ПІДРОДИНА АМЕРИКАНСЬКІ ОЛЕНІ (ODOCOILEINAE)

Ця велика підродина поєднує як великих, так і дрібних розмірів оленів, завжди одноцветно пофарбованих (не плямистих) у дорослому стані. Пеньки рогів короткі; у самок на місці рогів не буває пучка довгих волось. Кінцівки мають верхні й нижні залишки бічних метаподии (телометакарпальний тип). Бічні копита в багатьох сильно розвинені.
Підродина включає 12 видів, що ставляться до 4 родам і декільком подро-дам. Деякі зоологи приймають більший обсяг підродини, включаючи в нього північного оленя, інших – ще лося й козулю. Навпроти, ряд дослідників виділяють оленів пуду. Походження й зв’язки між родами неясні.
Белохвостий, або виргинский, олень (Odocoileus virginianus) — самий численний, найбільше широко розповсюджений американський олень. Він крупніше інших представників підродини: довжина тіла 85-205 див, хвоста – 10-35 див, висота – 55-110 див, маса до 205 кг. Самці мають більші многоветвистие роги, основний стовбур рога частіше зігнуть уперед і може мати до 14 відростків. Загальне фарбування одноколірна бурувато-руда. Великий, пухнатий хвіст, що тварина при бігу піднімає, як білий прапор, служить орієнтиром для всіх членів череди.
Розповсюджений у Північній, Центральній і Південній Америці, від Середньої Канади на півночі до Болівії й Центральної Бразилії на півдні. Украй мінливий, утворить 39 підвидів, що відрізняються деталями будови рогів і розмірами. Самі великі олені ставляться до північних підвидів (наприклад, олені зі штату Нью-Йорк мають масу близько 200 кг), а самі дрібні – до південних й острівних підвидів (олені з островів біля Флориди мають масу 40-50 кг).
Белохвостие олені населяють ліси, чагарникові зарості й переліски всіляких типів. Подібно козулі в Європі, белохвостий олень – основний вид дикого копитного культурного ландшафту й основна дичина мисливця. Тільки в Північній Америці його чисельність в 1967 р. перевищувала 5 мільйонів голів, і американські зоологи вважають, що белохвостого оленя зараз більше, ніж було в момент відкриття Америки. Разом з тим олені деяких підвидів, головним чином обитающие на островах, півдні Північної Америки й у Південній Америці, перебувають на грані зникнення й узяті під охорону. До числа таких ставиться, наприклад, колумбійський белохвостий олень (О. v. leucurus), якого збереглося не більше 200 голів, і самий дрібний белохвостий олень (O.v. clavium), що живе в заповіднику на островах Флорида – Кио, де його не більше 30-40 голів. Белохвостие олені завезені в Нову Зеландію, Чехословакию й Фінляндію, де вони добре акліматизувалися.
Спосіб життя белохвостого оленя істотно міняється протягом його величезного ареалу, від тропіків до північних широт. Біологічним особливостям цього оленя, його харчуванню, складу популяцій, динаміці чисельності й інших питань присвячена величезна література.
У більшості районів він пасеться вдень, тримається поодинці або маленькими сімейними групами, які до зими поєднуються в більші череди. Навесні й на початку літа харчується трав’янистими рослинами; у цей час часто виходить годуватися на поля сходами культурних злаків. Восени охоче їсть ягоди, горіхи, фрукти. Узимку поїдає листя й гілковий корм.
Гони в белохвостих оленів помірних широт буває в листопаді або в жовтні. Між самцями бувають бійки, як у багатьох інших оленів, і нерідко самці, що зчепилися рогами, гинуть. У тропіках гони бувають у різні сезони року й звичайно проходить спокійно, без бійок. Вагітність триває 196-210 днів. У північних частинах ареалу навесні самки приносять плямистих оленят. Частіше народяться 2 оленяти, але буває від 1 до 4. В оленів південних підвидів молодих зустрічали в усі сезони року. Самка годує оленят протягом 30-50 днів.
Белохвостие олені досить мовчазні, лише оленята підкликають матерів тихим беканням, а оленуха відповідає їм тихим бурмотанням. Наляканий олень видає короткий храп удень і пронизливий тремтячий свист уночі. Відрізняється гостро розвиненим слухом і нюхом, але короткозорим зором.
Як ми згадували вище, белохвостий олень — основний вид мисливського копитного в Північній Америці. Полювання носить спортивний характер й у більшості штатів дозволені протягом декількох днів у році; мисливцеві дозволяються вбити лише одного оленя.
