ПІДЗАГІН САРКОПТИФОРМНИЕ КЛІЩІ (SARCOPTIFORMES)

Представників цього підзагону можна назвати гризучими або що жують акариформними кліщами, тому що більшість їх володіє клешневидними хелицерами з міцними клішнями типу, що жує. Харчуються вони головним чином твердою рослинною їжею, а переходячи до паразитизму на хребетних тваринах, харчуються шкірою, пером, волоссям, виділеннями шкірних залоз. У цей підзагін входять дві більші серії сімейств – панцирні кліщі, або орибатиди (Oribatei), і акаридии (Acaridiae). У межах кожної серії сімейства поєднуються в ряд надсімейств. Серії відбивають два головних напрямки еволюції життєвого циклу в цьому підзагоні. В орибатид доросла фаза розвитку стає панцирної й, крім розмноження, виконує функцію розселення й переживання несприятливих умов. У свободноживущих акаридий такий расселительной і фазою, що переживає, стає дейтонимфа – так званий гипопус, властивий стосовної сюди тироглифоидним кліщам (надсем. Tyroglyphoidea). При переході акаридий до паразитизму що переж
Панцирні кліщі (Oribatei) — це сама велика група серед ґрунтових кліщів, що включає, по різних авторах, від 40 до 95 сімейств. Головна особливість орибатид, завдяки якій вони поширилися всюди й досягли величезної видової розмаїтості, полягає в тому, що в дорослої фази утворилися твердий панцир і трахеї, дорослий кліщ став стійким до зовнішніх впливів, довговічн і здатним активно переселятися. Попередня частина життєвого циклу збереглася при цьому майже без змін (мал. 56, 2).
Личинка й німфи позбавлені панцира й трахей і змушені жити у вологому повітрі в товщі субстрату.
Укладене в панцир тіло дорослого кліща розділене на протеро- і гистеросому, звичайно зрощені нерухомо. Але в групі Ptyctima протеросома може підгинатися, під неї ховаються ноги й панцир замикається у вигляді гладкої кульки (мал. 57, 9, табл. 8, 10). Ротові органи – короткі хелицери із гризучими клішнями й невеликі педипальпи – заховані в поглибленні, утвореному краями щита, і можуть прикриватися знизу зрослими в пластинку тазиками педипальп. Ноги міцні, їхні членики іноді четковидние, на лапках 1-3 коготка. Тазики ніг зростаються з панциром. Знизу на гистеросоме два отвори, що герметично закриваються парними стулками. Заднє – анальне, з переднього випинається зовнішній підлоговий апарат. Підлоговий конус самки звичайно перетворений у великий яйцеклад, у самця підлоговий конус служить для виведення сперматофорів. У підстави конуса під стулками є три пари пальчастих коксальних органів. Добре розвинені покривні органи почуттів (щетинки, соленидии на ногах й ін.); око немає. Характерна пара видозмінених, нерідко булавовидних щетинок – трихоботрии на протеросоме. З їхньою допомогою сприймаються коливання, причому орибатиди чуйно реагують на дотик і струс субстрату, відповідаючи завмиранням (танатозом). Дихають дорослі кліщі трахеями, які мають вигляд тонких неветвящихся трубочок і відкриваються чотирма парами стигм у місцях причленения ніг.
