КЛАС ЛОПАТОНОГИЕ (SCAPHOPODA)

Клас лопатоногих охоплює невелику групу морських молюсків, у будові яких вигадливо сполучаються, з одного боку, деякі риси, властиві брюхоногим, і, з іншого боку, ряд ознак, характерних для представників класу двостулкових {черепашок). Але тоді як черепашки, а особливо брюхоногие, виявляють велика розмаїтість форм, лопатоногие пристосувалися винятково до образа, що риє, життя, населяють тільки морське дно й зустрічаються лише в досить обмеженому числі видів.
Найбільш характерний для всього цього класу й краще інших вивчений так званий морський зуб, або денталиум (Dentalium), раковинка якого за своєю зовнішньою формою нагадує слоновий бивень або ікло великого хижака. Загострений вузький кінець її відповідає верхньої, або задньої, частини тіла тварини, увігнута поверхня – спинний, а опукла – черевній стороні. Сама раковина являє собою цільну трубку, відкриту з обох кінців, і нацело охоплює з усіх боків тіло тварини. Тільки невеликий придаток краю мантії може витикатися назовні із заднього отвору, а через передній отвір тварина висуває свою голову й при пересуванні сильно, що витягається ногу. Цей орган прекрасно пристосований до копання в ґрунті: кінцева частина ноги має форму тупого конуса, від підстави якого відходить пари бічних лопат. Їхня наявність і послужило підставою для найменування всього класу -«лопатоногие», хоча в деяких інших представників цієї групи нога, зберігаючи значення копального органа, придбала удлиненно червоподібну форму й кінчається круглим зубчастим диском.
Припускають, що отвір на звуженому, задньому кінці раковини служить для засмоктування води в мантійну порожнину й для викидання її із цієї порожнини. Мантійна порожнина розташована уздовж, від заднього до переднього кінця тварини.
Зябра відсутні, і подих здійснюється за допомогою тонких складок мантії на стінці мантійної порожнини. Відсутній і серце із кровоносними судинами. Циркуляція ж крові, що наповнює порожнини тіла, відбувається завдяки ритмічним скороченням ноги.
Роблячи пересування по ґрунті, денталиум підбирає їжу — найчастіше форамініфер — за допомогою нитковидних виростів, розташованих біля ноги.
«Денталиум, — пише Лаказ-Дютье, — живе в безлічі на північному узбережжі Бретані. Немає потреби це приймати на віру, у цьому можна з легкістю переконатися, потрапивши на берег. Необхідно тільки знати, де і як він живе, інакше можна проискать його марне й знайти в найкращому разі лише викинуті морем порожні раковини. Тому що в мене було живейшее бажання вивчити ця тварина, я терпляче продовжував пошуки там, де знаходив найбільшу кількість викинутих раковин, керуючись цією ознакою й уважаючи це вірним знаком того, що на даній ділянці берега повинні жити денталиуми. Однак, як не були довгі й старанні мої пошуки, мені нічого не вдавалося виявити. Один раз не зовсім спокійне море викинуло мені живого денталиума, і це дало мені можливість спостерігати його поводження й звички. Як тільки я помістив його в банку, я побачив, що він намагається закопатися на її дні. Тоді я висадив його назад у лужицу, залишену відливом між водоростями й прибережником, і спостерігав, як він знову й знову закопувався в пісок. Тепер я довідався, що для тварини незвично перебувати поза ґрунтом, як я його випадково знайшов, і що надалі мені варто шукати його в прибережному піску.
Тварина, закопуючись, приймає положення приблизно під кутом в 45°, але напрямок і глибина закапування залежать від властивості ґрунту. Денталиум не може жити в чорнуватому й часто смердючому мулистому ґрунті, що звичайно перебуває під верхнім шаром прибережного піску. Якщо шар піску тонкий, тварина приймає більше горизонтальне положення, і тоді його звичайно дуже важко знайти, тому що молюск цілком зарився й нічим не виявляє своєї присутності. Звичайно ж він висував на 1-2 мм край раковини над поверхнею крупного піску в судині, куди я його поміщав. Звідси легко зрозуміти, що денталиум часто викидається прибоєм, тому що навіть невелике хвилювання незабаром вимиває його з піску. Але не слід думати, що вимите із ґрунту тваринне й залишене відливом на суші не закопується швидко знову. Навпроти, воно негайно ж проділи вает це; воно витягає ногу, занурює її в пісок і через кілька хвилин випрямляється й здається вже вросшим у пісок. При змісті в неволі буває важко відрізнити серед, що перебувають на поверхні ґрунту денталиумов живих від мертвих, але я використав їхнє прагнення до закапування, щоб відбирати живі екземпляри. Виклавши купу денталиумов на вологий пісок, я переконувався, що ті, які не закопувалися, виявлялися мертвими або напівживими.