Чернохвостий, або ослиний, олень (Odocoileus hemionus) зовні схожий на белохвостого оленя й лише небагато менше його: довжина тіла 100—190 див, висота — 90—105 див, маса — 50—150 кг. У нього такі ж більші гіллясті роги, число відростків на кожному може досягати 20 і більше. Фарбування його влітку більше яскрава – лиса.
.
Добре відрізняється чернохвостий олень своїм відносно слабообволосенним, не пухнатим хвостом, що в оленів північних підвидів має чорне фарбування волось на всьому протязі, від кінчика до кореня хвоста, а в оленів південних підвидів чорні волосся несе тільки кінцева третина хвоста. У цього оленя помітно більшого розміру вуха, за що його, особливо на півдні ареалу, часто називають ослиним або болипеухим оленем. Має він і ще назва в штаті Манитоба – стрибучий олень або олень-стрибун – за манеру високо підстрибувати під час перегони. Утворить 11 підвидів, з яких 6 перебувають у загрозливому стані й мають потребу в охороні. Розповсюджений у західній половині Північної Америки, від Аляски й Великого Невільничого озера на півночі до Каліфорнії й Середньої Мексики на півдні. З багатьох районів зник або став дуже рідким.
Населяє на півночі хвойні або змішані, нерідко гірські ліси. На півдні живе в лісах з мамонтових дерев й у чагарниках напівпустель. Віддає перевагу проясненим ділянкам лісу з багатим підліском і чагарниками, уникаючи темних, густих, високоствольних лісів. На відміну від белохвостого оленя не уживается з культурним ландшафтом, у зв’язку із чим і відбулося різке скорочення його ареалу.
У Скелястих горах робить сезонні кочівлі: піднімаючись улітку у верхні пояси гір і спускаючись узимку в долини. Живе поодинці або невеликими групами, але під час осінніх міграцій олені поєднуються у великі череди, що складаються із самців, самок і молодих. Усюди годується соковитими, переважно трав’янистими рослинами, рідше – листами чагарників, їсть гриби й лишайники. Дуже обережний і потайливий, відрізняється чудовим слухом.
Гони в північних частинах ареалу буває в листопаді — грудні. Вагітність триває 182-210 днів, і наприкінці весни – початку літа, коли олені повертаються на літні пасовища, самки приносять звичайно 2 (рідко 3) плямистих оленят. Як й в інших оленів, мати залишає дитинча лежати в густій траві, повертаючись до нього протягом першого тижня кілька разів у день, щоб погодувати молоком. Мати годує оленяти молоком близько 7 тижнів, але вже через кілька днів після народження він починає щипати траву.
При наближенні невеликого хижака, такого, як лисиця або койот, що загрожує малятам, мати стукає об землю копитами, намагаючись його прогнати. Якщо це пума або рись, прагне відволікти увага хижака й повести за собою.
У природі живуть до 10 років, у зоопарках — 18—20 років і розмножуються. У більшості районів на чернохвостого оленя полюють, але чисельність його невелика. У минулому зі шкір чернохвостого й белохвостого оленів індіанці виготовляли оригінальні гарні одяги.
Болотний олень (Odocoileus dichotomus) — також великий і дуже високо-ногий: довжина тіла 180—195 див, висота — 110—120 див, маса — 100—150 кг. Вовна червоно-коричнева, довга й тверда. Рогу многоветвистие, без старого певного розташування відростків, утворять іноді подоба куща й часто бувають светлоокрашенние. Копита на середніх пальцях дуже довгі (7-8 див) і можуть широко розсовуватися; бічні копита довгі, низько поставлені. Цього оленя іноді виділяють в особливий рід або підрід Blectocerus.
У минулому був широко розповсюджений у східних частинах Південної Америки й населяв Бразилію, Парагвай, Уругвай, Північну Аргентину й Східну Болівію. Зараз вимер в Уругваєві й у багатьох районах Бразилії, перебуває під загрозою зникнення в Парагваєві й Аргентині. Узятий під охорону й включений у Червону книгу.
Болотний олень населяє заболочені ліси в струмків, рік й озер. Тримається поодинці або невеликими групами до 6 голів. Незважаючи на більші розміри, тварин важко помітити, тому що вдень вони ховаються у високій траві, чагарникових й очеретяних приводних заростях. Пасуться присмерком і вночі. Годуються болотними й водяними рослинами. Вони спритно й швидко пересуваються по топких місцях, чому сприяють широкі раздвигающиеся середні й довгі бічні копита, що збільшують опорну площу ніг. Навіть при розливах рік вони не залишають заплаву й живуть по многу днів у воді.
