ЗАГІН ДІЙСНІ ОФИУРИ(ОРHURАЕ)

Переважна більшість відомих змеехвосток ставиться саме до цього загону. Диск у цих офиур звичайно покритий лусочками, а платівками-променями-пластинками. Промені ніколи не гілкуються й менш подвиж ни, чим у представників попереднього загону. Вони изгибаются тільки в горизонтальній площині, тому що зчленування хребців у них більше складне – за допомогою горбків й ямок.

Одне з найбільш великих сімейств цього загону — Ophiacanthidae — містить велика кількість видів, широко розповсюджених по океанах, причому багато хто з них часто живуть на більших глибинах. В офиакантид диск на спинній стороні суцільно затягнуть покривом з тісно розташованих низьких горбків, шипиков або иголочек, що маскують лусочки диска. Промені постачені більшим числом часто дуже довгих і шиповатих иголочек. Найбільш типовим представником сімейства є двозуба офиаканта (Ophiacantha bidentata, табл. 25), що дуже часто зустрічається в Арктиці, Атлантиці й у Тихому океані на глибинах від 10 до 4500 м. Ця досить дрібна бурувата офиурка, з діаметром диска приблизно до 12 мм, має здатність світитися.
Однак ця здатність в основному поширена серед представників іншого сімейства.-амфиурид (Amphiuridae), що відрізняються головним чином будовою свого ротового кута, на вершині якого сидять дві инфрадентальние ротові папилли (мал. 151). Найбільше інтенсивно світяться Ophiopsila annulosa й Ophiopsila arenea, розповсюджені в Середземне море на глибинах до 100 м. Ці офиури починають світитися при найменшому їхньому подразненні. Досить доторкнутися паличкою або пінцетом до променя даної офиури, як вона моментально спалахує яскравим світлом спочатку в місці дотику, потім і на інших променях. При більше тривалому подразненні ці змеехвостки світяться яскравим зеленоватожелтим світлом, причому здається, що світло виходить від всієї поверхні офиур. Однак гістологічні дослідження даних видів показали, що залозисті клітини, секрет яких викликає світіння, розташовані лише на певних місцях тіла офиур. Світитися можуть голки, черевні й бічні пластинки променів. Така цікава особливість цих офиур була використана при вивченні способу життя даних тварин. Обидва види
Здатні світитися й інші види сімейства амфиурид. Цікаво нагадати, що світіння офиур уперше було виявлено більше 150 років тому в Amphipholis squamata. Виявилося, що світитися здатні тільки живі особини, причому основне світло виходить від підстави голок, а ніжки, як правило, не світяться. Яке значення має світіння для змеехвосток, дотепер не з’ясовано. Цілком можливо, що яскраві спалахи, що виникають при дотику до них, лякають риб, що харчуються багатьма офиурами, і дають можливість даною твариною краще сховатися. Цікаво, що ця досить маленька офиурка з диском усього близько 4-5 мм у діаметрі зуміла пристосуватися до надзвичайно різноманітних умов перебування й поширитися майже по всіх морях тропічних і помірних районів. Її можна зустріти й у західній частині Баренцева моря. Цвіт офиури блакитнуваті або сірувато-білий. Живе вона від приливної зони до глибини 250 м. Вона ставиться до одному з деяких гермафродитних видів змеехвосток. Яйця в неї розвиваються в бурсах, причому період розмноження дуже розтягнуть й ембріони можуть бути виявлені в бурсах протягом цілого року. Дуже рідко вдається знайти екземпляри цього виду з неушкодженим диском, тому що надзвичайно часто при несприятливих умовах вони відкидають спинну частину диска, іноді навіть разом зі шлунком і половими залозами, і дуже незабаром їх знову регенерують (відновлюють).
Піклується про потомство й маленька чорноморська амфиура (Amphiura stepanovi). Молодь у бурсах її можна виявити на початку літа й восени. Досліджуючи внутрішню організацію чорно морський амфиури, Д. М. Федотов прийшов до висновку, що вона є не тільки живородної, але й гермафродитної. Живе вона зарившись у пісок або зникнувши в раковинах устриць. Цю офиуру можна зустріти по всьому Чорному морю до глибини в 250 м, а також у Мармуровому морі.
У Середземне море, уздовж європейського берега Атлантичного океану й у західного берега Африки живе дуже близький до попередній вид — Amphiura chiajei. Покладена на пісок, ця змеехвостка швидко закопується в нього за допомогою своїх ніжок, залишаючи стирчати над поверхнею ґрунту лише кінчики своїх променів. Стінки пророблених у піску поглиблень офиура зміцнює слизом, щоб вони не обсипалися, а хвилеподібні рухи променів і різних скорочень диска сприяють циркуляції води в поглибленнях і тим самим поліпшують дихальні процеси офиури. Спостереження над екземплярами, що втримуються в акваріумах, показали, що вони близько 18 місяців могли жити заритими в пісок і по своїй волі відтіля ніколи не вилазили. Вони тільки небагато переміщалися в ґрунті, притягаючи до себе промені й потім виставляючи їх у новому місці й злегка підтягуючи слідом за променями тіло. Але й ці пересування були незначні. Харчувалися амфиури живильними частками, що перебувають у воді, які вловлювалися виставленими над поверхнею ґрунту кінчиками променів і просувалися до рота за допомогою амбулакральних ніжок. Більші частки вловлюються й підносяться до рота самими променями. Виявилося, що живого видобутку цей вид ніколи не ловить. Але не всі частки їжі, підведені до рота, надходять у нього. Околоротовие ніжки як би сортують їжу й частину її відкидають. Вони ж відкидають убік і не переварені офиурой частки їжі.
Представників роду амфиура можна зустріти в найрізноманітніших районах всіх океанів. Наприклад, в антарктичних водах зустрічається Amphiura antarctica (мал. 154), а в тропічній частині Атлантичного океану Amphiura stimpsoni, що виношує свою молодь.

