ЗАГІН МОЗОЛЕНОГИЕ (TYLOPODA)

Цей загін поєднує верблюдів Старого Світла й лам, або безгорбих верблюдів, Америки. Донедавна цих тварин розглядали як підзагін загону парнокопитних, однак новітні дослідження показали, що мозоленогие настільки своєрідно, що повинні бути виділені в особливий загін.
У мозоленогих немає копит, а на двопалих кінцівках є лише тупі скривлені пазурі. Мозоленогие опираються не на кінці пальців, як копитні, а на сукупність фаланг пальців. Нижня поверхня ступні утворена розширеною парною або непарною еластичною мозолистою подушкою. Еритроцити крові овальні, а не дисковидние, що відрізняє мозоленогих від всіх інших ссавців. Шлунок трехкамерний, а рубець і сичуг особливої будови й сильно відрізняються від таких у жуйних. Сліпа кишка коротка. Плацента дифузійна, примітивніше, ніж у копитних; зародкові оболонки (амніон, аллантоис) і желточний мішок різко відрізняються по будові й розвитку від відповідних органів копитних. Будова полових органів мозоленогих має ряд особливостей, властивим тільки представникам цього загону. У статурі мозоленогих обертає на себе увага не включене в контури тулуба вільне стегно й дуже довга шия. Рогів немає. Зубов -30-34. Мозоленогие з’явилися в эоцене Північної Америки, звідки (у пліоцені або в плейстоцене) розселилися в Азію, Північну Африку і Європу, а також у Південну Америку. У цей час 1 дикий вид (двогорбий верблюд) розповсюджений у Центральній Азії й 2 диких види (гуанако й викунья) – у Південній Америці. Крім того, загін включає домашнього одногорбого верблюда й домашніх ламу й альпаку. Всі вони поєднуються в 2 роди й одне сімейство верблюдів (Саmelidae), живуть у посушливих областях і гірських країнах, растительноядни; бігають інохіддю, народжують одного (дуже рідко двох) дитинчати.
Двогорбий верблюд (Camelus bactrianus) — велика тварина з довгою шиєю й двома жировими горбами на спині. Довжина тіла 250-360 див, висота -180-210 див, хвіст -50-58 див, маса -450-690 кг.

Про існування дикого двогорбого верблюда в пустелях Центральної Азії було відомо давно, але європейські вчені все-таки сумнівалися в існуванні диких верблюдів. Уперше в 1878 р. привіз шкіри й кістяки дикого верблюда Н. М. Пржевальськ, що неодноразово спостерігав їх у пустелі Кумтаг до сходу від озера Лобнор. Пізніше російські мандрівники М. В. Пєвцов, П. К. Козлов, В. И. Роборовский, В. Я. Ладигин, шведський мандрівник С. Гедин також зустрічали диких верблюдів у Гобі й привезли кілька черепів і шкір цієї цікавої тварини. Кілька десятиліть про дикого верблюда не було відомо, і припускали, що він зник. Однак в 1943 р. у Заалтайській Гобі А. Г. Банників знову знайшов диких верблюдів, зібравши відомості про їхній спосіб життя. Через кілька років у тім же районі монгольськими операторами були вперше зроблені фотографії й снять короткий кінофільм про дикого верблюда. У цей час дикий двогорбий верблюд живе в Заалтайській Гобі (Монголія). Можливо, що ще одна ділянка ареалу перебуває південніше, у районі озера Лобнор (Китай).
Колись хаптагаи, як по-монгольски називаються дикі верблюди, були поширені широко по Гобі й на захід доходили до Середньої Азії й Казахстану, звідки їхні залишки відомі з кухонних покидьків 1500—1000 р. до н.е.
Зараз близько 300 диких верблюдів живе влітку в самих глухих куточках чагарникових пустель, віддаючи перевагу широким долинам і мелкосопочник. Узимку вони откочевивают на 300-600 км до півдня й тримаються частіше в горах, що захищають їх від вітру, або по сухих водотоках. Якщо оазиси з разнолистним тополею не зайняті людиною, зиму й особливо осінь верблюди проводять біля них. Хаптагаи годуються головним чином чагарниковими й напівчагарниковими солянками, люблять цибуля, ежовник, парнолистник з його соковитими великими листами, поїдають эфедру й молоді пагони саксаулу, а восени в оазисах охоче їдять листи тополі й очерет. Незважаючи на більшу витривалість, дикі верблюди в сьогодення времл найбільше страждають від малого числа водопоїв, тому що людина, освоюючи пустелю, у першу чергу займає відкриті джерела. Це ж з’явилося основною причиною скорочення ареалу дикого верблюда в минулому.
