ЗАГІН ГЕОФИЛИ (GEOPHILOMORPHA)

Геофили — тісно пов’язані із ґрунтом, звичайно ніколи її не багатоніжки, що залишають, з лентообразним довгим тілом, що несе (у різних видів) від 31 до 177 пар ніг. Фарбування тіла в різних видів від солом’яно-жовтої (Escaryus retusidens) до іржаво-коричневої (Pachymerium ferrugineum).

У світлих видів просвічує кишка, уміст якої здається минаючої уздовж тіла темною смугою (табл. 11, 8). Деякі види здатні до фосфоресценції й у темряві світяться слабким зеленуватим світлом;
Вся будова тіла геофилов — велика кількість сегментів, наявність гнучких мембран між ними, червоподібна форма -відбиває пристосування цих багатоніжок до пересування в ходах і тріщинах ґрунту, де вони переслідують свій видобуток, що складається з різних ґрунтових безхребетних. Нерідко геофили полюють на дощових хробаків; наздогнавши свій видобуток, у багато разів перевищуючу по масі спритного хижака, багатоніжка багаторазово обвиває тіло хробака й упивається в нього своїми ротовими частинами, заковтуючи багату гемоглобіном кров (мал. 93). Напившиеся крові хробаків світлі геофили здаються червонуватими від просвітчастого кишечнику, що роздувся.
Геофили можуть не тільки бігати по шпарах у ґрунті, але й самі прокладати ходи, поперемінно роздмухуючи й стискаючи сегменти тіла й розсовуючи частки ґрунту. Вусики в геофилов завжди 14-члениковие, а око в них ні, що порозумівається постійним життям більшості видів у ґрунті, у повній темряві. Остання пара ніг у геофилов по своїй будові й функції трохи нагадує вусики. Бегающие по ходах у ґрунті геофили, наткнувшись на непереборну перешкоду, якщо не можуть перевернутися у вузькому ході, пересуваються «задом наперед», обмацуючи дорогу своїми усикоподобними задніми, так називаними ногами, що волочались.
Геофили ставляться до числа безхребетних, що найбільше глибоко йдуть у ґрунт. У структурних степові (потужні чорноземи під Курськом) і в сухих лісові (буроземи орехово-плодових лісів Ферганського хребта) ґрунтах геофили йдуть улітку на глибину до 10 м, де вони харчуються хробаками, що йдуть у ці ж шари.
Деякі геофили на морських узбережжях переходять тимчасово й до життя в море. Такі види зустрічаються в Англії (морський геофил-Scolioplanes maritimus), у Мексиці (гребнекоготник – Pectinunguis americanus), в Індії (індійський геофил – Mixophilus indicus). Вони залишають береги й полюють у воді в зоні припливу між водоростями. Відзначено, що вони проникають у раковини двостулкових молюсків і під шкарлупу морських жолудів і харчуються їхніми м’якими тканинами.
Хоча геофили, як й інші губоногие, у більшості випадків хижаки, деякі з них можуть харчуватися й соковитими гниючими коріннями рослин, наприклад, що зустрічається в степовій смузі Escaryus retusidens, приваблюваний, імовірно, вологою, нерідко вгризається в гниючі коренеплоди цукрового буряка. Відомі випадки ушкоджень геофилами корінь рослин.
Цікаво відбувається розмноження геофилов. Між стінками ходів, якими вони користуються при своїх подорожах, самці простягають кілька павутинних ниток, на які відкладають крапельки насінної РІДИНИ – сперматофори.
Самки геофилов, що випадково проходять по ходах з такими розставленими в них мережами, підхоплюють сперматофори видозміненими кінцівками, так називаними гоноподиями, розташованими поруч із половим отвором, і вводять у нього крапельку насінної рідини.
Через кілька днів після цього самка відкладає купку яєць, звичайно 15—30, і обвивається навколо них. Яйця можуть розвиватися тільки в насиченої водяною парою атмосфері: якщо відносна вологість повітря навколо яєць падає від 100 до 98-99%, яйця починають сохнути й зморщуватися. Без контакту з виділеннями тіла матері яйця часто гинуть і від плесеней. Після виходу молоди самка перший час продовжує турботу про потомство, охороняючи дитинчати й постачаючи їхньою їжею.
Серед геофилов деякі мають дивну здатність до світіння. Вони виділяють люминесцирующую слиз, причому іноді світяться настільки яскраво, що при світлі африканського берберського геофила (Огуа barbarica) можна навіть читати.
Більшість наших геофилов—довольно дрібні багатоніжок, довжиною до 3—4 див, але в сухих степах Середньої Азії є й великі види, що досягають довжини 15 див (наприклад, Himantharia).