СІМЕЙСТВО ЖИРАФИ (GIRAFFIDAE)

Сімейство жирафів має багате минуле: виникнувши в ранньому міоцені з оленеподобних копитних, воно досягло розквіту в пізньому міоцені й особливо в пліоцені, тобто близько 10 мільйонів років тому. Викопні жираф’ячі були представлені декількома родами (наприклад, Ра-leotragus, Giraffokeryx, Orasius, Samotra-gus) і населяли Європу, Азію й Африку. Багато хто з них відрізнялися гігантськими розмірами й могутньою статурою (рід Helladotherium). У плейстоцене більшість жираф’ячих вимерло, і лише два види цього сімейства, що ставляться до двох самостійних родів, збереглися в Африці до наших днів.
Окапи (Okapia johnstoni) — досить велика тварина: довжина тіла близько 2 м, висота в плечах 1, 5—1, 72 му маса близько 250 кг. На відміну від жирафа шия в окапи помірної довжини. Довгі вуха, більші виразні очі й хвіст, що закінчується пензликом, доповнюють зовнішній вигляд цього багато в чому ще загадкового тварину. Фарбування досить своєрідне: тіло червонясто-буре, ноги білі з темними поперечними смугами на стегнах і плечах.
.
На голові в самців — пари невеликою, покритою шкірою ріжків з роговими «наконечниками», які щорічно переміняються. Язик довгого й тонкий, синюватого цвіту.
Історія відкриття окапи — одна з найбільш голосних зоологічних сенсаций XX в. Перші відомості про невідому тварину одержав в 1890 р. відомий мандрівник Г. С т е н л й, якому вдалося добратися до незайманих лісів басейну Конго. У своєму звіті Стенлі розповів, що пігмеї, що побачили його коней, не були здивовані (всупереч очікуванням!) і пояснили, що схожі звірі водяться в їхніх лісах. Кілька років через тодішній губернатор Уганди англієць Джонстон вирішив перевірити слова Стенлі: відомості про невідомі «лісових конях» здавалися безглуздими. Однак під час експедиції 1899 р. Джонстону вдалося знайти підтвердження слів Стенлі: спочатку пігмеї, а потім і білий місіонер Ллойд описали Джонстону зовнішній вигляд «лісового коня» і повідомили її місцеву назву – окапи. А далі Джонстону повезло ще більше: у Форт Бени бельгійці подарували йому два шматки шкіри окапи! Вони були послані в Лондон у Королівське зоологічне суспільство. Огляд їх показав, що шкіра не належить жодному з відомих видів зебр, і в грудні 1900 р. зоолог Склатер опублікував опис нового виду тварини, давши йому ім’я «коня Джонстона». Тільки в червні 1901 р., коли в Лондон були прислані повна шкіра й два черепи, з’ясувалося, що вони не належать коневі, а близькі до костей давно вимерлих тварин. Мова, стало бути, ішла про зовсім новий рід. Так була узаконена сучасна назва окапи – назваа, що тисячоріччями існувало в пігмеїв з лісів Итури. Однак окапи залишалися майже недоступними. Довго були безуспішними й запити зоопарків. Тільки в 1919 р. Антверпенский зоопарк одержав першого молодого окапи, що прожив у Європі лише 50 днів. Невдачею закінчилися й ще кілька спроб. Однак в 1928 р. в Антверпенский зоопарк прибула самка окапи по кличці Тілі. Вона прожила до 1943 р. і загинула від голоду вже під час другої світової війни. А в 1954 р. усе в тім же Антверпенском зоопарку народилося перше дитинча окапи, що, на жаль, незабаром загинув. Перше повністю успішне розведення окапи було досягнуто в 1956 р. у Парижу. У цей час в Эпулу (Республіка Конго, Кіншаса) працює спеціальна станція по вилові живих окапи.
За даними на 1966 р., окапи втримуються в 18 зоопарках миру (29 самців й 24 самки, причому з них 13 самців й 12 самок породжені в неволі) і успішно розмножуються.
Про життя окапи на волі ми дотепер знаємо деяке. Мало хто з європейців бачила ця тварина взагалі в природній обстановці.
