ПІДРОДИНА ПІВНІЧНІ ОЛЕНІ (RANGIFERINAE)

Донедавна вважали, що існує кілька видів північних оленів. Деякі автори й зараз для Північної Америки приймають два, а іноді й більше видів. Разом з тим немає сумніву, що в підродині й роді втримується тільки один вид, що утворить 12-15 підвидів, у тому числі 5-7 підвидів на території СРСР. Крім того, сюди ставиться домашній північний олень.
Зв’язку північного оленя з іншими оленями неясні. Це дуже своєрідний олень, що розвивався на початку плейстоцена й остаточно сформований у середині цього періоду.
Північний олень (Bangifer tarandus) має подовжений тулуб і шию, але відносно короткі ноги.
.
Довжина тіла до 200 — 220 див, висота до 110—140 див, маса до 100—220 кг. Самі дрібні олені живуть на островах й у тундрах Крайньої Півночі, самі великі олені населяють тайгу й гори Південного Сибіру. Копита середніх пальців більші, широкі, вигнуті, як совок, і обоє копита разом утворять подоба великої ложки, зручної для розгрібання снігу. Копита бічних пальців відносно більші, розташовані низько й при ходьбі стосуються землі, що створює значну додаткову опору. Рогу дуже більші, вони є як у самців, так й у самок, цим північний олень відрізняється від інших оленів, у яких самки безрогі. Основний стовбур рога довгий, изгибается спочатку назад, а потім уперед. На кінці рога невелика плоска вертикальна лопата з короткими відростками, спрямованими нагору й назад. Очний відросток великої й звичайно з вертикальною лопатою, що несе короткі відростки. Рогу дуже мінливі, іноді бувають слабко розвинені
Зимове хутро довгий, особливо на шиї, де утвориться звисаюча вниз грива (підвіс). Толста серцевина волосся наповнена повітрям, чому волось дуже легкий, ламкий, але оленяче хутро дуже теплий. На ногах волосся короткі, але міцні (камус). Літнє хутро багато коротше й м’якше. Літнє фарбування хутра диких оленів однотонна кофейно-бура або сіро-бура. Боку шиї й підвіс світлі. Зимове фарбування більше мінливе, від досить темної до майже білої, часто досить строката, що складається зі світлих і темних ділянок. Олені Крайньої Півночі пофарбовані найбільш світле, лісові олені – темніше. Маленькі оленята бурі або бурувато-сірі, одноколірні, тільки в оленят з Південного Сибіру уздовж спини бувають великі світлі плями.
Дикий північний олень розповсюджений у тундровій і тайговій зонах Євразії й Північної Америки. Однак у цей час у Європі й Північній Америці південна границя ареалу сильно відсунулася до півночі. Наприклад, у Фінляндії й Швеції дикого північного оленя зараз немає і його повністю замінив домашній. У Норвегії дикий олень ще зберігся в горах. Усього в Європі, крім СРСР, близько 50 тисяч диких оленів, у Північній Америці – близько 650 тисяч, а було в Канаді й Алясці приблизно 3, 5 мільйони.
Ніколи суцільний ареал цього виду в нашій країні розпався на ряд ізольованих вогнищ. Найбільш великий з них на Таймирі.
Усього в нашій країні налічується близько 800 тисяч диких оленів, з яких тундрових оленів приблизно 600 тисяч. У минулому диких оленів у нас було значно більше. За останні 5 років положення з дикими оленями стало багато краще, і поголів’я цих тварин зросло приблизно в 2 рази.
Північний олень акліматизований на островах Південної Георгієві й Кергелен в Антарктиці.
Домашні північні олені існували тільки в Євразії, а в Америку були завезені лише в самому кінці минулого століття.
У СРСР у цей час близько 2 мільйонів голів домашніх північних оленів, а в країнах Європи й Північної Америки приблизно 700 тисяч.
Домашній північний олень цілий рік пасеться під відкритим піднебінням, не одержує від людини ні даху, ні їжі. У порівнянні з іншими свійськими тваринами в північного оленя немає порід; він майже не відрізнимо від дикого, за винятком фарбування хутра, що у домашніх більше різноманітна.
Північні олені населяють тундру, лісотундру й північні тайгові ліси, як рівнинні, так і гірські. У тайзі вони віддають перевагу рідколіссю із хвойних порід і великі болота. У горах узимку олені частіше бувають у верхній частині изре-женного лісового пояса, а влітку – у гольцях. Олені гірської й рівнинної тайги не роблять довгих кочівель.