Для диких верблюдів характерні широкі кочівлі протягом доби навіть при достатку корму, в останньому випадку більші переходи пов’язані з водопоями. Так, спостереження А. Г. Банникова за одним з табунів показали, що верблюди за день проходять щонайменше 80-90 км.
Більшу частину ночі й полуденні годинники хаптагаи відпочивають, вибираючи для лежання такири або рівна ділянка де-небудь у самотнього кустика. Верблюди виразно уникають лягати в густих чагарникових заростях, у вузьких глибоких водотоках, між каменів, у горбистих пісках й інших місцях, звідки погано видні навколишня місцевість і де до сплячих тварин легко підкрастися непоміченими. Найбільш активні верблюди в ранкові й вечірні годинники. Потривожені хаптагаи завжди йдуть, не зупиняючись, на десятки кілометрів. У верблюдів дуже гострий зір, і, як показали спостереження, вони зауважують людину, що рухається, більш ніж за 1000 м. Побачивши людину або машину, вони перестають пастися й, витягнувши шиї, напружено дивляться убік небезпеки.
Звичайно верблюди тримаються табунами по 5—9 голів. Такий табун складається із самок і молодих. Очолює табун дорослий самець. Нерідко самці зустрічаються й поодинці.
Самки верблюда стають статевозрілими в 3 роки. Самці беруть участь у розмноженні, видимо, не раніше 5-літнього віку. Гони у верблюдів бувають у січні – лютому. У цей період між самцями бувають бійки, іноді вкрай запеклі. Шиями самці давлять один на іншого, намагаючись звалити супротивника. Рідше вони гризуть один одного, наносять удари головою й передніми ногами. У період гонів у пошуках самок дикі верблюди іноді нападають на табуни домашніх верблюдів, убивають самців і женуть самок. Вагітність у верблюда триває огколо 13 місяців (365-440 днів), так що самки приносять потомство через рік. Самка народжує коштуючи, завжди одного верблюденяти. Домашня верблюдиця годує дитинча молоком більше року, даючи за добу 4-5 л молока. Верблюже молоко містить 6, 4% жиру, 4, 5% молочного цукру, 6, 3% азотистих речовин.
Дикий верблюд, що представляє виняткову наукову цінність, підлягає охороні.
Домашній двогорбий верблюд, що одержав також назву бактріан, по імені древньої держави Середньої Азії — Бактрии, мало відрізняється від дикого. У домашніх верблюдів більше горби, ширше ступня й добре розвинені мозолі на колінах передніх ніг. Крім того, пропорції черепа домашн і диких мають невеликі, але стійкі відмінності. Нарешті, фарбування вовни домашніх верблюдів досить мінливий – від світлої, піщано-жовтої до темно-коричневої, у той час як дикі мають постійне червонясто-коричнево-піщане фарбування.
Двогорбий верблюд одомашнений давно, у всякому разі більш ніж за 1000 років до н.е. Як стійке до низьких температур тварина, вона одержав найбільш широке поширення в Монголії, Північному Китаєві й Казахстані. Розрізняють кілька порід домашніх двогорбих верблюдів, наприклад калмицькі, казахські, монгольські й ін.
Одногорбий верблюд, або дромадер (Саmelus dromaderius), відома тільки як свійська тварина.

У нього вище ноги, один горб, коротше й світліше вовна. Він відрізняється від бактріану будовою остистих відростків хребців і деталями будови черепа. Відсутність яких-небудь даних про дикого одногорбого верблюда й той факт, що в зародка одногорбого верблюда утвориться спочатку два горби, послужили підставою для припущення, що одногорбий верблюд усього лише свійська тварина, виведена людиною від двогорбого. Однак імовірніше, що дикий предок домашнього дромадера давно вимер. Найімовірніше, він жив на Аравійському півострові.
