пов’язане з раптовим зникненням самки, і в деяких видів – «розпізнавальний» сигнал. Однак «репертуар» виду складається звичайно з меншої кількості пісень. Найбільш древній тип пісні, імовірно, шлюбний спів.
У деяких видів сверчкових як надкрила, так і крила можуть недорозвиватися або навіть зовсім отсутствовать. Нерідкі випадки, коли ступінь розвитку літального апарата неоднакова в різних особин того самого виду й підлоги. У тих випадках, коли задні крила розвинені нормально, вони складаються веерообразно й у спокої у вигляді джгутів видаються з-під надкрилий.
Слуховой апарат сверчкових такого ж типу, як у коників, і також розташовується на гомілках передніх ніг.
У СРСР зустрічається близько 45 видів сверчкових, більшість яких ставиться до сімейства цвіркунів (Gryllidae). Представником цього сімейства може служити широко розповсюджений у центральних і південних частинах Європи, у Середній Азії й у Північній Африці польовий цвіркун (Gryllus campestris). Це один із самих великих наших видів, довжиною 2-2, 6 див. Він чорного цвіту з бурими надкрильми, при підставі яких перебуває по одній жовтогарячій плямі; стегна задніх ніг внцзу яскраво-руді. На півдні його стрекотіння можна чути вже на початку літа. Співаючий самець сидить у входу у свою норку; якщо його потривожити, він зараз же ховається в ній. Норка являє собою похилий хід, не ширше пальця й приблизно в палець довжиною. Вхід у норку закритий пучком трави. Якщо до норки підходить інший самець, то між ними починається бійка. Обоє кидаються один на одного, ударяються своїми товстими головами, і кожний намагається вкусити свого супротивника. Переможений супротивник поїдається переможцем, незважаючи на те що звичайно польовий цвіркун харчується рослинною їжею.
Стрекотіння самця залучає самку. При спарюванні самець підвішує до черевця самки сперматофор, що дуже схожий на сперматофор коників, але відрізняється відсутністю сперматофилакса. Через кілька днів після спарювання самка приступає до откладке яєць, для чого вона занурює яйцеклад у землю, тримаючи його зовсім прямовисно. Одна самка може відкласти до 500-600 яєць. Приблизно через місяць із них лупляться молоді цвіркуни, дуже схожі на дорослі й і відсутністю, що, крил, що отличающиеся в основному дрібними размерамиЭЭ. Після другого линяння вони починають копати маленькі ямки; до початку зими відбувається ще одна або дві линьки. Останнє линяння, після якого формується дорослий цвіркун, відбувається вже навесні, приблизно в травні.
У будинках може зустрічатися будинковий цвіркун (Gryllus domesticus). Він меншого розміру, довжиною 1, 6-2 див, солом’яно-палевий з коричневими смужками. Удень він ховається в щілинах і із цих притулків виповзає здебільшого тільки вночі в пошуках їжі, що складає з різних покидьків рослинного походження. Самці скрекочуть увечері й уночі. Розвиток будинкового цвіркуна протікає протягом року. Очевидно, у нього немає чіткої приуроченості періоду откладки яєць до якогось певного сезону, тому що в будь-який час року можна знайти різні стадії його розвитку. Поза поселеннями людини, на волі, будинковий цвіркун зустрічається тільки в пустелях.
Дуже своєрідні стеблевие цвіркуни (сімейство Oecanthidae) з жовтуватим або зеленуватим ніжним тілом, плоскими широкими надкрильми, майже суцільно зайнятими органом стрекотіння, і тонкими довгими ногами. Це південні форми, пов’язані з ландшафтами степів і пустель. Більшу частину часу стеблевие цвіркуни проводять на рослинах, якими й харчуються. Удень вони ховаються під листами; голосне стрекотіння їхніх самців лунає ввечері й уночі. Самки відкладають яйця в стебла рослин; тут яйця залишаються лежати на всю зиму, і тільки навесні з них лупляться молоді цвіркуни. Откладка яєць у стебла псує молоді пагони, які після цього швидко засихають. Зустрічаючись на культурних полях, стеблевие цвіркуни можуть приносити шкоду сільськогосподарським рослинам. Так, у південній частині Уссурійського краю далекосхідний стеблевой цвіркун (Oecanthus longicaudus) шкодить сої й цукровому буряку; звичайний стеблевой цвіркун (О. pellucens) ушкоджує виноградники й тютюнові плантації в степових районах, а т
Зовсім позбавлені крил і звукового апарата дуже дрібні, довжиною всього 2—5 мм, з яйцеподібним або округлим тілом і більшими церками сверчки-муравьелюби (сімейство Myrmecophilidae), що живуть під каменями в гніздах мурах. У СРСР вони представлені 5 видами. Найбільше добре вивчений спосіб життя в звичайного муравьелюба (Мугmecophilus acervorus). Цього цвіркуна можна зустріти в підземних мурашниках різних мурах. Харчується він тут не тільки залишками запасів, що роблять хазяями, але може знищувати їхні яйця й личинок. Характерно, що самки здатні розмножуватися партеногенетически.