Дорослу фазу панцирних кліщів звичайно називають імаго — терміном, що вимагає пояснень. Цей термін, у перекладі означаючий «щирий вигляд», виник в ентомології для позначення дорослої крилатої комахи й підкреслює його відмінності від нелітаючих предимагинальних фаз, особливо у випадку перетворення червоподібної личинки в крилату форму. Але надалі поняття «імаго» стало попросту синонімом комахи, що розмножується, і, проникнувши в такому виді в акарологію, втратилося всякого змісту. Однак це поняття занадто вкоренилося, щоб можна було відмовитися від нього, як це намагаються робити деякі акарологи. Корисніше його уточнити, і тоді воно придбає важливе значення не тільки для кліщів, але й для членистоногих взагалі. Здатність розмножуватися не є ще підстава називати дорослу фазу имагинальной. Про імаго ми будемо говорити в тому випадку, коли доросла фаза поряд з розмноженням бере на себе функцію розселення й переживання, виходить із тих більше постійних умов, у яких розвиваються предимагинальние фази, стає здатної переносити мінливості відкритого життя, насамперед сухість, виробляє у зв’язку із цим спеціальні пристосування (панцир, трахеї й ін.) і стає відмінної від попередніх фаз розвитку. Перетворення дорослої фази в імаго (имагинизация) є еволюційний процес, зв’язаний у членистоногих з освоєнням суши. На цьому шляху виникла крилата форма комах. Панцирна имагинальная фаза формується в ряді груп кліщів. Помітимо, що в кліщів при переході до паразитизму на тваринах і рослинах, особливо до схованого життя в порожнинах і тканинах, ми зустрічаємо й зворотний процес – втрату имагинальних властивостей варослой фази (дезимагинизацию), аж до її зникнення й розмноження на більше ранніх фазах розвитку.
Формування панцирного імаго добре простежується в орибатид (мал. 57). У більше примітивних форм (сем. Нуроchthoniidae й ін.), близьких до згадуваним вище клещам-палеакаридам, панцир ще не так міцний, жовтуватий або розоватий і складається з окремих щитків, зберігаючи сліди сегментації. У більшості орибатид щитів суцільні, темно-бурі або майже чорні, тверді, блискучі. У ряді випадків панцир зміцнює й ускладнюється додатковими утвореннями. Він буває надзвичайно міцний і покритий скульптурним орнаментом (сем. Carabodidae й ін.). На протеросоме звичайно є килевидние піднесення, а над підставами ніг – тверді виступи. Нерідко з боків тіла утворяться криловидние вирости (птероморфи). Звичайно вони нерухомі, але в так званих крилатих кліщів (сем. Galumnidae) причленени рухливо й приводяться в рух м’язами (мал. 57, 7). На ходу кліщ махає ними, як крильми, а при завмиранні прикриває підгорнуті ноги. Ці утворення навіть рівняються з бічними (паранотальними) виростами грудей древніх комах, від яких, як уважають, відбулися крила.
У міру розвитку имагинальних ознак доросла фаза орибатид стає усе більше стійкою й довговічної. При висиханні субстрату дорослі орибатиди набагато довше залишаються живими, чим більшість інших кліщів, а тривалість життя імаго в сприятливих умовах досягає 15-18 місяців і більше. Різні характер розміщення орибатид у товщі субстрату і їх расселительние здатності. У видів зі слаборозвиненим панциром доросла фаза тримається в товщі вологого субстрату подібно личинкам і німфам. У більшості орибатид дорослих форм переважають у верхніх шарах ґрунту й у рослинних залишках, а при підвищенні вологості повітря, у дощовий час, при туманах і росах, виходять на поверхню й піднімаються по рослинності. Є серед орибатид форми, добре пристосовані до активного розселення, наприклад довгоногі кліщі сімейства Damaeidae, по життєвому вигляді дивно по хожие на дрібних панцирних сенокосцев, зокрема роду Nemastoma. Це такі ж заковані в панцир, що дихають трахеями крокуючі істоти, здатні довгий час проводити поза товщею вологих субстратів. Помітимо, що все, що говорилося про біологічне значення імаго орибатид, цілком застосовно до панцирних сенокосцам, хоча у відношенні останніх це поняття дотепер якось не вживалося.