Б наших далекосхідних морях, у Японському морі, у Татарській протоці, в Охотськім морі, на мілководдях південних Курильських островів, дуже часто попадається досить велика темно-червона офиура — Amphiodia rossica (табл. 25), що предпочитает невеликі глибини. Її часто використають у їжу різні донні риби.

Не менш звичайна в наших далекосхідних морях й у північній частині Атлантичного океану дуже ефектна колюча змеехвостка (Ophiopholis aculeata, табл. 20), що ставиться до сімейства Ophiactidae. Вона часто зустрічається серед скупчень губок, каменів, на вапняних водоростях на глибинах від 5 до 500 JK. Представники цього виду мають строкате фарбування різних червоно-фіолетових відтінків, іноді із зеленуватим візерунком. Диск усаджений дрібними иголочками, часто строкато пофарбованими.
Серед сімейства офиактид зустрічаються види, здатні розмножуватися безстатевим шляхом. Маленька шестипроменева офиурка Ophiactis virens, відома в Середземнім морі й Атлантичному океані, розмножується розподілом тіла на дві частини. Після розподілу кожна половина швидко відновлює втрачені частини й знову стає 6-променевий, однак дуже часто їхні промені відрізняються своїми розмірами. Ріст променів відбувається за рахунок додатка нових члеників на їхніх кінцях, тому більше старі членики й виявляються в підставі променів.
У тропічних водах, на коралових рифах, дуже часто зустрічаються представники сімейства Ophiothrichidae, що відрізняються головним чином тим, що в них відсутні ротові папилли, а на вершині щелеп є група зубних папилл (мал. 151). Диск у них покритий лусочками, які можуть бути замасковані густим покривом з дуже низьких горбків й иголочек. Вони дуже часто строкато пофарбовані й мають вигадливий малюнок.
До цього сімейства ставиться Ophiomaza cacaotica, що живе на морських ліліях і часто пофарбована під цвіт хазяїна.

Чудовий темний фіолетово-синій цвіт має Ophiothrix coerulea (табл. 21).
Вона була знайдена в Тихому океані поблизу островів Лиу-Киу. Спинна сторона цієї офиури має характерний малюнок, тому що радіальні щитки обрамлені білими, а промені – з темними кільцями, між якими виділяються білі крапки, розташовані на спинних щитках променів. Голки променів Ophiothrix coerulea з фіолетовим відтінком.

Не менш гарний і вид Ophiothrichoides pulcherrima, знайдений там же. Назва її в перекладі на російську мову означає «прекраснейшая». Вона темно-синього цвіту з жовтими смугами. Диск із чередующимися синіми й жовтими кільцями. Промені із чередующимися синіми й жовтими спинними щитками. Ротові щитки в неї теж жовті із широким синім бордюром. Голки променів склоподібні із блакитнуватими кінцями (табл. 19).
Єдиний представник семейс т ва офиотрихид у наших водах зустрічається іноді в південній частині Чорного моря. Це ламкий офиотрикс (Ophiothrix fragilis), дуже широко розповсюджений в Атлантичному океані уздовж берегів Європи й Африки, а також у Середземне море. Вид зустрічається від літоралі до глибини в 1200 м; відрізняється тим, що промені його несуть довгі зазубрені голки. Харчується ця офиура головним чином донними тваринами, хробаками, молюсками й навіть дрібними морськими їжаками. Живе офиотрикс звичайно в різних укриттях, серед каменів, у порожніх раковинах молюсків.

У тропіках в основному поширені й представники сімейства Ophiocomidae й Ophiodermatidae. Серед них також переважають пестроокрашенние форми. Досить приваблива гарна офиокома (Ophiocoma delicata, табл. 24), знайдена на глибині близько 35 м у юговосточного узбережжя Австралії. Її пятиугольний маленький дуже плоский диск блідо-коричневого цвіту з декількома круглими або овальними плямами, кожне із широкою білою облямівкою. Пластинки променів теж двоколірні: одна їхня частина темно-пурпурна, а інша майже біла; тому промені виглядають поперечнополосатими.

