ЗАГІН МИСТАКОКАРИДИ (MYSTACOCARIDA)

Піщані морські пляжі південних морів залучають масу відпочиваючих. Викупавшись, аматори загоряти розтягуються на піску й підставляють своє тіло під жаркі промені сонця. Але навряд чи хто-небудь із них знає, що в товщі піску, на якому він розташувався, іде інтенсивне життя дрібних своєрідних істот.
Тільки поверхневі шари піску, та й то на деякій відстані від уреза води, позбавлені вологи. На тій або іншій глибині пісок просочений морською водою. Вона заповнює вузькі капілярні простори між піщинами, і в цих звивистих ходах, діаметр яких звичайно менше 1 мм, живе особлива фауна, що одержала назву интерстициальной. У неї входять представники різних груп тварин – найпростіші, кишечнополостние, різні хробаки, водяні кліщі й багато інші, але особливо численні присвячені до таких своєрідних умов ракоподібні. Вище вже згадувалися интерстициальние гарпактициди (мал. 209), однак представники цього підзагону веслоногих зустрічаються не тільки у воді, що просочує пісок,, але й в інших досить різних умовах. Разом з гарпактицидами в капілярних ходах пляжів Середземного моря й деяких ділянок Атлантичного й Індійського океанів живуть дрібні (до 0, 5 мм) рачки, що належать до особливого загону мистакокарид, що пристосований до існування винятково в интерстициальних водах.
Мистакокариди були відкриті тільки в 1943 році на американському узбережжі Атлантичного океану. Згодом вони були виявлені на Атлантичному узбережжі Європи й Африки й уздовж майже всіх берегів західної половини Середземного моря, далі, у Південній Африці й, нарешті, у Чилі. При попередніх дослідженнях интерстициальной фауни Чорного й Каспійського морів знайти цих рачків поки не вдалося, так що для СРСР вони ще не зазначені. Всі вони належать до одного роду Derocheilocaris, що включає всього 3 види – американський D. typicus, африканський-африканський-європейсько-африканський D. remanei і чилійський D. galvarini.
Подібно іншим представникам интерстициальной фауни мистакокариди мають довге й тонке червоподібне тіло, що дозволяє їм плазувати по вузьких ходах між піщинами. Голова подовжена й улаштований своєрідно. Її передня частина – акрон, що несе передні антени, відділена швом від задньої частини, на якій розташовані задні антени й добре розвинені ротові придатки. Із задньою частиною голови частково зливається перший грудний сегмент, кінцівки якого перетворені в ногочелюсти. Далі випливають 4 вільних грудних сегменти. Кожний з них постачений парою коротких нерозчленованих придатків із щетинками на кінцях, що представляють собою скорочені грудні ніжки. Черевний відділ складається з 6 сегментів, подібних грудним, але позбавлених кінцівок. Він закінчується довгими когтевидними фуркальними галузями. На всіх грудних і черевних сегментах, за винятком останнього, з боків розташовані щелевидние поглиблення. Призначення цих органів невідомо (мал. 218, 1).
Найбільш характерною особливістю мистакокарид можна вважати сильний розвиток головних і редукцію грудних придатків, чого не спостерігається в інших ракоподібних. Відповідно до цього руху мистакокарид досить своєрідні: якщо інші ракоподібні пересуваються переважно за допомогою грудних ніжок, те мистакокариди використають як органи руху головні придатки й ногочелюсти. Рачки перебирають поперемінно задніми антенами, щупиками жвал, щелепами й ногочелюстями, відштовхуючись ними або сидячими на них щетинками від стінок ходу, по якому повзуть. При цьому передні антени спрямовані вперед і намацують вільний простір між піщинами, а грудні ніжки залишаються притиснутими до тіла й ніякої участі в русі рачка не приймають. Крім повзання, мистакокариди здатні пересуватися стрибками. Вони круто згинають своє тіло на черевну сторону так, що кінець фурки досягає рівня задніх антен і стосується верхньої губи, а потім розпрямляються. Опираючись на задню частину тіла, вони проштовхують його вперед. Надзвичайна рухливість грудних і черевних сегментів друг щодо друга дозволяє рачкам не тільки згинати тіло в різних напрямках, але й робити «телескопічні» рухи, при яких кожен наступний сегмент злегка поринає в попередній, причому тіло коротшає, а потім, при поверненні сегментів до нормального положення, знову подовжується.