Центральну частину Аравії здавна араби вважають колискою дромадерів. У Єгипті знайдена статуетка навьюченного дромадера, вік якої більше 5000 років. Видимо, того ж віку або старше малюнки, що зображують одногорбих верблюдів на скелях Асуана й Синая. У літературі обоє верблюда згадувалися 700-600 років до н.е.
Багато писав про верблюдів Геродот у зв’язку з більшим значенням цих тварин для війн. Очевидно, дромадер був одомашнений близько 4000 років до н.е., десь в Аравії або Північній Африці.
Поширено дромадерів в Африці, Аравії, Малій Азії, Індії, а в СРСР головним чином у Туркменії. Завезений також у Мексику й Австралію. В Австралії він зіграв більшу роль при вивченні й освоєнні внутрішніх районів країни.
Відомо кілька порід дромадерів, у тому числі легені, швидкохідні верхівкові махари Північної Африки, верхівкові індійські раджпутанские, важкі в’ючні туркменські дромадери й ін.
Спосіб життя й поводження дромадера подібні з такими в бактріану. Але дромадер більше витривалий до високих температур і погано переносить морози. Він, видимо, довше, до 10 доби, може обходитися без води й проходить під сідлом за добу до 80 км, розвиваючи швидкість до 23, 5 км/ч. Звичайна, робоча швидкість верблюдів до 10 км/ч.
Дромадери, як і бактріани, у караванах проходять усього 25—30 км у день, тому що їм необхідно тривалий час пастися.
Здатність верблюдів довго не пити визначається не запасом води в шлунках, як думали раніше, і не тим, що може розкладатися жир у горбах, як припускали зовсім недавно. Особливість верблюдів полягає в тому, що вони здатні губити до 25% маси за рахунок втрати води, при цьому втримуючи вологу в крові в значно більшій кількості, чим інші тварини.
Крім того, у верблюда підвищення температури тіла до 40° не викликає посилену вологовіддачу, як в інших тварин. Наприклад, верблюд губить воду в 3 рази повільніше, ніж осів у тих же умовах. Верблюди здатні швидко й помногу пити. За 10 хвилин дромадер випиває 130-135 л (10 цебер) води. Майже так само багато й швидко п’є бактріан.
Гони в дромадерів бувають також узимку, але починається небагато раніше, ніж у бактріану. Самка дромадера дає в 2-2, 5 рази більше молока – до 8-10 л у день.
Дромадери й бактріани дають плідне потомство, так називані нари, які по витривалості й силі перевершують батьків. Однак при схрещуванні гібридів один з одним потомство виходить слабким.

Безгорбие верблюди Америки роду лам (Lama) значно менше по розмірах, чим дромадери й бактріани. Довжина їхнього тіла до 225 див, маса до 75 кг. У всіх лам довга шия, спина без горбів. Очі більші, з довгими віями на верхнім столітті. Вуха більші. Вовна довга, густа. На ногах каштани. До цього роду ставляться два диких види й дві домашні форми.

Гуанако (Lama guanicoe) мають довжину тіла 180—225 див, хвоста — 15—25 див, висоту — 90—130 див, масу — 60—75 кг. Границя між темним і світлим фарбуванням вовни виражена різко.
Каштани на ногах добре видні. Ступні вузькі, рухливі й між пальцями глибоко розчленовані.
Гуанако — найбільше широко розповсюджений вид диких мозоленогих. Ще на початку XX в. гуанако жили в сухих степах Гран-Чако (Аргентина), у саванах і пустелях Південної Патагонії, на узбережжя й навіть на Вогненній Землі. У цей час гуанако зникли на більшій частині ареалу, зберігшись тільки в Андах від Перу до Патагонії, де звичайні ще у важкодоступних високогір’ях, на висоті до 4000 м над рівнем моря.
Живуть гуанако невеликими чередами, до 20 голів самок і молодих, котрих водить один дорослий самець. Гони бувають із листопада по лютий, і в цей період між самцями бувають бійки. Як і верблюди, гуанако піднімаються на задні ноги, придавлюють один одного шиями, кусаються, б’ють передніми ногами, плюють слиною й умістом шлунка. Спарювання гуанако, як і верблюдів, відбувається лежачи. Через 11 місяців самка приносить одного, дуже рідко двох дитинчати. Молочна годівля триває 4 місяці.
