ПІДКЛАС ДВУПАРНОНОГИЕ (DIPLOPODA)

Підклас двупарноногих (диплопод), що включає близько 10 000 видів, одержав свою назву за те, що в цих тварин на більшості туловищних сегментів є по двох пари досить слабких кінцівок. Ця особливість порозумівається тим, що щитки туловищних сегментів у диплопод попарно зливаються.
Голова в диплопод виразно виражена, з 1 парою коротких негіллястих вусиків, звичайно з 2 парами досить слабких щелеп і звичайно з вічками з боків.
Тіло більшості двупарноногих покрито щільним, часто богатим вуглекислим кальцієм панциром, що захищає цих багатоніжок від ворогів і від швидкої втрати вологи. Але все-таки двупарноногие – дуже чутливі до висихання тварини, що уникають прямих сонячних променів і ведучі схований спосіб життя. Зустрічаються вони найчастіше в лісах під опалими листами, багато їх буває в досить вологих богатих гумусом ґрунтах полів і городів, часто їх легко можна виявити під лежачими на землі каменями або колодами.

Двупарноногие харчуються в основному гниючими речовинами в ґрунті й у тих скупченнях рослинних залишків (разлагающиеся листи, гнила деревина й т.п.), де вони зустрічаються. По відкритій поверхні диплоподи на слабких тонких ногах рухаються повільно, хоча рух кожної окремої ніжки швидке. Скорочення мускулатури ніг пробігають хвилеподібно від передніх до задніх ніг, і якщо дивитися збоку, наприклад, на повзучу багатоніжку – кивсяка (табл. 11, 7), її ноги здаються суцільною хвилеподібно, що изгибается складкою. Упираючись ногами, двупарноногие легко можуть ритися не тільки в м’яких гниючих листах, але й у ґрунті, у глиб якої вони йдуть у міру підсихання верхніх шарів. Тому в більшості двупарноногих багатоніжок тіло в поперечному перерізі округле, як у дощових хробаків.
Тому що в більшості двупарноногих спинних щитків дуже потужні й охоплюють більшу частину поверхні тіла, ці багатоніжки у випадку небезпеки свертиваются кружком так, що голова й кінцівки виявляються під захистом спинного панцира (табл. 11, 5). Багато хто диплоподи захищені від ворогів й отрутних залоз, що виділяють речовини нерідко з дуже різким заходом. Так, у лісах Північного Кавказу за десятки метрів навіть людський нюх дозволяє виявити по неприємному специфічному заході білого кивсяка (Pachyiulus foetidissimus). Отрутні залози відкриваються на бічних відділах спинних щитків кожного членика тулуба. Іноді виділювана їдка рідина володіє й властивостями барвника. Так, звичайний у листяних лісах нашої середньої смуги сірий кивсяк (Sarmatoiulus kessleri) виділяє рідину, що офарблює руки у фіолетово-червоний цвіт і довго що не змивається.
У деяких тропічних видів у виділеннях отрутних залоз виявлена синильна кислота..Навіть практично неотруйні многосвязи (Polydesmus) при більших скупченнях чітко пахнуть мигдалем – вірна ознака присутності синильної кислоти. Отрутні виділення багатьох великих тропічних багатоніжок викликають спершу почорніння, а потім слущивание шкіри, а потрапляючи в очі, можуть викликати навіть сліпоту. Наскільки бувають отрутні виділення двупарноногих багатоніжок, можна судити по тому, що індіанці Центральної Мексики вживають їх для отруєння стріл. Звичайно отрутні виділення диплопод при дотику до їхнього тіла виступають у вигляді крапельок з отворів отрутних залоз, але, наприклад, у виду Rhinocrinus salvo, що зустрічається на острові Гаїті, отрутна рідина викидається й розпорошується, як бризи душу, на відстань до 75 див у кожну сторону.
Здавалося б, отрутні отпугивающие виділення повинні надійно захищати двупарноногих від їхніх природних ворогів, але відомо, що їх охоче поїдають жаби, жаби й птахи, особливо шпаки. Навесні в деяких місцевостях біля половини раціону шпака становлять кивсяки!
Двупарноногие діляться на дві групи. Більша частина з них ставиться до так називаних тисяченожкам (Chilognatha), які характеризуються дуже сильно ущільненими покривами, звичайно богатими вуглекислим кальцієм. Друга група двупарноногих – Pselaphognatha – представлена одним загоном кистевиков – дуже дрібних тварин з м’якими покривами.
Представники першої групи двупарноногих відомі у викопному стані й зустрічаються з кінця силурийского періоду палеозойської ери, що показує на глибоку геологічну стародавність цих наземних членистоногих.
Хоча ці тварини й звуться тисяченожек, у дійсності ніг у них менше. Навіть у таких великих представників, як у живучі на Сейшельських островах сейшельського кивсяка (Spirostreptus seychellarum), тулуб якого складається з 75 сегментів, ніг тільки 139 пар! Передні 3 туловищних сегменти в тисяченожек трохи відрізняються від інших – на найближчому до голови немає кінцівок, вони входять як частина нижньої пластинки (гнатохилария) до складу ротового апарата. А на другому й третьому сегментах усього по 1 парі кінцівок (на відміну від інших, несучих по 2 пари). На третьому сегменті відкривається половий отвір.
Запліднення в тисяченожек внутрішнє. Самець виділяє пакет з насінною рідиною (сперматофор), що ніжками передається від полового отвору назад до спеціально видозмінених совокупительним кінцівкам – гоноподиям (у самців кивсяков вони розташовані на восьмому-дев’ятому сегментах). За допомогою гоноподий самець переносить сперматофор до полового отвору самки. Запліднена самка відкладає в землю яйця купками, що мають вид грудочок, що захищають від висихання сумішшю виділюваного слизу й ґрунти, а деякі тисяченожки, наприклад Craspedosoma, споруджують гніздо, що вистилає павутиною.
З яєць виходять личинки звичайно з 3 парами або (в Polyzonium germanicum) з 4 парами ніг. Але в деяких тисяченожек, наприклад в одного з найбільш великих наших видів – кримського кивсяка (Pachyiulus flavipes), уже в момент вилупления з яйця багато пар ніг.
Тисяченожек розділяють на ряд загонів.