ПІДРОДИНА ДУКЕРИ (CEPHALOPHINAE)

Дукери — невеликі, типово африканські антилопи; самі більші з них досягають розміру козулі, найбільш дрібні ледве крупніше зайця. Незважаючи на незначну величину й непропорційно тонкі ноги, дукери мають досить щільне додавання; задні кінцівки їх трохи длиннее передніх, отчого тварина здається згорбленим. Рогу короткі, звичайно прямі, рідше злегка загнуті, у самок часто відсутні. На чолі – чуб із твердих волось, що частково приховує роги. Самки трохи крупніше самців.
Підродина включає 2 роди: чагарникові дукери (Sylvicapra) і хохлатие, або лісові, дукери (Cephalophus).
Єдиний вид чагарникових дукеров звичайний, або сірий, дукер (Sylvicapra grimmia) населяє майже всю Африку до півдня від Сахари. Його немає у вологих тропічних лісах й у дійсній пустелі, він предпочитает редкостойние лісу, савани й чагарникові рівнини.
Однотонна сіра з жовтуватим або рудуватим відтінком фарбування, прямі короткі ріжки, вузький кистеобразний чуб, більші гострі вуха, виразні чорні очі — така зовнішність сірого дукера. Варто додати, що маса його звичайно всього близько 15 кг.

Сірі дукери тримаються поодинці або парами. День вони проводять у гущавині колючого чагарнику й у високій траві, а годуються вночі. Основу харчування становлять молоді пагони трав’янистих рослин, але, за спостереженнями в неволі, сірим дукерам не далеке хижацтво: у клітині вони охоче поїдають дрібних птахів. У водопої сірий дукер майже не має потреби, задовольняючись вологою, що втримується в рослинах.
Очевидно, певного сезону розмноження в сірих дукеров немає. Спарюванню передують бійка між самцями. Вагітність буває близько 4 місяців. Самка приносить звичайно 1 теляти, рідше 2.
Сірі дукери іноді поєднуються в співтовариство із цесарками: так вони легше зауважують небезпеку. Ворогів у цієї слабкої антилопи багато: з хижаків тільки лев зневажає дукером через малі розміри. На дукеров полюють і пернаті хижаки, і великі змії, і людина, хоча в деяких племен тубільців м’ясо дукера вважається неїстівним. Сполоханий сірий дукер рятується стрімкою втечею, причому зиґзаґоподібний біг чергує з високими стрибками. Під час такого стрибка тварина витягає вертикально хвіст, демонструючи його сліпучий-білий испод.
У неволі сірі дукери уживаются легко й живуть до 9 років.
Набагато многочисленнее рід хохлатих дукеров — він нараховує 14 видів. Зовні хохлатие дукери характеризуються короткими округлими вухами й невеликими, що стирчать назад ріжками, між якими звичайно ростуть густі подовжені волосся (чуб). Майже всі хохлатие дукери живуть у вологих тропічних лісах. Це обставина значною мірою визначає й географічне поширення хохлатих дукеров: воно охоплює області, що лежать по екваторі, тобто збігається з поясом вологих тропічних лісів. Лише два види: голубой дукер (Cephalophus monticola) – самий дрібний представник роду, висотою лише 30 див, і червоний дукер (С. natalensis)- живуть у більше сухих місцях Африки, зустрічаючись на півдні майже до Кейптауна.
Фарбування лісових дукеров різне: в одних вона скромна, однотонна, в інших — утворить складний малюнок. Найбільш гарний зебровий дукер (С. zebra), що зустрічається в лісах Ліберії й Берега Слоновой Кістки: у нього чорні поперечні смуги різко контрастують із основним рудим тлом.
.
Разом із зебровим дукером живе й дуже рідкий чепрачний дукер (С. jentinki), фарбування якого трохи нагадує фарбування чепрачного тапіра.
