СІМЕЙСТВО ВИВЕРРОВИЕ (VIVERRIDAE)

Сімейство виверрових нараховує найбільше число видів у всьому загоні хижих. Їх близько 75, а на думку деяких зоологів, навіть більше. По зовнішньому вигляді й величині тіла вони досить разноообразни, про що свідчить наявність у межах сімейства 6 підродин й 37 пологів, причому останні у своїй більшості монотипични. Проте видова розмаїтість і ступінь екологічної радіації виверрових значно уступають, наприклад, куньим, на яких виверровие в багатьох відносинах схожі. Один з видів (мадага-скарская фосса) деякими систематиками включається в сімейство котячих.
У своїй більшості виверровие дрібної або середньої величин. Довжина тіла в них коливається в межах 17-98 див, довжина хвоста 12-90 див, маса від менш чим 0, 5 до 13 кг. Тіло у всіх виверр витягнуте., мускулисте, гнучке, звичайно з довгим, пухнатим хвостом. В одного роду (бинтуронт) він хватальний. Ноги короткі, з 5 або 4 пальцями, з утяжними або неутяжними пазурами. Голова подовжена, з гострою мордою, більш-менш великими вухами. Вовна густа, іноді пухната й навіть кошлата. Фарбування плямиста або смугаста, рідше одноколірна; на хвості іноді є кільчастий малюнок. У багатьох видів розвинені анальні залози з різко, що пахнуть виділеннями.
Зубна формула:
Виверровие присвячені до тропічних і субтропічних країн Африки й Азії. Два види зустрічаються на півдні Західної Європи.

Переважна більшість виверрових наземних звірів, багато хто живуть у лісах і відмінно лазают по деревах. Деякі види стали майже синантропними. Представники трьох пологів пристосувалися до напівводного існування.
Виділення мускусних залоз у виверрових знаходить застосування в парфумерній промисловості й служить метою промислу й розведення ряду видів виверр у неволі. Деякі виверри мають пухнате хутро, і заради нього них добувають. Звірки, що живуть біля селищ людини, приносять користь, винищуючи шкідливих гризунів й отрутних змій. З огляду на ці властивості виверр, їх неодноразово акліматизували у Вест-Індії, на Гавайських островах й у Японії.
Підродина Viverrinae включає 5 пологів й 18 видів, з яких половина ставиться до роду Genetta, у їхньому числі звичайна генета (G. genetta), що водиться не тільки в Африці, але також у Палестині й Південно-Західній Європі
В Африці широко поширена плямиста генета (G. tigrina). В окремих частинах континенту живе ще 5- 7 видів генет. Один з них (G. lehmanni) був виявлений зовсім недавно – яких-небудь десять років тому. Генети – невеликі звірки, з витягнутим тонким тілом довжиною 42-58 див, з довгим (39- 53 див) пухнатим хвостом і масою 1-2 кг. Пазурі в них утяжні. Хутро щільний, ніжний. Фарбування досить різноманітна, сіруватою або жовтувата з коричневою або чорною плямами й крапинами, розташованими рядами. На хвості чорні й білі кільця.
Генети діяльні по ночах, а на день ховаються в ущелинах скель, чужих норах, дуплах, на товстих галузях. Добре лазают і полюють як у кронах дерев, так і на землі, де ловлять дрібних гризунів, птахів, рептилій, комах. Іноді нападають на дичину й домашнього птаха. Полюючи, виявляють чудову силу й спритність. Здатні робити стрибки більше 2 м у довжину. Щорічно приносять по 2 виводок (кожен 2-3 дитинчати). У Південній Африці вони з’являються навесні й восени.
У Центральній і Південній Африці живе ще одна виверра із цієї ж підродини — досить велика (тіло довжиною 67—80 див, хвіст — 46 див), на порівняно високих ногах, африканська цивета (Viverra civetta), іноді относимая до особливого роду Civettictis. Вона чорна, з білястими або жовтими плямами, смугами й поясами. Хутро в цивети грубий, довгий. Вона воліє триматися в заростях чагарників, день проводить у норах й, хоча є цілком наземною твариною, добре плаває. Поряд із тваринною їжею цивета поїдає ніжні кінчики стебел маїсу, фрукти, бульби. Часто вона нападає на курей. Місцеві жителі містять цивет у неволі й одержують від кожної в тиждень по 3-4 м мускуси – цивета.
Інших 3 види цього ж роду присвячені до Південно-Східної Азії, серед них більша індійська (Viverra zibetha) і крупнопятнистая цивета (V. megaspila), тангалунга (V. tangalunga). Величиною вони з африканську цивету. Сама велика з них – більша цивета масою 7-11 кг. Вовна в них довга, пухната, з рідкою стоячою гривою уздовж хребта. Фарбування в загальному сіра або рудувато-бура із дрібними чорними плямами. На шиї в тангалунги чорні й білі поперечні смуги у вигляді намиста. Азіатські цивети живуть у лісах, чагарниках, заростях трави, нерідко поблизу селищ, де особливо багато гризунів, за яких вони енергійно полюють по ночах. Видобутком їм служать також птаха, змії, жаби, краби, комахи, фрукти, бульби.
