ПІДЗАГІН КАРАКАТИЦІ (MYOPSIDA)

Зовні типову каракатицю, або сепію, легко відрізнити від кальмара. У неї сплощене зверху вниз тіло (у кальмара воно циліндричне, кеглевидное), облямоване з боків вузькою облямівкою плавців. Щупальця короткі, а тентакули, або ловчі руки, у спокої й у русі утягнені усередину голови, в особливі кишені. Коли каракатиця вистачає видобуток, вона із силою, немов з катапульти, викидає їх з кишень і присмоктує ними до жертви.
В анатомії каракатиць систематики виділили наступні риси, невластиві кальмарам (назвемо з них тільки головні): роговиця в каракатиць не простромлена в центрі широким круглим отвором, як у кальмарів, тобто очні камери в каракатиць, як говорять зоологи, замкнуті; раковина в них звичайно вапняна (у кальмарів без домішок перевелися, чисто хітинова); рогові (вірніше, теж зхитиновие) кільця присосків ніколи не змінюються в гаки; світні органи складаються тільки з мицетомов із симбиотическими бактеріями (фотофоров не буває) із двох яйцепроводів функціонує тільки один, лівий.
Цікаво, що в процесі еволюції деякі каракатиці, які ведуть подібний з кальмарами спосіб життя, придбали й типову зовнішність цих тварин, хоча й зберегли характерні для свого підзагону анатомічні ознаки. Цей одноманітний відбиток, що однаковий спосіб життя накладає на різні по походженню тварин, називають конвергентною подібністю.
Кальмароподобние каракатиці, або лолиго, живуть у тропічних і теплих морях (теж характерна риса типових каракатиць). Це дуже рухливі й хижі тварини.
Дійсні каракатиці, або сепії (Sepia), не так рухливі, як лолиго, але не менш їх хижі. Сепії не живуть у відкритих просторах океанів. Вони тримаються звичайно в берегів і неглибоко (до 200 м, глибше не опускаються).
Ці тварини, говорить британський натураліст Фрэнк Л е й н, «буквально залишили слід у людській культурі», адже протягом століть люди писали їхнім чорнилом.
Знаменита фарба «сепія» одержала свою назву від наукової назви каракатиці — Sepia, із чорнильної рідини якої вона виготовляється. Фарба дуже коштовна, незвичайно чистого коричневого тону. Звичайно, хіміки у виробництві сучасної «сепії» навчилися обходитися без каракатиць. Але як і раніше ще натуральна «сепія» у великій кількості споживається промисловістю для готування фарби, що носить її назву.
Не менш древнє й різноманітне вживання знаходить у людей й «кістка» каракатиці. Так називають залишок недорозвиненої внутрішньої раковини цього молюска. Вона має перовидную форму й складається, як відомо, з вапна.
«Кістка» каракатиці («морська піна» — samudra phena по-индийски) дуже популярна серед парфумерів й ювелірів, аматорів птахів і тваринників, аптекарів і медиків.
Її збирають на березі моря, головним чином на узбережжях Португалії, Північної Африки й Індії. В 1954 р. з одного лише Тунісу вивезли 175 т «костей» каракатиць.
Тваринники цінують «кістка» каракатиці за високий зміст у ній кальцію, необхідного для кістяка зростаючих тварин; креслярі — за чудові якості промокального паперу й ластику, якими вона володіє. Ювеліри наготовлюють із її форми для виливка. Годиться «кістка» каракатиці й для шліфування металу, полірування дерева, додають її в політуру й навіть у зубний порошок, щоб додати блиск зубам.
«Кісткою» каракатиці лікували й лікують шкірні й вушні захворювання, запальні процеси й багато інших хвороб.
А недавно три японських дослідники відкрили ще одну неоціненну якість каракатиці: її жир, виявляється, має властивості антибіотика.