СІМЕЙСТВО ГИЕНОВИЕ (HYAENIDAE)

Сімейство гиенових нараховує у своєму складі всього 4 види. З них так званий земляний вовк настільки своєрідний, що виділяється в особливу підродину. По зовнішньому вигляді гієни схожі на собак, однак филогенетически ближче до виверровим, становлячи одну з галузей їхнього еволюційного розвитку. Згаданий земляний вовк у ряді відносин представляє як би проміжну форму між гієнами й виверрами й по-німецькому іноді зветься циветовой гієною.
Гієни досить великі звірі, що досягають у довжину (разом із хвостом) 1, 9 м і маси до 80 кг. Вони володіють сильним, порівняно коротким тулубом, значно більше високим у передній частині. Голова масивна, у більшості видів з могутніми щелепами. Ноги сильні, трохи скривлені. Передні кінцівки длиннее задніх. У властиво гієн на обох парах лабетів по 4 пальці, у земляного вовка на передніх їх 5. Пазурі довгі, але тупі, зручні для риття. Хвіст недовгий, кошлатий. Вовна груба, кошлата, на хребті у вигляді довгої стоячої гриви. Загальний тон фарбування брудний, жовтувато-сірим або бурий зі смугастим або плямистим малюнком на всьому тілі або тільки на ногах. Череп відносно великий, у більшості видів (за винятком земляного вовка) з надзвичайно могутньо розвиненими щелепами, скуловими дугами, гребенями й великими зубами, пристосованими до дроблення самих товстих костей. Зубна формула:
Гієни живуть у пустелях, напівпустелях і передгір’ях Африки, Передньої, Середньої й Південної Азії, а також у Закавказзя. Властиво гієни пристосовані до харчування падлом і м’ясом великих тварин, земляний вовк в основному харчується комахами.
Земляний вовк (Proteles cristatus) найменш великий вид сімейства гиенових. У довжину його тіло дорівнює 55-80 див, хвіст – 20-30 див. Статура в нього помітно більше слабке, чим у дійсних гієн. Волосяний покрив складається з довгої грубої ості й рідкого, м’якого підшерстя. По хребті тягнеться висока стояча грива. Хвіст волохатий, у чорних пестринах. Фарбування в загальному жовтувато-сіра із чорними поперечними смугами на тулубі й ногах, кінці яких чорні. У зв’язку з особливостями харчування щелепи слабкі, кутні зуби з невеликими горбками, рідко розташовані, і лише ікла гострі й порівняно сильні.
Земляний вовк розповсюджений у Східній і Південній Африці, але в області Південної Родезии й Танзанії ареал розірваний. Усюди він дуже рідкий і тому перебуває під спеціальною міжнародною охороною. Звичніше всього земляний вовк на відкритих піщаних рівнинах й у заростях чагарників. Тримається він поодинці, але досить часто спостерігається парами й сімейними групами по 5-6 особин. Діяльний по ночах, а вдень ховається в притулках у землі, звичайно в старих норах трубкозубів. Цей хижак не вміє швидко бігати. Важливим засобом захисту йому служать виділення анальних залоз, які, за свідченням деяких натуралістів, не менш ефективні, чим у скунса. Земляний вовк, на відміну від дійсних гієн, харчується не падлом, а термітами й іншими комахами і їхніми личинками, зокрема жуками-мертвоедами, яких збирає на трупах тварин. Іноді ловить піщанок, викопуючи їх з нір, а також інших дрібних гризунів, птахів, поїдає їхнього яйця й навіть зрідка викрадає курчат й ягнят. Дитинчати (2-4) народжує й виховує в норах. На півдні ареалу вони з’являються в листопаді- грудні.
Два наступні види належать до роду смугастих гієн (Hyaena).
Смугаста гієна (Н. hyaena) — єдиний представник сімейства у фауні Радянського Союзу. Зовнішній вигляд її типовий для гієн
і не дозволяє поплутати з яким-небудь іншим звіром. Тіло в довжину 90-120 див, хвіст близько 30 див, маса – 27-54 кг. Висота передньої частини досить короткого тіла підкреслюється гривою із грубих твердих волось довжиною до 30 див. Шия порівняно довга, сильна. Голова масивна, з більшими, широкими, загостреними вухами. Лабети сильні, скривлені, передні длиннее задніх. На ходу гієна ще більше опускає зад, начебто волочить його. Грязно-сіра з поперечними чорними або бурими смугами розцвічення добре гармоніює з тьмяним фарбуванням навколишнього ландшафту. Будова потужного черепа типово для сімейства. У зубній системі характерні величезні хижацькі зуби й товсті ікла.