Орибатиди зустрічаються у всіх ландшафтно-кліматичних зонах, але найбільш рясні й різноманітні вони в лісових ґрунтах і гниючій підстилці, особливо у вологих районах. Їхня чисельність у таких місцях буває величезнаі – десятки тисяч екземплярів в одному кубічному дециметрі субстрату. Орибатиди найтіснішим образом пов’язані з мікрофлорою. По типі харчування це сапрофаги, що жують, споживачі гниючих рослинних залишків з рясною мікрофлорою. Разом з детритом вони поїдають бактеріальні нальоти, дріжджі, гіфи й суперечки грибів, ґрунтові водорості й т.п. На тулубі й ногах у деяких видів орибатид нерідко утворяться цілі сади із грибних міцеліїв і бактеріальних колоній (табл. 8, 7). Очевидно, ці обростання корисні для кліщів, особливо тонкошкірих німф, і захищають їх від втрати вологи.
Цикл розвитку тривалий, звичайно займає більше місяця, а загальна тривалість життя, уважаючи строк життя імаго, становить не менше роки, а іноді, очевидно, кілька років. Запліднення сперматофорное, причому будова сперматофорів досить складно (мал. 58, 1) На довгому стрижні є чашоподібне утворення, у якому міститься мішечок зі спермиями, нерідко постачений додатковими придатками. Яйця відкладаються за допомогою яйцеклада (полового конуса) у товщу субстрату, але іноді самки носять яйця на собі (мал. 58, 2). У деяких видів спостерігається дуже своєрідне явище, що одержала назва посмертного живородіння. Самка гине, не відклавши яєць, які потім розвиваються в трупі матері. личинки, Що Вилупилися, виходять назовні, звичайно розкриваючи анальні стулки або вигризая й виштовхуючи з панцира ротові органи. Плідність у цьому випадку невелика, але зате яйця, що розвиваються, надійно захищені материнським панциром. Личинки й німфи тонкошкірі, позбавлені трахей і живуть у вологих субстратах. У ряду видів линечние шкурки не скидаються повністю, а залишаються прикріпленими на спині кліща й служать додатковим захистом. У результаті до моменту утворення імаго на спині є ціла гірка шкурок: зверху личиночная, а нижче – прото-, дейто- і тритонимфальная (мал. 58, 5, табл. 8, 8).
Практичне значення орибатид різноманітно. Будучи масовими споживачами рослинних залишків, що розкладаються, вони відіграють чималу роль у процесі ґрунтоутворення, що підтверджено спостереженнями й досвідами. Тісний зв’язок орибатид з мікрофлорою й здатність підніматися на рослини змушують підозрювати в них один з факторів поширення фітопатогенних мікроорганізмів і грибів, що зокрема вражають деревину.
Але найбільш істотна роль орибатид як проміжних хазяїв стрічкових глистів — цестод групи Anoplocephalata, що вражають худобу й коштовних промислових тварин. Серед цих гельмінтозів найпоширеніший мониезиоз жуйних тварин, головним чином молодняку, викликуваний паразитуванням у кишечнику цестоди Моniezia expansa. Хворі тварини погано ростуть, знижується удій й якість м’яса, нерідко молодняк гине. Цикл розвитку мониезии довгий час не могли розшифрувати, і лише в 1937 році американський гельмінтолог Стэнкард установив, що проміжними хазяями цих глистів у природі служать орибатиди. Яйця мониезии виводяться з випорожненнями тварин і поїдаються орибатидами, що живуть у ґрунті пасовищ. У кишечнику кліща з яєць виходять личинки – онкосфери, які проникають у порожнину тіла й перетворюються в цистицеркоида – инвазионную стадію, здатну заражати тварина – остаточного хазяїна (мал. 59).
Тварини поїдають кліщів із травою на пасовищах. У кишечнику жуйні панцири кліщів руйнуються, з них виходять цистицеркоиди, які проникають у тонкий кишечник і тут присмоктують до стінки, поступово виростаючи потім у дорослого лентеца. Имагинальная фаза орибатид немов самою природою призначена бути проміжним хазяїном мониезий. Харчування гниючими речовинами й заковтування з ними яєць гельмінтів, довговічність, здатність виходити із ґрунту на траву – все це забезпечує протікання циклу гельмінтів і стійке збереження вогнищ мониезиоза.