На величезній території, що лежить по обох сторони екватора й покритої тропічними лісами, у басейнах Нігеру, Конго й верхнього Нила, живе самий великий представник підродини — желтоспинний дукер (С. sylvicultor). На спині й крупі в нього розташовується яскрава золотаво-жовта пляма, що особливо кидається в очі на тлі темного, чорно-бурого основного фарбування.
.
Інші види дукеров пофарбовані значно скромніше. Цілком виправдує своя назва чорний дукер (С. niger), що живе в Західній Африці. Дуже темним фарбуванням характеризується також танзанійський дукер (С. spadix), знайдений поки тільки в гірських лісах Кіліманджаро. Він нагадує додаванням желтоспинного дукера, але дрібніше, а пляма над хвостом не жовте, а сірувато-біле. Значно світліше голубой дукер, названий так за синюватий відтінок на спині.
Нарешті, у ряду видів у фарбуванні переважають руді й червонясто-бурі тони. Такі чернолобий дукер (С. nigrifrons) з Анголи й басейну Конго, дукер Гарвея (С. harveyi), що живе в лісах Камеруну, Габону, Конго, Кенії й Занзибара, черноспинний дукер (С. dorsalis), що не представляє рідкості по північному узбережжю Гвінейської затоки й відрізняється від інших видів чорним «ременем» уздовж спини. Рудий цвіт переважає також у фарбуванні рижебокого (С. rufilatus) і белобрюхого (С. leucogaster) дукеров, характерних для Камеруну й Центральноафриканської Республіки. Светлорижая фарбування властиве й згаданому вище червоному дукеру, що населяє лісу Танзанії й Мозамбіку й, що доходить до півдня майже до Кейптауна.
Про спосіб життя хохлатих дукеров ми знаємо дуже мало. Це винятково потайливі й обережні нічні тварини, що рідко попадаються людині на очі. День вони проводять в укриттях, які розташовуються в хащі або, як це властиво, наприклад, жел тоспинному дукеру, під стовбуром упалого дерева. Годуються раннім ранком або в сутінках, використовуючи в їжу зелені листи й пагони, плоди, ягоди. Як і сірому дукеру, хохлатим дукерам властиво свого роду хижацтво, причому вони охоче поїдають не тільки комах (термітів), але й теплокровних тварин. Особливо цікаві спостереження були зроблені в Цюрихском зоопарку, де було замічено, що почали зникати голуби, що жили в одному вольєрі із черноспинним дукером. Співробітники зоопарку, підсаджуючи до звіра курчат і голубів, стали свідками дійсного полювання. Помітивши птаха, дукер насторожувався, а потім спрямовувався до неї із пригнутої до землі головою й притиснутими вухами. Курчати він вистачав прямо ротом і відразу з’їдав цілком. Голубів, питавшихся злетіти, збивав передніми ногами, а потім, схопивши зубами й умертвив, відносив на купу сіна, що служила йому постіллю. Там дукер відкушував своїй жертві голову й з’їдав її, потім уже він також відкушував крила й лабети, але кидав їх, а потім висмоктував кров з обезголовленого тіла птаха й частково з’їдав її, відкушуючи м’ясо кутніми зубами. Цікаво, що в будові самої зубної системи ніяких ознак, що вказують на пристрасть дукеров до м’ясної їжі, немає.
Як показали спостереження зоолога Эшлимана над дукером Максуелла, кожна тварина має свою індивідуальну ділянку, територія якого маркірується по границях виділеннями подглазничних залоз. Щоб залишити таку мітку, дукер треться мордою об кору дерева. У межах індивідуальної ділянки є постійні місця для відпочинку й годівлі.
Період розмноження в хохлатих дукеров не пов’язаний з певним сезоном року. Судячи зі шрамів, що зустрічається на голові, між самцями бувають бійки за самку, однак прямих спостережень, що підтверджують це, немає. Самець маркірує обрану їм подругу також секретом подглазничних залоз, а самка (принаймні, у зебрового дукера) проробляє це з дитинчам. Дитинча після пологів затаюються в хащі лісу, і мати відвідує його, щоб погодувати. Голос дукеров – подоба тихого свисту.