СІМЕЙСТВО ЛОРИЗИДИ (LORISIDAE)

Лоризиди підрозділяються на дві підродини:
1. лориевие лемури (Lorisinae) з родами тонких лорі (Loris), товстих лорі (Nycticebus), перодиктикусов, або звичайних потто (Perodicticus), і калабарских потто, або арктоцебусов (Arctocebus),
2. галаговие лемури (Galaginae) з родом галаго (Galago). Іноді галаговие виділяються в самостійне сімейство.
З перерахованих пологів тонкі й товсті лорі живуть в Азії, а перодиктикуси, арктоцебуси й галаго — в Африці.
Лоризиди—древесние й нічні тварини. Зубна формула:
Серединні різці верхньої щелепи відділений друг від друга проміжком. Хвіст довгий, короткий або відсутній; сосків 2-3 пари. Вказівний палець кисті короткий або рудиментарний. На другому пальці задньої кінцівки – пазур, а інші пальці постачені нігтями.
Рід тонких лорі (Loris) поєднує один вид лорі тонкий цейлонський (L. tardigradus) з 6 підвидами. Це маленькі витончені тваринні масою тіла 85-348 м і довжиною голови й тулуби близько 26 див, хвіст відсутній. Кінцівки тонкі, стрункі, передні лише небагато коротше задніх. Другий палець стопи сильно скорочений і несе туалетний пазур. Більші пальці стіп і кистей широко відставлені, межпальцевих перетинок немає.
Голова тонких лорі більша й округла, мордочка гостра, але коротка, вуха великі. Очі круглі й дуже більші, зближені й спрямовані вперед, їх розділяє тільки вузька біла смуга, навколо очей темні кола, що ще більше збільшує їхній розмір. Хутро м’якого, шерстистого, короткий, сірого або рудувато-коричневого відтінку, нижні частини тіла більше світлі. У розмірах тіла й фарбуванню вовни полові розходження малі.
Тонкі лорі — мешканці тропічних дощових лісів Південної Індії й Цейлону, але зустрічаються також й у сухих лісових зонах. Місцеві жителі їх називають те-вангу. Удень вони сплять у дуплах дерев або в густому листі, найчастіше в роздвоєння гілок. При цьому тіло свертивается в клубок, голова й передні кінцівки перебувають між стегон, а стопи міцно чіпляються за гілку, іноді й руки охоплюють гілку. У неволі їх можна бачити сплячими в підвішеному стані, уцепившимися за поперечину своєї клітини.
Із заходом сонця тонкі лорі пробуджуються, розгортаються, потягуються, очищають і распушают шерстку «зубною гребінкою» і туалетним коготком, потім повільно відправляються на пошуки їжі. У півмороку ока їх яскраво блищать, як вугіллячка. Їхній повільний рух обумовлений хватальною здатністю кінцівок, причому основну роль грають стопи. Кисть також гарний хватальний орган; в обхвативании гілочок малого діаметра й у захопленні їжі основна сила належить великому й найбільш довгому четвертому пальцям.
Харчуються тонкі лорі головним чином комахами, дрібними ящірками й птахами. Жертву захоплюють передніми лабетами й убивають її ударами. У неволі лорі не відмовляються від фруктів і булки з молоком. Зустрічаються невеликими групами.. Описано біля шести видаваних ними звуків, включаючи низьке бурчання й щебетання. З їхніх особливих звичок цікаво відзначити, що, як і багато інших лемурів, пересуваючись повільно уздовж гілок, всю їхню поверхню вони обприскують сечею, змочуючи нею же й кінцівки. Ця звичка порозумівається як нюхове маркування території.
Розмножуються у квітні — травні й листопаді — грудні. Вагітність триває 160- 170 днів (по відомостях деяких авторів, усього 108 днів). Народжується звичайно один, рідко два дитинчата. За період 1959- 1963 р. був один випадок народження тонкого лорі в неволі (Лондон). Взагалі в неволі їх тримають нечасто через чутливий і запальний характер. Одна особина лорі жила в Нью-Йорку понад 7 років.
З тонкими лорі досить подібні представники роду товстих лорі (Nycticebus), хоча від перших вони відрізняються більшими розмірами й щільною статурою
.
До цього роду ставляться два види: повільний товстий лорі, або куканг (N. coucang), з 9 підвидами, і малий повільний лорі (N. pygmaeus). Населення Індії називає їхній шарминди-билли. У тонких і товстих лорі величезні очі, облямовані чорними колами й розділені вузькою білою смугою, що нагадує маску клоуна.