Поширення окапи обмежується порівняно невеликою територією в басейні ріки Конго, зайнятий густими й важкодоступними тропічними лісами. Однак й у межах цього лісового масиву окапи зустрічаються лише в трохи прояснених місцях поблизу рік і галявин, де зелена рослинність із верхнього ярусу спускається до землі. Під суцільним пологом лісу окапи жити не можуть – їм просто нема чим харчуватися. Їжу окапи становлять переважно листи: своєю довгою й гнучкою мовою тварини захоплюють молодий пагін куща й потім ковзним рухом здирають із його листя. Лише зрідка вони пасуться на галявинах із травою. Як показали дослідження зоолога Де Медина, у виборі кормів окапи досить вибагливий: з 13 сімейств рослин, що утворять нижній ярус тропічного лісу, він регулярно використає тільки 30 видів. У калі окапи було виявлене також деревне вугілля й солонувату, утримуючу селітру глина з берегів лісових струмків. Очевидно, так тварина компенсує недостачу мінеральних кормів. Годуються окапи у світлий час доби.
Окапи — одиночні тварини. Лише під час спарювання самка на кілька днів приєднується до самця. Іноді таку пару супроводжує торішнє дитинча, до якого дорослий самець не випробовує ворожих почуттів. Вагітність триває близько 440 днів, пологи відбуваються в серпні – жовтні, у період дощів. Для пологів самка віддаляється в самі глухі місця, і немовля дитинча кілька днів лежить, затаївшись у хащі. Мати знаходить його по голосі. Голос дорослих окапи нагадує тихе покахикування. Такі ж звуки видає й дитинча, але він може й неголосно мукати подібно теляті або зрідка тихо свистіти. Мати дуже прив’язана до маляти: відомі випадки, коли самка намагалася відігнати від дитинчати навіть людей. З органів почуттів в окапи найбільш розвинений слух і нюх.
Другий сучасний представник сімейства — жираф (Giraffa cameleopardalis). Цей звір зустрічається майже по всій Африці до півдня від Сахари. Зовнішність жирафа настільки своєрідна, що його не поплутати ні з якою іншою твариною: відносно невелика голова на непропорційно довгій шиї, похила спина, довгі ноги (табл. 43). Жираф – найвище з нині живучих ссавців: висота його від землі до чола досягає 4, 8-5, 8 м! Маса дорослого самця близько 750 кг, самки трохи легше. Ока в жирафа чорними, облямованими густими віями, вуха короткі й вузькі. Як у самців, так й у самок на чолі невеликі ріжки. Ріжки покриті вовною, іноді їх буває тільки одна пара, але іноді й дві. Крім того, часто посередині чола буває особливий кістковий виріст, що нагадує додатковий (непарний) ріг. Фарбування жирафа сильно варіює, і в минулому зоологи на цій підставі навіть виділяли кілька видів жирафів. По-різному пофарбовані жирафи можуть схрещуватися. Крім того, навіть у тому самому місці, в одній череді, зустрічаються значні індивідуальні відхилення фарбування.
Найбільш відомий так званий массайский жираф, що населяє савани Східної Африки. Основне тло його фарбування – жовтувато-рудий, по цьому тлу безладно розкидані шоколадно-бурі неправильної форми плями. Інший тип фарбування представляє сітчастий жираф, що водиться в лісистих місцевостях Сомалі й Північної Кенії. У сітчастого жирафа плями у формі багатокутників майже зливаються й фоновий жовтий цвіт являє собою лише рідкі смужки, точно на тварина накинута золотава мережа. Це найкрасивіші жирафи. Молоді тварини завжди пофарбовані світліше старих. Винятково рідко зустрічаються білі жирафи. У них темні очі, і альбіносами (у точному значенні слова) назвати їх не можна. Такі тварини зустрічаються в різних частинах Африки- у Національному парку Гарамба (Конго), у Кенії, у Північній Танзанії.
Гадана зайво яркою строкате фарбування жирафів у дійсності прекрасно маскує тварин. Коли трохи жирафів коштують у групі зонтичних акацій, серед вигорілих кущів африканського буша, під стрімкими променями сонця, мозаїка тіней і сонячних плям як би розчиняє, з’їдає контури тварин. Спочатку з подивом зауважуєш раптом, що один зі стовбурів – зовсім не стовбур, а шия жирафа. За нею, як на фотографічній пластинці, що проявляється, виступає зненацька друга, третя, четверта…
Савани й редкостойние сухі ліси — улюблені місця перебування жирафів. Тут тварини знаходять рясну їжу у вигляді молодих пагонів і бутонів зонтичних акацій, мімоз й інших дерев. За допомогою довгої мови жираф може зривати листи навіть із галузей, густо покритих великими колючками. Трав’янисту рослинність жирафи їдять рідко: для того щоб пастися, тварині доводиться широко розставляти передні ноги або навіть опускатися на «коліна». Таку ж незручну позу жирафи змушені приймати й на водопої. Правда, трапляється це нечасто, тому що потреба у воді жирафи задовольняють в основному за рахунок соковитого корму й обходяться без водопою по нескольку тижнів.
