СІМЕЙСТВО ПЕКАРІ (TAJASSUIDAE)

Пекарі вже в эоцене, тобто 50 мільйонів років тому, відокремилися від свиней і з нижнього олігоцену незалежно розвивалися в Новому Світлі, де свиней немає й не було. У Європі й Азії пекарі були, але зникли в нижньому пліоцені. Від свиней пекарі відрізняються дуже істотно й по ряду особливостей коштують ближче до жуйним копитного. У них шлунок розділений на 3 відділи, передній з яких має пари колбасовидних сліпих мішків На задніх ногах, на відміну від свиней, 3 копита й обидві п’ясткової кістки частково або повністю зростаються. Верхні ікла в пекарі спрямовані вниз, як у хижаків, а не нагору, як у свиней. Вони тригранні, сильні, але не дуже довгі й стикаються з нижніми іклами. Усього 38 зубів. На задній частині спини в пекарі є більша залоза, що виділяє муску-соподобний секрет. Залоза покрита волоссями, які стовбурчаться, оголюючи її, коли тварина порушена. Загальний вигляд пекарі нагадує свиней: голова більша, клиноподібна, шия коротка, ока маленькі, вуха злегка закруглен
Один рід сімейства включає 2 види пекарі, розповсюджених у Південній і Центральній Америці, на південь до Середньої Аргентини й на північ до південно-заходу США.
Ошейниковий пекарі (Tayassu tajacu) одержав свою назву за жовтувато-білу смугу, що спускається від потилиці вниз під горло. Загальне фарбування коричнювато-чорна, уздовж спини проходить чорна смуга, особливо добре помітна в молодих, фарбування яких світліше дорослих. Щетина густа, але без підшерстя. Волосся на потилиці й шиї утворять невисоку гриву .
.
Довжина тіла 75— 100 див, висота до 50 див, маса — 18— 25 кг. Утворить 11 підвидів.
Ошейниковий пекарі розповсюджений широко й до півночі проникає до Аризони, населяючи різні ліси й чагарникові зарості. Тримається чередами від 6 до 29 тварин. Кожна череда має своя ділянка площею 75-250 га, залежно від достатку корму й щільності популяції. Годуються вночі, а день проводять на лежаннях. На півночі ареалу в холодну пору року часто виходять із притулків і вдень. Прокладають тунель-тунелі-тропи-тунелі в чагарниках і високій траві. Дуже обережні й добре чують, тому рідко попадаються людині на очі й частіше чутне характерне клацання зубів і тупіт тварин, що тікають.
Основна їжа пекарі — трав’янисті рослини, їхні плоди, корінь, кореневища й цибулини. Порівняно невелике значення в харчуванні мають комахи, ящірки, дрібні звірки, падло. У посуху у великій кількості поїдає такі соковиті рослини, як опунція й агави. Вся череда пекарі звичайно залишає кал у тих самих місцях, де утворяться цілі горбки екскрементів.
Самки стають статевозрілими у віці 8—8, 5 місяця, самці — 11 — 11, 5 місяця. Певного часу розмноження ні, але в більшості випадків самки приносять молодих у липні – серпні, після того як пройдуть дощі й рослинність зазеленіє (Мексика, Аризона, Техас). Вагітність триває 142-149 днів. Самка перед родами відокремлюється від череди в затишному місці й часто в норі приносить 2, рідко 3-4 поросяти. Звичайно (в 80% випадків) народяться одностатеві поросята, які через кілька годин уже ходять за матір’ю. Самка з малятами наступного дня приєднується до череди, що відрізняє пекарі від свиней. На відміну від свиней мати годує молодих коштуючи. Молоко дають тільки 2 пари задніх сосків (з 4). В 6-8-недель-ном віці молоді переходять на корм дорослих.
Основні вороги пекарі — ягуар і пума. На молоді нападають червона рись і койот. Мати енергійно захищає молодняк, кусаючи супротивника зубами, але не вдаряє іклами, як свиня. Розлютований пекарі загрозливо клацає зубами й стрибає навіть на вершника. Заліза на спині не служить для захисту, як думали раніше. Імовірно, вона має значення для мечения території. Тварини часто вздибливают щетину на залозі й із силою вибризгивают секрет на стовбури дерев, кущі й траву.
Ошейниковий пекарі — важливий мисливський звір, м’ясо якого смачно, а шкіра використається для галантерейних виробів. Добувають, видимо, кілька мільйонів пекарі щорічно. Тільки з Перу за 1946-1966 р. експортували більше 2 мільйонів шкір ошейникового пекарі. В останні роки в басейні Амазонки вилучали в середньому один ошейникового пекарі з 1, 6 км2. Незважаючи на інтенсивне полювання в ряді районів, наприклад в Аризоне й Техасі, ареал і чисельність ошейникового пекарі зростають, чому сприяють заростання трав’янистої прерії чагарниками й регулювання строків полювання.
Білобородий пекарі (Т. albirostris) крупніше ошейникового: довжина його тіла до 115 див, маса до 30 кг. Фарбування сіро-коричнева або коричнево-чорна. На нижній стороні морди велика біла пляма. Молоді жовтий-жовту-жовте-жовта-червонясто-жовті з коричнево-чорною поздовжньою смугою на спині. Утворить 5 підвидів.
Білобородий пекарі до півночі розповсюджений лише до Південної Мексики й зустрічається багато рідше, ніж ошейниковий. По способі життя подібний з ошейниковим, але утворить більші череди, до 100 і більше тварин. Частіше, ніж попередній вид, годується тваринною їжею. Вагітність триває 158 днів. Самка приносить, як правило, двох одностатевих поросят, які залишаються яскраво пофарбованими до однорічного віку. Дає помісі з ошейниковим пекарі (обидва види не схрещуються зі свинями). Служить об’єктом полювання, але добувають білобородих пекарі в 4-5 разів менше, ніж ошейникового. Як й ошейниковий пекарі, у зоопарках розмножується й живе до 15-20 років.