Їжею мистакокаридам служать дрібні органічні частки, які направляються позаду наперед щетинками внутрішніх країв щелеп і ногочелюстей. Перед ротом перебуває незвичайно довга, загнута назад верхня губа, що затримує харчові частки, з боків рота розташовані жувальні лопати жвал, що роздрібнюють їжу, а щелепи завдяки подовженню голови відсунуті далеко назад від ротового отвору, і тільки їхньої щетинки досягають рота. Таким чином, на відміну від інших ракоподібних, мистакокариди користуються щелепами більше як органами пересування, чим як ротовими придатками.
Мистакокариди раздельнополи, але самці й самки зовні зовсім подібні. Процеси спарювання й откладки яєць цих ракоподібних спостерігати не вдалося. Вивчення їхніх личинок показало, що з яйця виходить метанауплиус длиною 0, 15 мм. Личинка линяє 9 разів, причому при кожнім линянні додається по одному сегменті й поступово розвиваються відсутні кінцівки. Таке рівномірне й поступове перетворення личинки в дорослу тваринну й значну кількість личиночних стадій говорить про примітивний характер постэмбрионального розвитку мистакокарид.
Далеко не кожен піщаний пляж населений мистакокаридами. Вони можуть жити тільки в дуже дрібному піску, частки якого мають діаметр близько 0, 2 мм. Як у більше, так й у менш грубозернистому ґрунті вони не зустрічаються. Набагато менш чутливі ці рачки до солоності й температури. Спостереження на пляжах Середземного моря показали, що мистакокариди без усякої шкоди для себе переносять коливання солоності від 10 до 32/0ои температури від 10 до 26°С. Всі відомі їхні місцезнаходження як у північному, так й у південній півкулі присвячені до зон, температура яких навіть у саму холодну пору року не опускається нижче 10° С (мал. 219).
Може бути, саме цим порозуміваються невдачі пошуків мистакокарид у наших морях.
Всі мистакокариди знайдені на пляжах вище рівня моря. Тільки чилійський Derocheilocaris galvarini виявлений на глибині 25 м. На цій підставі можна припускати, що интерстициальная фауна населяє й товщу морських ґрунтів у тих випадках, коли діаметр часток ґрунту виявляється підходящої для складових її тварин.
Поширення мистакокарид ставить перед дослідниками деякі важкі й ще не вирішені питання. На малюнку 219 видно, що D. remanei утворить окремі колонії, вилучені друг від друга на сотні й тисячі кілометрів. Ніяких спочиваючих стадій у мистакокарид ні, можливості їхнього розселення вкрай обмежені, і, отже, ці колонії повністю ізольовані одна від іншої. У таких випадках звичайно представники різних ізольованих колоній еволюціонують у різних напрямках, що приводить зрештою до виникнення різних видів. Тим часом мистакокариди Середземного моря й атлантичного узбережжя Південної Європи зовсім ідентичні рачкам з атлантичного узбережжя Африки. Доводиться визнати, що еволюція мешканців интерстициальних вод іде дуже повільно; тому, незважаючи на давню изоля цию окремих колоній мистакокарид, будова складових їхніх рачків залишилося незмінним.
Якщо припущення про вповільнений темп еволюції мешканців интерстициальних вод правильно, то можна розраховувати зустріти серед них древні, що мало змінилися види. До таких видів варто прилічити й мистакокарид, яким властиві багато хто надзвичайно примітивні ознаки (наприклад, будова нервової системи й ротових придатків) і примітивний характер розвитку.