На коралових обмілинах й інших місцях тропічної зони Тихого океану можна часто зустріти й іншого представника офиокомид — Ophiomastix annulosa (табл. 18).
На літоралі тропічної частини Атлантичного океану в районі Мексиканської затоки й Карибського моря живе короткоиглая офиодерма (Ophioderma brevispina). Ця офиура характерна тим, що, на відміну від багатьох офиур, що пересуваються за допомогою променів, вона при русі використає амбулакральние ніжки, чіпляючись ними за нерівності субстрату.

У наших морях частіше попадаються види одного із самих великих сімейств змеехвосток — сімейства дійсних офиур (Ophiuridae). Найбільш характерним представником цього сімейства є змеехвостка Сарса (Ophiura sarsi, табл. 17), що дуже часто зустрічається в арктичних морях, у північній частині Атлантичного й Тихого океанів від прибережної зони до глибини в 3000 м. Подібно іншим представникам даного сімейства, вона має досить товстий диск, що має в підставі променів на спинній стороні виріз, усаджений папиллами, і порівняно короткі промені.
Рід офиур дуже великий, його представників можна зустріти у всіх морях. Так, у берегів Австралії живе Ophiura multispina, близька до описаного вище офиуре Сарса. Диск у неї також покритий великими пластинками й промені відносно короткі, що надає офиуре кремезний вид.

Ще більш грубого додавання представники роду Amphiophiura. Диск у них високий, товстий, покритий товстими, часто роздутими пластинками, промені міцні, майже трикутні в поперечному розрізі. Види цього роду частіше зустрічаються на більших глибинах. В Охотське море, і в південних Курильських островів, і в берегів Японії, а також у районі Аляски й Каліфорнії на глибинах від 130 м і глибше живе Amphiophiura ponderosa (табл. 25). Ця коралово-червона амфиофиура одна із самих великих серед видів загону дійсних офиур. Диск її, покритий грубими роздутими пластинками, іноді буває близько 5 див у діаметрі, а промені в 4-5 разів длиннее діаметра диска.

На противагу попередньому виду представники роду Ophiopleura мають диск, затягнутий м’якою шкірою, що приховує дрібні лусочки. Самим звичайним видом у наших північних морях є Ophiopleura borealis (табл. 20). Поверхня її диска здається зовсім атласною. Це теж одна з найбільш великих офиур, з діаметром диска часом понад 4 див. Цвіт офиури червоний або жовтогарячий.
Представників сімейства дійсних офиур можна зустріти й в антарктичних водах. Деякі з них піклуються про своє потомство. Особливо цікавий серед них Ophionotus hexactis, молодь якого розвивається в яєчниках матері. Ця шестипроменева красноватофиолетовая офиура з діаметром диска близько 3 див зустрічається на невеликих глибинах в острова Кергелен, Диск у самок часто буває розтягнуть декількома більшими ембріонами, діаметр диска яких може бути близько 1 див, а довжина променів – 2-2, 5 див. У кожному яєчнику офиури втримується по одному ембріоні. Яєчники цього виду мають вигляд порожніх пухирців, причому в кожному з них дозріває тільки одне яйце, що випа дає в просвіт яєчника й там розвивається після запліднення в маленьку офиурку. Інші яйця дегенерують, можливо, що вони служать харчуванням для ембріона, що розвивається. Як відбувається запліднення яєць, дотепер неясно. Очевидно, сперма попадає в бурси разом з водою, що постійно туди надходить. Після розвитку маленькі офиури виходять назовні, мабуть, через бурсальную щілина, звільнений яєчник сильно скорочується, а потім регенерує заново.
Не менш цікаві й офиури, своєю оригінальною формою напоминающие щось середнє між зіркою й офиурой. Звідси відбувається і їхня назва – Astrophiura, тобто звездоофиура. Однак уважне вивчення цих тварин показало, що вони нічого загального із зірками не мають, а є дійсними офиурами. У них ряд пластинок диска й лучачи сильно розростається й утворить щось подібне до щита (мал. 155), а вільні частини променів стають дуже тендітними. Вони позбавлені черевних і спинних щитків, а також амбулакральних пор для проходження ніжок. Спосіб життя цих цікавих офиур невідомий. Цей маленький рід, що нараховує кілька видів, зустрічається в прибережній зоні в острова Мадагаскар, у берегів Японії. Уздовж узбережжя Каліфорнії на глибинах менш 1000 м виявлена Astrophiura marioпе (мал. 155).
Самий глибоководний вид цього роду, Astrophiura chariplax, був виявлений експедиційним судном «Витязь» до півночі від Командорських островів на глибині 2440 м.