Жирафи рідко живуть поодинці. Звичайно вони утворять невеликі череди (по 7- 12 особин), хоча іноді збираються й до 50-70 тварин. Тільки старі самці цураються одноплемінників. Часто група жирафів поєднується з антилопами, зебрами, страусами, однак зв’язок ця недолговременна й нестійкий. Усередині череди жирафів строго дотримується ієрархія в підпорядкуванні, як це добре відомо й для багатьох інших стадних тварин. Зовнішнім вираженням такої ієрархії є те, що нижчий за рангом не може перетинати дорогу вищому. Останній у свою чергу тримає шию й голову вище, тоді як нижчий за рангом завжди трохи опускає шию в його присутності. Втім, жирафи – тваринні миролюбні, і суперництво серед них майже ніколи не проявляється у формі бійки. Ну, а якщо все-таки назріла необхідність з’ясувати старшинство в череді, між самими великими самцями відбувається своєрідна дуель. Вона починається з виклику: претендент на вищий ранг направляється до супротивника з вигнутою дугою шиєю й опущеною головою, загрожуючи йому ріжками. Ці, загалом, необразливі ріжки разом з важкою головою й становлять головну зброю жирафа в боротьбі за першість. Якщо супротивник не відступає й приймає виклик, тварини стають пліч-о-пліч майже впритул й обмінюються ударами головою й шиєю. Жирафи ніколи не застосовують проти одноплемінників важка зброя – удар передньою ногою, що володіє винятковою силою. Іноді, що борються жирафи, повільно пересуваються навколо дерева, намагаючись пригорнути один одного до стовбура. Дуель може тривати до чверті години й викликає жвавий інтерес усього череди. Але досить признали себе переможеним зробити кілька кроків убік, як у переможця міняється агресивний настрій: він ніколи не виганяє суперника із череди, як це буває в коней, антилоп й інших стадних тварин.
На перший погляд зовні нескладні, жирафи в дійсності прекрасно пристосовані до життя в савані: далеко бачать і прекрасно чують. Цікаво, що голосу жирафів ніхто ще не чув. Пересуваються жирафи звичайно кроком, як інохідці (у русі одночасно перебувають спочатку обидві праві ноги, потім обидві ліві й т.д.). Лише у випадку гострої потреби жирафи переходять на незграбний, як би вповільнений галоп, але витримують цей алюр недовго, не більше 2-3 хвилин. Галоп жирафів досить своєрідна: тварина може одночасно відривати від землі обидві передні ноги, лише відкинувши далеко назад шию й голову й змістивши, таким чином, центр ваги. Тому, що скакає жираф, постійно як би глибоко киває, кланяється при кожному стрибку. Ця гадана незграбної манера скакати не заважає йому розвивати швидкість до 50 км/ч.
Жирафи вміють і стрибати. Такі здатності вони проявляють, перескакуючи через забори з колючого дроту, що обгороджують плантації й овечі пасовища в Африці. На диво фермерів, тварини навчилися переборювати бар’єри висотою до 1, 85 м! Підійшовши до забору, жираф відкидає назад шию, перекидає через нього передні ноги, а потім уже стрибає задніми, лише ледве зачіпаючи за верхній ряд дроту. А от до електричних проводів вони так і не звикли й часто влаштовують коротке замикання, самі гинучи при цьому. Водні перешкоди, очевидно, створюють для жирафів більші труднощі, хоча зоолог Шерп не р один раз бачив, як троє жирафів перепливали в Південному Судані рукав Нила: з води виднілися лише голови й шиї, на дві третини занурені у воду.
Жирафи — денні тварини. Звичайно вони годуються ранком і в другу половину дня, а найбільш жаркі годинники проводять у півсні, коштуючи в тіні акацій. У цей час жирафи жують жуйку, очі їх напівприкриті, але вуха перебувають у постійному русі. Дійсний сон у жирафів уночі. Тоді вони лягають на землю, підтискаючи під себе передні ноги й одну із задніх, а голову кладуть на іншу задню ногу, витягнуту убік. Довга шия виявляється при цьому вигнутій назад на зразок арки.