З’ясування ветеринарного значення орибатид стимулювало вивчення цих кліщів за рубежем й у нас. Радянськими гельмінтологами розшифровані цикли ряду аноплоцефалят, установлені види орибатид – проміжних хазяїв цих гельминтов-и розроблені міри захисту сільськогосподарських тварин, зокрема раціональна система випасу з урахуванням розміщення й чисельності кліщів на пасовищах. Тепер відомо більше 50 видів орибатид, що беруть участь у поширенні гельмінтозів. Серед них крилаті кліщі роду-Galumna (сем. Galumnidae), види роду Scheloribates (сем. Scheloribatidae) і ін. Значно просунулося вивчення фауни й розробка систематики орибатид. У нашій літературі з’явилися посібника із цих кліщів й їхньому ветеринарному значенню: В. А. Потьомкіній «Мониезиози жуйних тварин» («Колосся», 1965); Е. М. Булановой-Захваткиной «Панцирні клещи-орибатиди» («Вища школа», 1966).

Тироглифоидние кліщі (надсем. Тугоglyphoidea) називаються також комірними, тому що серед них чимало форм, що ушкоджують зерно в сховищах, борошно й інші харчові продукти. Тироглифиди по кількості видів уступають орибатидам, але чисельність їх у природі й у запасах продуктів буває величезна. Заслуга всебічного вивчення тироглифид і розробки мер захисту харчових запасів належить колективу радянських учених на чолі із професорами Московського університету 3. С. Родіоновим й А. А. Захваткиним. Останнім написана монографія «Тироглифоидние кліщі» («Фауна СРСР», 1941).
Найбільш характерна особливість тироглифид — перетворення дейтонимфи у фазу, що переживає, – гипопус, надзвичайно стійку до зовнішніх впливів (мал. 60, 3). Завдяки цьому виробився своєрідний і досить зроблений ритм життя. Тироглифиди легко заселяють усілякі органічні субстрати й завдяки многоядности й високої размножаемости в короткий строк досягають колосальної чисельності. При настанні несприятливих умов всі активні фази гинуть, але залишаються гипопуси, які не харчуються, не бояться сухості й, потрапляючи в підходящу обстановку, дають початок нової колонії кліщів. Тому тироглифиди надзвичайно життєздатні й широко поширені, буквально всюдисущі. Де є небагато вологи й органічної речовини, там обов’язково виявляться ті або інші види цих кліщів.
Будова фаз, що харчуються, і гипопусов різко по-різному. Дорослі кліщі звичайне 0, 3-0, 5 мм довжиною, тулуб овальне, покриви тонкі, глянсуваті, що не змочуються завдяки виділенням жирових залоз, що відкриваються з боків тіла. Фарбування белесоватая, крізь покриви просвічують запасна тканина, багата жиром. Ноги й ротові органи більше темні. На тілі сидять щетинки, постійні па числу, але дуже різні по довжині. Око немає. Основні членики коротких педипальп зрощені в пластинку, хелицери із гризучими клішнями. Зовнішній підлоговий апарат видозмінений у зв’язку зі своєрідним способом копуляції. Під половими клапанами в самки відкривається яйцевиводное отвір, а в самця розташований копулятивний орган. При спарюванні самець прикріплюється до самки позаду під кутом, сперма вводиться в копулятивную пору, розташовану в самки за анальним отвором і зв’язану канальцем з її половими шляхами.
Плідність сильно варіює в раз них видів, рна залежить від кількості поглиненою самкою їжі й звичайно становить 2—3 десятки яєць, але іноді більше 600. При сприятливих умовах весь цикл розвитку займає менше тижні. Дуже дрібна (0, 1-0, 2 мм) личинка перетворюється в протонимфу, що при високій вологості й надлишку їжі, звичайно минаючи фазу гипопуса, відразу перетворюється в тритонимфу, а остання – у дорослого кліща. У зв’язку з тим що фаза дейтонимфи (гипопус) у цьому випадку випадає, тритонимфа в тироглифид одержала особливу назву – телеонимфа (мал. 56, 5, 4).