Поширення в СРСР обмежено низинними напівпустельними районами Східної Грузії й Азербайджану й пустелями Туркменії, Південного Узбекистану, півдня Таджикистану. В основному ареал присвячений до Північної й Північно-Східної Африки, Передньої, Малої й Середньої Азії до узбережжя Бенгальської затоки.
Місцеперебуваннями смугастій гієні служать переважно глинисті пустелі й кам’янисті передгір’я, зрідка тугаи. Удень ховається в нішах, печерах, великих ущелинах, рідше в норах. Іноді притулку декількох особин розташовуються поблизу одне від іншого. Уночі гієна виходить на годівлю, головним чином у пошуках падали. Завдяки потужним щелепам і зубам здатна розгризати самі великі кості, недоступні іншим звірам. Нерідко заковтує м’ясо разом з костями. Іноді нападає на живих тваринах, включаючи дрібну домашню худобу. Імовірно, для угамування спраги поїдає на баштанах дині й кавуни.
На півночі ареалу спарювання відбувається в січні-лютому, а в більше жарких країнах не присвячено до певного сезону. Аналогічна картина буває в зоологічних садах, де самки протягом року можуть приносити 3 кали. Вагітність займає 90 днів. У виводку налічується 2-4 дитинчати. Через 7-8 днів вони прозрівають. У їхньому вихованні, очевидно, беруть участь обоє батька, хоча в неволі самці можуть знищувати потомство. Полової зрілості молоді досягають на 3-4-м року.
Бура гієна (Н. brunnea) помітно дрібніше смугастої, вовна в неї длиннее, однотонного коричневого цвіту, смуги є тільки на ногах. Грива не стояча, а висяча, світла, що контрастує з іншим темним фарбуванням.
Бура гієна водиться в Південній Африці, головним чином на морських узбережжях. Звір цей дуже рідкий, одиночний. На берегах вона поїдає трупи всіляких морських тварин від риб до китів, викинутих хвилями. Іноді бура гієна нападає на невеликих живих тваринах, у тому числі на домашніх птахів, через що переслідується фермерами. Тривалість вагітності й величина виведення такі ж, як й у попереднього виду. Цікаво, що на сірому хутрі, що покриває тіло немовлят, чітко видні темні смуги.
Плямиста гієна (Crocuta crocuta) у найбільшій мері втілила в будові тіла й звичках особливості, характерні для гієн. Вона крупніше й могутніше всіх інших видів. У довжину її тіло дорівнює 128-166 див, хвіст – 26-33 див, маса від 59 до 82 кг. По жовтувато-сірому тлу її грубої вовни розкидані темно-коричневі або чорні круглі плями. Крім фарбування й великої величини, плямиста гієна відрізняється від смугастої більше короткими вухами з округлими кінцями
Плямиста гієна зустрічається на більшій частині Африки до півдня від Сахари. Її місцеперебування подібні з описаними для смугастої гієни. Для благополуччя гієни важливий достаток копитних тварин, трупи яких становлять основу її харчування. Діяльна вона по ночах, але нерідко бродить і вдень. Притулку вона знаходить у ямах, печерах, густих заростях. Часто плямисті гієни збираються в зграї. У їхньому поводженні сполучається обережність і навіть боягузтво із зухвалістю й агресивністю. Голодні звірі небезпечні навіть для великих тварин (аж до старих левів), тим більше що мають велику силу, люті й здатні швидко бігати (до 65 км/ч). Виходячи на полювання, гієни випускають різноманітні неприємні звуки, на зразок виття, дикого реготу й ін.
Плямиста гієна — типовий трупо-ед: падло — головна її їжа. Однак нерідко гієни самі нападають на антилоп н інших тварин.
Плямисті гієни годуються на певних ділянках, де живе від 10 до 100 особин. Вони утворять як би єдиний клан, що активно охороняє свою територію. Поряд з такими осілими групами є звірі, що випливають за мігруючими гну, а також здійснюючі далекі вилазки (до 80 км) у пошуках їжі.
Самки здатні розмножуватися протягом цілого року, тоді як полова активність самців носить сезонний характер. Період вагітності рівняється приблизно 110 дням. У виводку налічується всього 1-3 щеняти. По деяких новітніх спостереженнях у зоопарку, вони народжуються вже видючими, добре чують, досить активно пересуваються, масою 1, 6 кг, а через 100 днів досягають маси 14, 5 кг.