У тундрових диких північних оленів літні місця перебування звичайно розташовані в арктичні й мохово-лишайникових тундрах; при цьому тварини люблять горбкуваті ділянки з ярами й озерами, де богаче трав’яниста рослинність. На зиму більша частина тундрових оленів іде в північні редкостойние лісу, перетинаючи навесні й восени мохово-лишай-никовие й чагарникові тундри.
Основна причина масових откочевок оленів на зиму з тундри в ліси полягає в тому, що кормів у тундрі стає мало, а добувати їх дуже важко з-під надзвичайно щільного снігового покриву. Розмах таких міграцій у наших північних оленів від 200 до 750 км. У кариб, як в Америці називають дикого північного оленя, до 500-600 км (як виключення до 800 км). Характер сезонних кочівель північних оленів залежить від багатьох причин: від чисельності оленів, режиму сніжного покриву й стану пасовищ. Однак загальний напрямок кочівель, шляхи, по яких ідуть олені під час міграції, місця переправи через ріки відрізняються більшою сталістю.
Осінні откочевки наших оленів починаються в більшості місць у вересні й закінчуються в листопаді. Кариб у Канаді йдуть у лісову зону в жовтні – грудні, але перед цим, ще наприкінці літа, череди кариб поступово зміщаються до півдня й кочують уздовж північної границі лісу. Навесні в тундрі перші череди оленів частіше з’являються в травні. Першими йдуть стельние самки й молодняк, звичайно переходячи ріки ще по льоду; останніми, тижня через дві, ідуть дорослі самці, перепливаючи нерідко бурхливі ріки. Північні олені добре плавають й успішно перепливають не тільки такі більші ріки, як Єнісей, але й морські протоки, шириною в кілька кілометрів.
Улітку олені годуються травою, особливо охоче їдять такі рослини, як пухівка, хвощі, осоки, бобові, щавель, часто подовгу годуються листами верб, відшукують гриби. Після утворення сніжного покриву олені переходять на харчування ягелем – цей корм становить основу харчування північного оленя протягом 9 місяців. Користуючись чудово розвиненим нюхом, вони дуже точно знаходять під снігом і розкопують не тільки ягель, але й осоки по берегах рік або ягідні чагарники й гриби.
У цілому корму північного оленя дуже різноманітні, і він використає всі рослини, які виявляються доступними. Особливо це ставиться до домашнього північного оленя, що випасается в обмеженому районі й змушений годуватися тими рослинами, які дикі олені можуть і не використати.
Пристосування північних оленів до харчування лишайниками більшу частину року дозволяє їм жити там, де інші види копитних, за винятком мускусного бика (див. нижче), жити не можуть. Лишайники дуже багаті вуглеводами, але бідні білковими й мінеральними речовинами. Для заповнення недостачі цих речовин в організмі олені охоче гризуть скинуті роги, а інший раз і рога на головах один одного, особливо оленяти. При нагоді охоче поїдають лемінгів, полівок, яйця птахів й іншу тваринну їжу. Дуже жадібні північні олені до солі, виедают сніг із сечею, п’ють морську воду і їдять водорості.
Узимку, коли сніжний покрив особливо високий, оленям важко добувати собі їжу. Вони змушені розкопувати сніг іноді на глибину до 70-80 див, так що у тварини, що годується, поверх снігу буває видна тільки спина. Копають сніг олені передніми ногами, і до зими разросшиеся копита з гострим краєм й увігнутою поверхнею виявляються дуже важливим пристосуванням для добування корму.
Гони в північних оленів, що населяють тундру, буває частіше з половини жовтня до початку листопада. У лісових оленів – на дві-три тижні раніше. Домашні олені в порівнянні з дикими в одній і тій же місцевості розмножуються також трохи раніше; іноді ця різниця досягає трьох тижнів. У північних оленів, на відміну від інших, гони нерідко починаються ще в чередах, що складаються з 150-200 голів, серед яких може бути 10 і більше дорослих самців. Поступово в таких чередах при кожному самці утвориться гарем з 3-12 самок, і череди розпадаються. Однак торішні й дворічні оленята залишаються при самках, а не відокремлюються на період гонів, як це буває в більшості інших оленів. Між дорослими самцями в період гонів іноді виникають бійки, але вони рідко носять запеклий характер, звичайно кінчаючись лише невеликий «пробій сил».
Незважаючи на це, самці за період гонів сильно виснажуються, худнуть й узимку багато хто з них гинуть. Збуджені самці видають звуки, які нагадують храп, що повторюється багаторазово з короткими інтервалами.