Гипопуси тироглифид бувають спочиваючі й расселительние. Перші залишаються в субстраті й «вичікують» зміни умов до кращого. Такі гипопуси нерідко майже позбавлені придатків і зовні схожі на яйце або цисту в щільній оболонці. Расселительние гипопуси мають щитоподібне тіло, твердий панцир, короткі ноги, недорозвинені ротові органи й прикріпні пристосування. Розрізняють энтомохорних гипопусов, тобто розселяються на комах, і терохорних, що розселяються на хребетних тваринах, частіше на гризунах. У перших знизу є прикріпний диск із декількома парами присосків – видозмінених щетинок. З їхньою допомогою гипопус прикріплюється до гладкої кутикули комах, причому присоски діють пневматично подібно присоскам мильниць, що тепер випускають, і вішалок, що прикріплюють до кахельних плиток. У терохорних гипопусов на місці диска є дві пари хітинових лещат, що затискають волось тварини-транспортера. Гипопуси розселяються на тих видах комах, які розвиваються в субстратах, заселених кліщами, і на випадкових відвідувачах. Вони чекають транспортерів на поверхні субстрату й миттєво причіпляються до рухливого предмета. Досить піднести голку, як ці малюсінькі істоти обліплять її кінець. На гризунах розселяються види, що живуть у їхніх гніздах і запасах. Гипопуси тироглифид, що живуть у мурашниках, термітниках, бджолиних вуликах, розселяються на відповідних комахах-хазяїнах. При цьому на тілі комахи нерідко виявляється кілька сотень гипопусов.
Механізм появи гипопусов остаточно не розгаданий і таїть важливі загальбіологічні закономірності. Явище це багато в чому нагадує настання діапаузи в комах, але відрізняється тим, що в останніх стан діапаузи присвячений до звичайних фаз циклу – яйцю, личинці, лялечці або імаго, а в тироглифид виражається в утворенні особливої фази – гипопуса. Подібні з діапаузою й варіанти утворення гипопусов. В одних випадках ряд поколінь треба без гипопуса, а потім при погіршенні умов – сухості, недоліку їжі ит. п. – протонимфи починають перетворюватися не в телеонимф, а в гипопусов, причому перетворення останніх у телеонимф надалі відбувається досить швидко, як тільки обстановка змінюється на краще. В інших видів гипопуси з’являються заздалегідь, як би «знаючи», що надалі умови стануть несприятливими й для їхнього перетворення в телеонимф потрібне тривалий час, уже незалежно від того, є підходяща для подальшого розвитку чи обстановка ні. Нарешті, є види, у яких гипопус утвориться в кожнім поколінні.
Стійкість гипопусов разюча й обумовлена, крім захисту панцирним покривом, зниженим рівнем обміну. Гипопуси виносять висушування й проморожування, дію отруйних речовин, витримують високі дози іонізуючої радіації, смертельні для інших організмів.
Порівнюючи цикли розвитку тироглифид й орибатид, легко помітити, що ті функції розселення й переживання, які в орибатид взяла на себе доросла имагинальная фаза, у тироглифид виконує гипопус. Тому в тироглифид доросла фаза не має характеру імаго, це, власне кажучи, що розмножується німфа, причому в тих випадках, коли гипопус випадає, і число линянь скорочується на одну в порівнянні з вихідним циклом (мал. 56, 5).
Тироглифиди поширюються не тільки у фазі гипопуса. Деякі види з довгими щетинками піднімаються токовищами повітря на величезні висоти. Яйця тироглифид, проковтнуті гризунами, не гинуть і розсіюються з екскрементами. Особливо сприяє поширенню цих кліщів людина при перевезеннях продуктів.