Коли при відливі пісок оголюється, денталиум заривається в нього цілком і зникає з око спостерігача. Я хочу до цього додати одне спостереження, що ставиться до всім тваринам, що закопуються, і має як естественнонаучний, так і практичний інтерес. Найбільш сприятливий момент для збору під час відливу тварин, що живуть у прибережному піску, – це момент, що безпосередньо передує початку наступного припливу. Чому це так? Коли вода відступає, спочатку в піску залишається ще достатня кількість її й мешканці піску ще не відчувають у ній недоліку. Але в міру того як море відступає з відливом усе далі, що залишився на піску вода стікає з його й під час найбільш низького стояння води, перед початком припливу, пісок починає просихати, а тварини, відчуваючи недолік води, починають міняти місця в пошуках більше вологих ділянок. Цей момент найбільш зручний для збору тварин, що зарилися в ґрунті; до якого би класу вони не належали, вони всі видають своє місцеперебування борознами й рухом ґрунту. Тоді дуже легко виявляється велике число черепашок, що живуть у піску; я знаходив також самих більших і гарних сипункулусов, що вилазять із ґрунту, саме в той момент, коли хвиля припливу вже гнала мене й примушувала припинити пошуки; так само й денталиуми виявляють себе в цей час висадженням піску. Спочатку вони роблять маленьку виразну борозну, по якій їх можна легко прийняти за маленьку черепашку пандору, але борозна, що залишає денталиумом, являє собою скривлений слід, тому що одна сторона раковини більше вигнута, чим інша. Знаючи цю ознаку, уже неможливо помилитися. Отже, денталиум спочатку виявляє своє місцезнаходження борозною в піску; потім показується його раковина, що пізнає легко, начебто вросшая в пісок; нарешті, він з’являється на поверхні весь і падає на пісок. Ознайомившись із цими обставинами, я вже міг без праці під час одного великого відливу збирати штук по 200 яменмене, що цікавив, молюска. Таким чином, денталиум – мешканець більше глибоких місць, і розраховувати зустріти його можна тільки при сильних відливах. Він воліє зариватися в досить крупний пісок; у дуже дрібному ж я його ніколи не знаходив. Екземпляри денталиума, що довго зберігалися в неволі живими, очевидно, почували себе досить добре в піску із дрібних уламків раковин; у крейдою же піску, що буває знизу мулистий і затхлий, тварини дуже незабаром гинуть. Вищенаведені факти ясно показують, що денталиум не малорухомо, як багато черепашок, і що, навпаки, він часто міняє своє місцеперебування. Для закапування він користується обома бічними лопатами ноги, які при цьому відіграють роль якірних гаків, так, що, коли тварина, викинувши вперед ногу, підтягується нею, його тіло посувається вперед».
Більшість лопатоногих відносно дрібних тварин, розміром від одного до декількох сантиметрів, але серед мешканців тропічних морів зустрічаються й більші форми, що досягають довжини 7—8 див, як, наприклад, слоновий морський зуб (Dentalium elephantium), що живе в Молуккских островів й у берегів Філіппін. З іншого боку, відомі й дуже дрібні представники класу, що не перевищують 3 мм. Як ми вже відзначали, лопатоногие бідні формами: налічується всього близько 150 нині живучих видів цього класу. Здебільшого вони населяють помірні глибини моря, але деякі види зустрічаються й на глибинах 3-5 тис. м. Поширення цієї групи досить широко, і її представники зустрічаються майже у всіх морях, не крім арктичного, але найбільша розмаїтість їхньої форм присвячено до тропічних морів.
У морях СРСР відомий інший вид, що ставиться до того ж роду Dentalium entalis; він живе в нас у Баренцевом море, образуя іноді значні скупчення на піщаних ґрунтах з домішкою черепашки. Одна драга приносить іноді до 100 екземплярів цієї тварини. Денталиум зустрічається переважно на глибинах 50- 110 м, де він найбільш численний, але взагалі вертикальне поширення його значно ширше, і його можна знаходити в Кольський затоці на глибинах 10- 350 м. Довжина раковини в наших форм досягає 48 мм. Фарбування її нагадує цвіт слоновой кістки, іноді раковина буває молочно-білого цвіту.
Інший вид лопатоногих, що живе в нас у Баренцевом море, належить до більше дрібних форм і ставиться до роду сифоноденталиум (Siphonodentalium vitreum). Цей молюск, довжина тіла якого не перевищує 18 мм, зустрічається на глибинах 40-350 м, але найбільш численний на глибинах 100- 200 м. Хоча він зустрічається й на піщаних ґрунтах, але головними місцеперебуваннями його є ділянки морського дна з мулистим ґрунтом. Раковина його, тонка й стекловидно-прозрачная, з вирізами на задньому кінці, набагато менш міцна, чим міцна товстостінна раковина денталиума.