Гони, як і зміна рогів, не присвячений до певного сезону. Боїв між самцями, видимо, не буває. Вагітність дуже тривала – 11-12 місяців. Укрившись де-небудь на сухому острові або гриві серед боліт, самка приносить одного дитинчати.
Пампасний олень (О. bezoarcticus), якого також нерідко виділяють в особливий рід або підрід Ozotoceros, помітно менше болотного оленя й не такий високоногий: довжина його тіла 110— 130 див, висота — 70—75 див, маса — 30— 40 кг. Рогу самців невеликі, звичайно несуть три відростки. Середні копита вузькі, а бічні маленькі, розташовані високо. Вовна злегка хвиляста, тонка, з густим підшерстям. Посередине спини проходить смуга подовжених волось. Утворить 3 підвиди.
У минулому пампасний олень був розповсюджений у пампах Бразилії, Болівії, Парагваю, Аргентини й Уругваю; у цей час із більшості районів зник або став дуже рідким оленем. Пампасний олень одного підвиду (О. b. color) перебуває на грані повного зникнення: лише в одному приватному заповіднику в провінції Буенос-Айрес збереглася маленька череда.
Живе в сухих відкритих трав’янистих пампах, які зараз інтенсивно розорюються, що й спричиняє скорочення ареалу, оскільки цей олень живе тільки в цілинному степу. Тримається парами або маленькими сімейними групами. Відрізняється сильним часниковим заходом, що виділяють межкопитние залози. Біологічно цікавий тим, що самець під час гонів тримаються завжди тільки з однією самкою й обоє батька виховують й активно захищають дитинча. Це один з рідких випадків моногамії в оленів. У різних частинах ареалу розмножується в різний термін: в Аргентині молоді з’являються у квітні, у Парагваєві – у травні – червні, в інших місцях – у жовтні й січні. Оленя народиться завжди один, шоколадного цвіту, із чотирма білуватими рядами плям. При небезпеці мати відводить хижака, зображуючи себе кульгавий. Самець бігає навкруги, відволікає увагу переслідувача, а іноді й кидається на ворога.
Два близьких види андских оленів, що ставляться до особливого роду Hippocamelus, зовні відрізняються лише особливостями будови рогів. В перуанського оленя (Н. antisiensis) рога мають звичайно по одному відростку, що відходить низько в підстави рога. В южноандского оленя (Н. bisulcus) штанга рога вище й несе на кінці два, іноді більше відростки. Фарбування оленів однотонна коричнева зі світлими плямами на кінці морди й на шиї. Волосяний покрив густої й утворений товстими, довгими, ламкими волоссями. Підшерстя короткий і рідкий. Хвіст короткий, гострий. Є верхні ікла. Довжина тіла 140-160 див, висота – 75-85 див, маса – 45-65 кг.
Перуанський олень розповсюджений у високогір’ях Еквадору, Перу, Болівії й Північного Чилі. Живе невеликими чередами, улітку вище границі лісу, на висоті 3000-4000 м над рівнем моря, а взимку спускається в лісовий пояс. Пасеться серед скель, як удень, так і вночі, нагадуючи звичками гірського козла. Дуже обережний, тримається невеликими групами, частіше один самець із двома-трьома самками, Спосіб життя мало відомий.
Южноандский олень розповсюджений у Чилі й Південній Аргентині. Саме цей олень поруч із кондором зображений на гербі Чилі. Однак він майже зник, зберігшись у деяких, важкодоступних високогірних районах Анд. Як й олені попереднього виду, улітку тримаються на альпійських лугах, серед скель і кам’янистих осипів вище границі лісу. При снігопадах спускаються в лісисті долини, де годуються травою й листами дерев. Саме тут їх переслідують мисливці й пастушачі собаки. Від небезпеки рятуються у воді. На цій особливості оленів і заснована винищувальне полювання, під час якої оленів за допомогою собак заганяють у воду, де вони виявляються зовсім безпомічними. Різкому скороченню чисельності цих оленів і зменшенню ареалу сприяла акліматизація в Південних Андах європейської лані, що витісняє аборигенних оленів.
Видимо, зберігся в дуже невеликій кількості в Південній Аргентині й у провінції Ансен у Чилі. Спроби реакклима-тизации в тих районах Чилі, звідки він зник, не увінчалися успіхом.