Гуанако й зараз ще служить предметом полювання заради м’яса й шкіри. Ця дика тварина послужила вихідним для одомашнювання й з’явилася родоначальником лами й альпаки. Раніше вважалося, що альпака походить від іншого виду дикої лами – викуньи, але недавно В. Гер ре встановив походження альпаки від гуанако. Розходження між ламою й альпакой створено спрямованою селекцією для різних цілей: лама – в’ючна тварина, а альпака – постачальник вовни.
Лама — велика, сильна тварина. На дорослого самця навантажують вьюк близько 50 кг, що лама несе по самих важких кам’янистих стежках без видимої утоми на відстань до 25 км за день. Самок лами не використають для перевезення вантажів, але їх стрижуть, одержуючи вовну невисокої якості.
Альпака дрібніше лами, з короткою головою, часто одноколірна бура або чорна, на відміну від лами, що має строкате фарбування.
Лама була одомашнена в Перу 2000— 2500 років до н.е. Трохи пізніше з’явилася альпака. У державі інків лама й альпака одержали широке поширення від Північного Еквадору до центральної частини Чилі ще до 1000 р. н.е. Зараз лам використають як в’ючних тварин на висоті не нижче 2700 м над рівнем моря, головним чином у районі озера Тітікака, до півночі й півдня від нього приблизно на 300 км. Центр альпаководства також лежить на території в радіусі близько 150 км від озера Тітікака, але на висоті не нижче 4200 м над рівнем моря. Ні ламу, ні інших без-горбих верблюдів не використають як молочних тварин, для оранки й взагалі для упряжі. Це основні в’ючні тварини, але тільки на більших висотах. Нижче в горах для перевезення вантажів зручніше осли й мули. Вовна лам уживають головним чином для виготовлення мотузок.
Альпак розводять тільки заради вовни. У високогірних районах Перу це важливий предмет експорту. При стрижці раз в 2 роки альпака дає 1100-1250 м дуже гарної вовни. Зі шкір альпак виготовляють для продажу туристам домашні туфлі й коврики. Останнім часом лам розводять майже винятково індіанці, і своє значення ламоводство втрачає із прокладкою доріг і появою автомашин у високогірних районах. Навпроти, альпаководство розвивається у зв’язку з більшим попитом на вовну, і на деяких фермах череди альпак досягають 30 000 голів.
Викунья (Lama vicugna) — другий вид диких лам. Вона дрібніше гуанако: довжина тіла 125-190 див, висота – 70-110 див і маса – 40-50 кг. Голова її коротше, але вуха длиннее. Вовна більше яскрава, рудувата; вона длиннее, ніж у гуанако, на шиї й грудях утворить підвіс довжиною 20-35 див. Каштани на ногах сховані волоссями. Границя між темним і світлим фарбуванням вовни виражена не різко.
Поширена викунья тільки у високогір’я Анд. Як і гуанако, тримається сімейними чередами по 5-15 самок з молодими під предводительством дорослого самця. Неодружені самці утворять тимчасові, що легко розпадаються групи по 20-30 тварин. Гони у викуньи буває із квітня по червень. Вагітність триває 10-11 місяців. Раніше інки щорічно заганяли в коррали велика кількість викуний, стригли в них вовна й потім випускали на волю. Зараз індіанці також іноді заганяють череду викуний у загони в скелястих обривів, стрижуть і випускають їх, але кількість викуний різко скоротилося, і такі випадки тепер рідкі. У науково-дослідній фермі в Куско (Перу) на висоті 4000 м над рівнем моря проводяться роботи з одомашнювання й розведення викуньи.
У цей час у Перу збереглося не більше 5000 викуний, у Болівії — близько 1000 голів, і цей вид перебуває під охороною.
Всі види диких і домашніх безгорбих верблюдів добре живуть у зоопарках до 20—25 років, розмножуються й дають плідні помісі. Сутужніше інших містити викунью, і вона рідко дає помісі з іншими формами.