У товстих лорі хутро густий, короткий, коричнюватого, рудуватого або сірий кольори, уздовж спини йде темна смуга; мордочка коротка; як ми вже відзначали, ока більші; вуха маленькі й непомітні. Короткий хвіст схований у густому хутрі. Кінцівки досить короткої й пухнаті, майже рівної довжини, але задні більше сильні. Великий палець стопи майже на 180° відходить від інших пальців. Межпальцевие перетинки відсутні. Пятка обволошена. Є 2-3 пари сосків. Довжина голови й тіла 26, 5-38 див, В N. pygmaeus – близько 20 див, маса тіла 1000-1600 р. Між самцями й самками розходження незначні, а в розфарбуванні вовни вони зовсім відсутні.
Толсті лорі ведуть нічний і деревний спосіб життя в тропічних дощових лісах Південно-Східної Азії — від Ассаму в Індії через Бірму, Таїланд, Лаос, В’єтнам, Камбоджу, Суматру, Яву, Калимантан до Філіппін, але тут обмежені архіпелагом Сулу й головним чином островами, що лежать ближче до Калимантану.
Пересуваються по галузях дерев, винятково повільно карабкаясь. Це повільне, неквапливе й плавне пересування складається в почерговому міцному обхвативании гілок пальцями кистей і стіп спочатку однієї, а потім іншої сторони тіла. Але ці лорі можуть пересуватися, підвісившись із нижньої сторони гілки або спірально по гілці. Така виняткова сила схоплювання обумовлена добре розвиненими більшими пальцями кистей і стіп, а також сильним розвитком спеціальних м’язових волокон у кінцівках. Іноді товсті лорі висять, вчепившись стопою за гілку й залишаючи обидві передні кінцівки вільними для схоплювання їжі, що вони й поїдають у такій позі. Їжу їх становлять комахи, листи, фрукти, насіння, птахи і їхні яйця, ящірки. У неволі їдять багато фруктів, небагато м’яса.
Живуть товсті лорі поодинці або парами й невеликими родинами. Відомо кілька типів їхнього голосу – низьке бурчання, високе щебетання, високий чистий свист, особливо в самок під час розмноження. У неволі вони мовчазні й сумні. Сплять удень згорнувшись у клубок, голова й передні кінцівки перебувають між задніми кінцівками, стопами міцно тримаються за галузі. Пробуджуючись у вечірні сутінки, очищають шкурку за допомогою «зубної гребінки», подъязичка й туалетного пазура. Відрізняються дуже тонким слухом і навіть удень можуть прокинутися від шереху проползающего повз комаху.
У лорі народжується один, рідко два дитинчата, з відкритими очами й здатні відразу чіплятися за живіт матері. У віці 24 годин вони можуть залишати на короткий період мати й самі чіплятися за гілочки, а із двох тижнів поступово стають самостійними. Іноді маляти носить самець або більше старші дитинчата. Вони можуть чіплятися за батька також під час сну. Відомі багато випадків народження товстих лорі в неволі, де дитинчата пов’язані з матір’ю до 9 місяців, тобто майже до повного їхнього дозрівання.
Звичайні потто, або перодиктикуси (Perodicticus), представлені одним видом P. potto з п’ятьма підвидами. Вони широко поширені в тропічних дощовим і гірських (1800 м над рівнем моря) лісах Західної Африки – від Гвінейського узбережжя до рік Убанга й Конго на півночі й сході. Звичайно потто тримаються на низьких галузях високих дерев або на верхівках низьких дерев, але іноді спускаються й на землю
.
Звичайні потто досить схожі на товсті лорі, але мають короткий хвіст (6—8 див). Маса їх 1000-1400 м, а довжина голови й тулуби досягає 35- 40 див. Хутро густої й шерстистий, особливо в гірських підвидів, по цвіті варіює від сірого до різних відтінків коричневого, нижні частини тіла пофарбовані світліше.
Особа потто широке, з виступаючими більшими очами, вуха маленькі й округлі. Остисті відростки грудних і нижнього шийного хребців сильно виступають назад, образуя на шкірі горбки, оточені довгими волоссями. Кінцівки короткі, грубі, задні небагато длиннее передніх. Більші пальці кистей і стіп на 180° повернені стосовно інших пальців. Вказівний палець кисті скорочений до горбка, другий палець стопи несе туалетний коготок, на інших пальцях – нігті. Сосків 3 пари. Пересуваються потто повільно карабкаясь, як і товсті лорі, але вони більше активні, чим останні. Їжа їх винятково різноманітна: комахи, дрібні ссавці, птахи, горіхи, фрукти, листи. Удень потто сплять згорнувшись у клубок.