Чотири види оленів мазама, що ставляться до роду Mazama, характеризуються короткими, не розгалуженими у вигляді шпильок рогами, які, на відміну від рогів інших оленів, переміняються не регулярно. У зовнішньому вигляді мазама обертає на себе увага піднятий хрестець і вигнута спина, коротка шия й низько опущена голова. Пофарбовано вони в коричнево-рудо-сірі тони, від досить яскравої червонуватої у великого мазама до тьмяною сіркою в сірого мазама. Розміри цих оленів від зайця до козулі.
Великий мазама (Mazama americana) має довжину тіла 95—135 див, висоту — 65—75 див і масу—20—25 кг.
Розповсюджено ширше інших, населяє Центральну Америку й більшу частину Південної Америки до Північної Аргентини включно.
Сірий мазама (М. gouazoubira) небагато менше: довжина його тіла 90—125 див, висота — 60—70 див і маса — 17—23 кг. Розповсюджений у саванах Центральної й Південної Америки.
Малий мазама (М. папа) має довжину тіла 90—100 див, висоту — 45— 50 див, масу — 10—20 кг. Населяє високогірні ліси Анд.
Карликовий мазама (М. bricenii), описаний тільки в 1908 р., має довжину тіла 72—92 див, висоту — 35—40 див і масу — 8—12 кг. Розповсюджений також у гірських лісах Анд, на висоті близько 3000 м над рівнем моря.
Олені мазама в Америці займають ту екологічну нішу, що й антилопи дукери в Африці. Удень вони ховаються в густих чагарниках, часто лежать у поглибленнях між коріннями дерев або під упалими стовбурами. Уночі виходять пастися на узлісся лісу й галявини. За винятком малого й карликового мазама – мешканців високогірних лісів – два інших: великий і сірий мазама – добре пристосувалися до культурного ландшафту й у деяких місцях навіть збільшили свою чисельність. Вони по ночах виходять пастися на поля, городи й плантації. При цьому на кавових плантаціях, де є гарні вкриття, часто знаходять під кущами кава або в міжряддях новонароджених оленят, які лежать, затаївшись настільки, що їх можна взяти руками. Місцеві жителі нерідко беруть оленят, вони швидко звикають до людей і стають зовсім ручними.
Тримаються мазама поодинці, і тільки в період гонів самки зустрічаються із самцями або маленьким оленям супроводжує матір. Дорослі олені мітять ділянку перебування, викопуючи ямки передніми ногами або чешуться ріжками об стовбури дерев, залишаючи пахучі мітки. Дуже прив’язані до одному, постійній ділянці.
Певного сезону розмноження ні, і самки приносять одного оленяти в різні місяці, залежно від кліматичних умов місцевості. Вагітність триває 215-225 днів. У неволі живуть до 7-9 років.
На мазама полюють із собаками, головним чином на полях кукурудзи, баштанах, плантаціях маніоки, кава й апельсинів, подібно тому, як полюють на зайців у Європі.
Звичайний пуду (Pudu pudu) — один із самих маленьких оленів: довжина його тіла всього 80 — 93 див, висота — 30— 35 див і маса—7 — 10 кг. Цей олень приосадкуватий, з короткими шиєю й головою, він мало схожий на інших оленів.
Вуха в нього короткою, овальні, покриті густою вовною. Короткі, неветвящие-ся ріжки майже сховані в лобовому чубчику волось. Фарбування сірувато-коричнева з неясними й дрібними світлими цятками.
Раніше пуду був широко розповсюджений в Андах Чилі, у Західній Аргентині й на островах у Чилійського узбережжя. Зараз, однак, з більшості районів він зник у результаті переслідування й зберігся лише в деяких приморських районах Південного Чилі й на острові Чилос. Живе в непролазних заростях чагарників і тільки вночі виходить пастися на відкриті місця, головним чином на берег моря, де багато водоростей фуксій – його основного корму. Улітку дуже обережний, але взимку під час снігопадів підходить до селищам, де його часто загризають собаки. Завжди одне оленя із двома рядами світлих плям на боках, народиться на початку літа. Вагітність триває близько 200 днів. Немовля пуду всього 15 див висотою, росте дуже швидко й через 3 місяці досягає розміру дорослих. Статевозрілим стає в однорічному віці.
У гірських районах Еквадору, на висоті 3000—4000 м над рівнем моря, був знайдений ще один вид — північний пуду (Pudu mephistophiles), що відрізняється небагато більшими розмірами й більше строкатим фарбуванням. Спосіб життя зовсім не відомий.