Місця перебування тироглифид дуже різноманітні: ґрунт, лісова підстилка, скупчення всіляких рослинних залишків, що гниє деревина, що випливає сік дерев, гриби, лишайники, мохи, корінь, бульби й зелені частини вищих рослин, гнізда ссавців, птахів, комах і т.п. Характерний набір видів заселяє зерно в елеваторах і складах, куди кліщі заносяться з полів при збиранні врожаю. При вологості зерна близько 17% кліщі виедают зародок, до якого проникають через ушкодження оболонки, а при більше високій вологості починається їхнє масове розмноження в зерні, причому вони харчуються й ендоспермом. Крім безпосереднього ушкодження, кліщі знижують схожість зерна, засмічують його екскрементами й шкурками, приводять до склеювання в грудки й самозігріванню, заражають гнильними мікроорганізмами.
Найбільш серйозні шкідники зерна — борошняний кліщ (Tyroglyphus farinae) і подовжені кліщі (Tyrophagus noxius, Т. регniciosus). Борошну сильно шкодить Aleuroglyphus ovatus.
Захист зерна від комірних кліщів включає ряд заходів. Расселительние здатності тироглифид не дозволяють повністю запобігти їх влученню в склади. Тому особливого значення набуває режим зберігання, що виключає розмноження кліщів: охолодження зерна й підтримка низкою його вологості, усунення факторів, що викликають самозволоження й самозігрівання, доступ сирого повітря й т.п. З хімічних мір боротьби застосовують обробку зерна газоподібним хлорпікрином і порошкоподібними отрутами (акарицидами), але необхідність цих «пожежних» мер звичайно буває результатом поганих умов зберігання запасів.
Тироглифиди шкодять не тільки зерну, і борошняним продуктам. Сирний кліщ (Тугоlichus casei) розмножується на сирах; кліщ Carpoglyphus lactis живе на речовинах, що містять молочну, оцтову й бурштинову кислоти, – сухих фруктах, кислому молоці, старому сирі, пиві, гнилих овочах і т.п. Цікавий винний кліщ (Histiogaster bacchus), що іноді в масі розмножується на поверхні вина в чанах разливочних цехів винних заводів і псує вино. Види цього роду живуть у природі на сокеЪЪ, що бродить, що випливає, дерев, особливо дуба. Як з’ясувалося, ці кліщі попадають на винні заводи з дубовими бочками, у яких транспортується вино. Цибулинний кліщ (Rhizoglyphus echinopus) живе на коріннях рослин і сильно ушкоджує цибулини, корені- і бульбоплоди в сховищах.
Тироглифиди патогенни для людини. При проковтуванні з їжею вони можуть викликати гострі шлунково-кишкові захворювання, а при вдиханні – катар дихальних шляхів й астматичні явища. З тироглифидами зв’язано й чимало курйозних випадків у практиці медичних лабораторій. Живучи всюди, ці кліщі виявляються при самих нержиданних обставинах. Авторові цього розділу не раз доводилося визначати тироглифид, доставлених з лабораторій у сечі й крові людини, узятих для аналізу, і навіть «знайдених» у тканинах трупів при розкритті. Все це, звичайно, результат лабораторного замету кліщів. Однак є деякі види, правда недостатньо вивчені, які зустрічаються при аналізах сечі регулярно й, очевидно, можуть поселятися в сечостатевих шляхах людини.
Паразитичні акаридий представлені декількома надсімействами: пір’яні кліщі птахів (надсем. Analgesoidea), паразити ссавців – волосяні кліщі (надсем. Listrophoroidea) і коростяві кліщі (надсем. Sarcoptoidea), деякі паразити комах й ін. Всі вони по походженню пов’язані з тироглифоидними кліщами й перейшли до паразитизму через гніздове співжиття із тваринами-хазяями. Це постійні зовнішні або внутрішкірні паразити із гризучими ротовими органами, що харчуються не кров’ю, а пером, волоссям, шкірою, виділеннями шкірних залоз і т.п. Перехід до постійного паразитизму супроводжувався виробленням ряду пристосувань. Расселительная дейтонимфа (гипопус) зникла через непотрібність. У зовнішніх паразитів (эктопаразитов), що піддаються механічному впливу хазяїна – зчісуванню й роздавлюванню, виникли захисні й причіпні пристосування: сплощене тіло, покрите щитками, міцні ноги з великими присосками на лапках, вирости й різноманітні причіпні щетинки, прикріпний апарат для захоплен
Великий внесок у вивчення паразитичних акаридий вніс наш відомий акаролог В. Б. Дубинін, якому належить монографія по пір’яним кліщам (у декількох томах «Фауни СРСР», 1951, 1953, 1956) і книга «Коростяві кліщі» («Радянська наука», 1954).