Вагітність триває від 192 до 246 днів, у середньому близько 225 днів, тобто 7, 5 місяця. Важенка, як називають самку північного оленя, приносить 1 оленяти, як найрідше виключення – 2.
На інший день після народження, а іноді й до кінця першого дня оленя вже починає добре бігати. Важенка годує його молоком до пізньої осені, а іноді й до народження нового оленяти. Після першої ж годівлі, через 5-6 годин, мати добре відрізняє свого дитинчати серед багатьох інших у череді по заходу. Маля ж відрізняє свою матір по голосі. Ріжки в молодих оленів починають з’являтися до третього тижня життя, наприкінці вересня – жовтня вони очищаються від шкіри й мають вигляд прямих або небагато вигнутих спиць. Тільки до 4-5 рокам, щорічно ускладнюючись, рога досягають повного розвитку. Статевозрілими північні олені стають на другому році життя, але самці беруть участь у розмноженні не раніше третього року, оскільки їх не допускають до самок старші суперники.
Дорослі самці диких оленів скидають рога після закінчення гонів, звичайно в листопаді — грудні. Дорослі самки носять роги всю зиму й гублять їх у травні – червні, у перші дні після отелення. На думку зоолога П. П.Тарасова, рога в самок узимку (коли самці безрогі) допомагають їм захищати під час годівлі викопані в снігу лунки. Опустивши голову, самка закриває всю лунку «кістяною огорожею», до якої не можна підступитися. Самка з опущеною головою, підходячи до лунці, викопаної самцем, рогами відтискує його убік.
Домашні північні олені доживають до 25—28 років, і самки приносять оленяти звичайно до 15—18-літнього віку. Тривалість життя диких оленів, видимо, значно менше.
Найбільша втрата чередам північних оленів наносять вовки. Однак здорових дорослих, не виснажених оленів вовку взяти важко. На думку американських і канадських зоологів, вовк необхідний для існування здорової популяції кариб, і досвід боротьби з вовком в остаточному підсумку показав, що цей захід не сприяло збереженню й відновленню чисельності диких північних оленів. Інакше обстоит справа з домашніми північними оленями. Нападаючи на череди оленів, вовки ріжуть їх у великій кількості. Крім того, вовки розганяють череди оленів, чим досить утрудняють нормальну зимівлю. Багато оленяти, як диких, так і домашніх, гине, особливо в перші тижні їхнього життя. Для оленят небезпечні росомаха й песці, у деяких місцях – бурі ведмеді.
У багатьох районах для північних оленів небезпечні шкірний і носоглотковий ґедзі. При достатку ґедзів олені не можуть спокійно пастися, увесь час бігають і недоїдають. Личинки носоглоткових ґедзів утрудняють подих і годівлю, що у свою чергу веде до виснаження оленів. Личинки шкірних ґедзів, що приводять до утворення виразок і свищів на шкірі, також виснажують тварин. Велика роль у житті оленів і кровососущих комах: комарів, мошок, мокрецов, ґедзів. Значною мірою під впливом ґедзів і кровососів тундрові олені залишають улітку південні тундри й тайгу й приходять на самі північні окраїни Сибіру й на арктичні острови, де майже немає ґедзів і мало гнусу.
Ще недавно, менш ста років тому, північний олень майже цілком забезпечував можливість існування людини на Крайній Півночі Євразії й Америки, У Євразії народностей півночі полювали на оленів, одержуючи необхідне їм м’ясо й шкіри для одягу. Як хутро використалися шкіри пижиков (оленяти до напівроку) і неблюев (оленяти до однорічного віку). Шкіри дорослих уживалися для пошивки спальних мішків, збруї й покриття чумів. Зі шкір, знятих з ніг (камуса), робили обшивання для лиж, рукавиці, піми. Оленяча замша йшла на виготовлення літнього одягу, сухожилля колись використалися як нитки. На півночі Євразії дикого оленя доповнив і частково замінив домашній, котрий став не тільки основним джерелом харчування й одягу, але й основною транспортною твариною. Народи Крайньої Півночі Америки воліли полювати на диких оленів, і кариб ніколи не був одомашнений індіанцями й ескімосами.
Дикий північний олень і надалі може існувати в багатьох районах Арктики й бути об’єктом промислового й спортивного полювання. Особливо це ставиться до арктичних островів і деяких районів материкової й гірської тундр, де домашнє оленярство неможливо через убогі зимові пасовища. Але в районах інтенсивного оленярства існування дикого оленя небажано, тому що в період міграцій і гонів домашні олені йдуть із чередами диких оленів.