До роду калабарских потто, або арктоцебусов (Arctocebus), ставиться один вид — калабарский потто ангвантибо (А. саlabarensis) із двома підвидами. Їх іноді називають ведмежі маки. Ареал перебування арктоцебусов у центрі Африки обмежений ріками Огове (на півдні), Конго (на південно-сході), Убанга (на сході) і Великою рікою (на заході).
Ангвантибо — деревні й нічні тварини, але іноді активні й у денний час. Сплять згорнувшись у клубок, пересуваються, повільно карабкаясь, іноді по нижній стороні гілок. Їжу їх становлять головним чином комахи, хоча в неволі харчуються також фруктами й маленькими пташками. Ці тварини мало придатні для життя в неволі.
Рід галаго (Galago) широко розселений у всій Екваторіальній Африці, зустрічаються так само на островах По й Занзибар. Рід включає 3 підроди.
Галаговие варіюють по розфарбуванню вовни й розмірам тіла, але всі мають довгий пухнатий хвіст і великими перетинчастими, дуже рухливими вухами. Тому галаго іноді називають ушастими маки. Як і багато інших лемурів, вони мають розвинений орган слуху й чують уночі найменший шерех. Будучи нічними тваринами, галаго зі сходом сонця укладаються спати, причому, щоб відгородити себе від денного шуму, вони згортають свої вушні раковини й, як пробкою, затикають ними зовнішній слуховой прохід.
У всіх галагових, як й у хирогалевих, п’яткова й ладьевидная кістки сильно подовжені; задні кінцівки значно длиннее передніх. Ці тварини відрізняються рідкою рухливістю й жвавістю. Навіть на деревах вони пересуваються стрибками, довжина яких варіює від 1, 8 м у дрібних форм до 2, 3 м у великих. На землі вони можуть стрибати як маленькі кенгуру, при цьому тіло тримають у прямому положенні, а хвіст витягнуть назад.
У природних умовах харчуються головним чином комахами, у неволі їдять рослинну їжу, а також маленьких ссавців. Галаго – нічні хижаки, що полюють на дрібних тваринах.
До звичайних галаго (Galago) ставляться 3 види: сенегальський (G. senegalensis), толстохвостий (G. crassicaudatus) і алленов галаго (G. alleni). Вони поєднують 19 підвидів. Самі великі з них толстохвостие галаго, маса яких 1000- 1250 м, хвіст їх (42-47 див) длиннее голови й тулуби (30-37 див). Інші види значно дрібніше. Хутро густий, м’який, по цвіті варіює від сірого, через коричневий до червонясто-коричневого. Нижні частини тіла жовтувато-білі або сіруваті. Всі пальці постачені нігтями, на другому пальці ноги – пазур. Мають 2-3 пари сосків.
Всі види деревні, будують добре вкриті гнізда, але сплять також у дуплах дерев. У гніздах сплять групами, число особин у які варіює залежно від сезону, іноді досягає 7-9. Матері з дитинчатами можуть гніздитися окремо. У невеликих сімейних групах під час нічної активності домінують самці.
Эуотикуси (Euoticus) поєднують види G. elegantulus й G. inustus. Вони живуть у західних дощових лісах між ріками Конго й Великий, далі на схід до озера Альберт, а на північний захід до ріки Нігер, зустрічаються також на По. Довжина голови й тулуби цих тварин 18-23 див, хвіст длиннее (28- 33 див). Хвіст сірий з білим кінчиком. Цвіт вовни червонясто-коричневий, по спині йде темна смуга, нижні частини тіла ясно-сірі. В эуотикусов вузькі склепінні нігті, на другому пальці стіп – туалетний пазур, більші пальці кистей і стіп із плоским нігтем. Спосіб пересування й харчування як у звичайних галаго. Говорять, що в неволі вони досить агресивні.
Карликові галаго (Galagoides) представлені одним видом — демидовским галаго (G. demidovii) з 7 підвидами. Це дійсно дуже маленькі тварини, які цілком містяться на долоні: довжина їхнього голови й тулуби 12, 5-16 див, довжина хвоста – 18-20 див. Розцвічення шкурки дуже різноманітна в різних підвидів. Про життя й розмноження мало відомо. У зоопарках миру вони рідкі. Відомий випадок, коли в зоопарку Вашингтона демидовский галаго прожив 3 роки.