Найбільш різноманітні пір’яні кліщі (надсем. Analgesoidea), яких тільки на птахах Палеарктики виявлено близько 1000 видів. Ці високоспециализированние паразити живуть на борідках пір’я й на шкірі птахів. На одному виді птахів звичайно зустрічається кілька специфічних видів пір’яних кліщів, причому кожний живе на різних ділянках оперення, нерідко на певних пір’ях, із чим у свою чергу зв’язана різна форма тіла кліщів і будова причіпних пристосувань. Пір’яні кліщі харчуються відмерлими часточками эпидермиса шкіри й пір’я, але головним чином жировим змащенням оперення птахів, виділюваним куприковою залозою. Самець спаровується з телеонимфой, у якої є копулятивний канал й яка після цього линяє, перетворюючись у запліднену самку. Яйця приклеюються до борідок пера. У більшості випадків, крім шестиногой личинки, є дві нимфальние фази – прото- і телеонимфа, але в деяких видів буває ще спочиваюча дейтонимфа, що відповідає гипопусу й з’являється при несприятливих умовах, наприклад у період линяння птаха-хазяїна. П
Більшість пір’яних кліщів не заподіює птахам помітної шкоди, але є види, що викликають важкі поразки шкіри. Такий ножний зудень (Knemidocoptes mutans), що колись зараховувався до коростявих кліщів, що живе під чешуями безперої частини ніг курей й інших домашніх птахів і викликає важке захворювання «вапняні ноги». При цьому захворюванні луски відстовбурчуються, ноги покриваються білястими горбистими кірками, під якими відбувається відмирання (некроз) тканин, і птах гине.
Коростяві кліщі (надсем. Sarcoptoidea) представлені деякими видами, паразитами ссавців тварин і людини, збудниками різних форм зудневой корости. У людини коросту викликає коростявий зудень (Acarus siro). Саме цей паразит у працях Аристотеля позначається словом «кліщ» (грецьке ахара, латинське Acarus) і вказується як причина корости.
Самки коростявого зудня 0, 3 мм довжиною, тіло округле з короткими ногами; самець удвічі дрібніше. Покриви шкірясті, борознисті. Самка харчується шкірою, прогризая в її роговому шарі звиті ходи до 15 мм довжиною, які помітні через поверхню шкіри у вигляді сіруватих ліній. Яйця відкладаються в ходах, над ними самка звичайно вигризает вентиляційні отвори. Личинки й протонимфи живуть у цих ходах, де харчуються залишками згризеною самкою шкіри й тихорєцькою рідиною. Самі вони ходів не прогризают. Протонимфи перетворюються в телеонимф, які виходять на поверхню шкіри звичайно вночі, коли хворий спить. Тут частина їх перетворюється в самців, які спаровуються з жіночими телеонимфами – майбутніми самками. Самці вигризают у шкірі невеликі ходи, у які ховаються. Запліднені телеонимфи вгризаються в шкіру й перетворюються в самок. Зараження відбувається при зіткненні із хворим коростою, у рідких випадках через плаття хворого. Людини можуть заражати й інші коростяві кліщі, які паразитують на собаках, вівцях, козах, свинях, конях й інших тваринах. Коростяві зудни пологів Acarus, Psoroptes, Chorioptes сильно шкодять у тваринництві.
Лікують коросту хімічними препаратами у вигляді мазей, розчинів; тварин купають у ваннах або обробляють газоподібними препаратами в спеціальних камерах.