Откладка яєць виробляється в землю й протікає з весни до осені. Протягом сезону одна самка може відкласти до 40 яєць.
Підземний спосіб життя ведуть капустянки (сімейство Gryllotalpidae), які різко відрізняються від всіх інших сверчкових дуже великий переднеспинкой, порівняно короткими вусиками, що лише небагато заходять за переднеспинку, і сильно зміненими передніми ногами, відмінно пристосованими до копання й пересування в землі. По досконалості пристосування передня кінцівка капустянки не уступає передній нозі крота; звідси відбувається латинська назва цієї тварини: Gryllotalpa – «цвіркун-кріт». У копальній кінцівці капустянки сильно розширені стегно й гомілка, лапка ж укорочена й прикріплюється збоку гомілки, на якій є 4 чорних зубці. Із зустрічаються в СРСР 3 видів капустянок широко поширена в Палеарктике звичайна капустянка (Gryllotalpa glyllotalpa). Її велике тіло, довжиною 3, 5-5 див, зверху темно-бурі цвіти, а знизу жовті-жовту-жовта-жовтий-буро-жовте, здається шовковистим завдяки густому покриву із дрібних золотавих волосків; крила розвинені нормально й у спокійному стані виступають з-під укорочених надкрилий
У природних умовах капустянка селиться звичайно в заплавах рік, де ґрунт завжди досить зволожений. Однак її часто можна знаходити на городах й у садах, і отут вона приносить велику шкоду, ушкоджуючи кореневу систему багатьох культурних рослин, у тому числі кукурудзи, картоплі, огірків, а в Середній Азії – бавовни й рису.
Удень капустянки тримаються під землею, а ввечері з настанням темряви виходять на поверхню землі, причому іноді летять на світло. Самці скрекочуть у темряві, хоча можуть видавати звуки й удень, перебуваючи під землею, але ці звуки значно більше короткі й слабкі в порівнянні з довгими й різкими нічними закличними трелями. Характерно, що скрекотати можуть і самки.
Їжа в капустянок змішана, при змісті в неволі вони охоче харчуються як підземними органами рослин, так і тваринами, наприклад дощовими хробаками, личинками сонечок і бабками.
У період розмноження капустянки влаштовують складну систему ходів, розташованих поблизу кореневий системи диких і культурних рослин. На плішинах, що утворяться в результаті цієї діяльності, на глибині 5-10 див від поверхні капустянка в середині літа влаштовує великі маткові камери, що мають вид кулястого гнізда, діаметром 5-10 див. У середині літа в такому гнізді можна знайти до 600 яєць або молодих капустянок, що вилупилися з них. У Європейській частині СРСР капустянка поширена майже по всій території, доходячи на півночі до Ленінградської області. Тому тривалість постэмбрионального розвитку в неї неоднакова в різних районах. На півдні вона, очевидно, розвивається протягом року, тоді як на півночі розвиток затягується до 2—2 г/2 років. За цей час може відбуватися до 8—9 линянь. Личинки молодших віків дуже юрка й добре стрибають. У літній період капустянки риють свої ходи неглибоко під землею, але на зиму як личинки, так і дорослі копають довгі ходи, розташовані під кутом 45—60° до поверхні, і йдуть на більшу глибину — до 25 (личинки) і навіть до 60 див (дорослі). Цікава ще одна біологічна особливість капустянки: тому що заплавні луги, де вона звичайно живе, навесні заливаються водою, комаха гарна пристосувалося до плавання, і може вільно перепливати залиті водою простору.