Цей сон часто переривається, тварини встають, потім лягають знову. Сумарна тривалість повного глибокого сну в дорослих тварин разюче мала: вона не перевищує 20 хвилин за всю ніч!
Період гонів у жирафів починається в липні й триває біля двох місяців. Вагітність триває 420-450 днів, а немовля жирафенок має масу до 70 кг при росту 1, 7-2 м. Під час пологів самка не лягає на землю; череда тісним кільцем обступає її, обгороджуючи від можливої небезпеки, а потім привітає нового члена ніжними дотиками носів.
Природних ворогів у жирафів небагато. З хижаків тільки леви нападають на них, та й то порівняно рідко. Прайд левів легко справляється навіть із великим самцем жирафа й тоді бенкетує на видобутку кілька днів. Але від одиночного хижака жираф з успіхом обороняється ударами передніх ніг. Звичайно лев сплигує на спину жирафа й перекушує йому шийні хребці. Відомий випадок, коли лев при стрибку промахнувся й був зустрінутий потужним ударом копит у груди. Спостерігач (службовець одного з національних парків), бачачи, що лев не піднімається після падіння, підійшов ближче й, виждавши більше години, пристрілив покаліченого звіра. Грудна клітина лева виявилася роздавленої й майже всі ребра були зламані.
Іноді жирафи гинуть при годівлі, заплутавшись головою в галузях дерев. Іноді трагічний оборот приймають пологи. Але головним ворогом жирафів був, та й зараз ще залишається людина. Правда, у наш час на жирафів полюють мало. Перші ж білі поселенці винищували жирафів у масі заради шкір, з яких робили шкіру для верху бурських візків, ременів і бичів. Африканці зі шкір роблять щити, із сухожиль – струни для музичних інструментів, а з волось пензлика хвоста плетуть браслети (подібно браслетам зі слонового волосся). М’ясо жирафів їстівне. Енергійне переслідування людиною привело до того, що зараз жирафи збереглися у великій кількості тільки в національних парках і резерватах.
У зоопарках жирафів тримають давно. Ще єгиптяни (близько 1500 р. до н.е.) і римляне (у часи Цезаря) містили жирафів у звіринцях і бестіаріях.
Перші жирафи в Лондоні, Парижу й Берліні з’явилися в 20-х роках XIX в., причому везли їх на вітрильних судах і через Європу вели пішки. Зараз жирафи втримуються майже у всіх великих зоопарках миру й добре розмножуються в неволі. Тривалість життя цих звірів більше 20 років (рекорд – 28 років). Харчовий раціон їх складається із сіна, яблук, редиски, цибулі, моркви, зрідка бананів. Улітку жирафам до цього додають свіжі гілки листяних дерев, а взимку – пророслий овес і заготовлені з літа віники.
Довгий час жираф представляв загадку для фізіологів. Дійсно, під час годівлі в кронах дерев голова жирафа перебуває на висоті майже 7 м. На таку ж висоту повинна транспортуватися кров від серця до мозку. Необхідне для цього тиск, створюваний серцем, становить 300 мм рт. ст. Якщо жираф опустить голову, а потім її різко підніме, створюється різкий перепад тисків у мозку, а кров із шийної вени перевантажить серце. З людськими мірками до таких перевантажень не підійдеш!
Відповідь на питання знайшов зоолог Г э т ц із Кейптауна. Кров у жирафа більше «густа» у порівнянні з іншими ссавцями. У порівнянні з людиною в жирафа вдвічі більше зміст червоних кров’яних тілець. Серце жирафа пропускає у хвилину близько 60 л (!) крові.
За допомогою електричного датчика, уведеного в шийну артерію жирафа до самої підстави мозку, Гэтц установив, що при піднятій голові кров’яний тиск становить 200 мм, а при різкому її опусканні, всупереч логіці, падає всього лише до 175 мм рт. ст. Розгадка таємниці полягала в особливих замикаючих клапанах у великій шийній вені. Ці клапани можуть переривати потік крові так, що в головній артерії тиск залишається підвищеним, якщо навіть в інші, більше дрібних артеріях (теж із клапанами) тиск різко падає. Потужна шийна вена виконує функцію кров’яного депо, вирівнюючи тиск у мозку.