Мала цивета, або расса (Viverricula indica), для одержання мускусу интродуцирована на острови Сокотра, Філіппіни, Мадагаскар. Її природний ареал присвячений до Південно-Східної Азії від Індії й Південного Китаю до Цейлону й Малайського архіпелагу. Цей ошатно пофарбований звірок дрібніше попередніх видів (маса -2-4 кг), позбавлений стоячої гриви, вуха в нього взаємно зближені.
Расса настільки наземний вид, що, навіть рятуючись від переслідування, воліє зникнути в заростях, чим забратися на дерево. Харчується вона різноманітною тваринною й рослинною їжею, включаючи падло. Часто знищує хворих тварин. Розмножується цілий рік, приносячись по 2-5 дитинчат.
На відміну від попередніх, чисто наземних видів у Центральній Африці водиться рідка й дуже слабко вивчена водяна цивета (Osbornictis piscivora), що веде напівводне існування й харчується рибою, добуваючи її в лісових річках. У довжину вона досягає 90-100 див, з яких ледве менш половини доводиться на хвіст. На відміну від всіх попередніх видів хутро у водяний цивети пофарбований в одноманітний орехово-рижий цвіт без яких-небудь плям або смуг. У неї більше коротка морда, маленький голий ніс, голі підошви.
Наступна підродина — Paradoxurinae значно менше попередніх. У ньому налічується всього 8 видів й 3 роди. З них лише пальмова цивета, або нандиния (Nandinia binotata), присвячена до Африки, а всі інші – мешканці Південної Азії. Нандиния невелика по розмірі (довжина тіла 44-57 див), але з довгим, досить товстим хвостом, з характерним кільчастим малюнком. Фарбування вовни дуже мінлива, тьмяна, звичайно сірувата або бура, з рудуватим відтінком, з неясними темними цятками. Вуха округлі. Лабети короткі, з пазурами, пристосованими до лазіння по деревах, де нандиния годується фруктами й відпочиває в розвилках галузей. Ловить, вона також деревних пацюків і навіть лемурів. Оселившись у будинку, нандиния швидко знищує пацюків, мишей, тарганів. Вагітність у неї триває 64 дня й буває два рази в рік.
Малозубая пальмова цивета (Arctogalidia trivirgata), іноді називана також трехполосой, — єдиний вид цього роду. Розміром вона з нандинию, масою 2-2, 5 кг, але відрізняється дуже тонким тілом, довгим, вузьким хвостом, гострою мордою, гострими вухами. Фарбування її вовни в загальному однотонна, не вважаючи білої поздовжньої смужки над мордою й трьох темних вузьких смуг уздовж спини. Вуха, лабети й кінець хвоста темніше тулуба. Ця виверра поширена від штату Ассам і Китаю до Малайського архіпелагу, де населяє дрімучі ліси й плантації какао, веде лазающий, деревний спосіб життя, вільно стрибає по галузях. Харчується фруктами й звірками начебто гігантських білок, гнізда яких потім займає. Селиться вона й у дуплах, де народжуються два виведення по 2-3 дитинча.
Мусанги (Paradoxurus) трохи схожі на попередній вид, але тіло в них більше щільне, вовна густіше, вуха округлі, фарбування плямиста на боках і з темною смугою уздовж хребта. У довжину тіло 43-71 див, хвіст -41-66 див, маса до 4, 5 кг. Мусангов налічується 3 види: P. hermaphroditus, розповсюджений від Индостана й Цейлону до Філіппін; P. jerdoni, що живе тільки на півдні Индостана; P. zeylonensis, розповсюджений на Цейлоні.
Подібно іншим пальмовим циветам, мусанги живуть у лісах на деревах, але часто зустрічаються біля селищ й у самих селах, де знаходять притулки в солом’яних дахах й у сухих дренажних трубах. Харчуються, як й інші виверри, змішаною їжею. П’ють пальмовий сік, що збирають селяни. Розмножуються му-санги протягом цілого року, приносячись по двох виведення.
У лісах і чагарниках великого ареалу від Кашміру, Бірми, Китаю до Малайського архіпелагу часто зустрічається пагума (Paguma larvata). Вона завезена й у Японію. У довжину (із хвостом) пагума досягає 1 м і більше, її маса до 5 кг. Від попередніх видів добре відрізняється однотонним фарбуванням тіла й хвоста, світлою мордою й темними плямами біля очей і на щоках. По способі життя схожа на раніше описані види.
Представник цієї ж підродини — бинтуронг (Arctitis binturong) розповсюджений у лісах Бірми, Індокитаю, Малайського архіпелагу. Цей незграбний, кошлатий чорний звір сильно відрізняється від інших пальмових цивет. У довжину його тіло 61-97 див, хвіст -56-89 див, маса до 9 і навіть 14 кг. Хвіст довгий, кошлатий, хватальний. На вухах є довгі пензлики. Подібних особливостей немає в жодного іншого виду виверр. Відрізняється він від них і тим, що ніколи не стрибає по деревах, а повільно перебирається з галузі на галузь, використовуючи свій хватальний хвіст як додаткову опору. Пересуваючись, бинтуронг час від часу видає низьке рохкання. Харчується він головним чином фруктами й іншою рослинною їжею, але не гидує падлом.
Виверри підродини Hemigalinae, з одного боку, зустрічаються на Мадагаскарі, де їхній 3 види, а з іншого боку – у Південній Азії (4 види). Серед останніх згадаємо смугасту цивету (Hemigalus derbyanus) з Тенассерима, Малакки й Малайського архіпелагу, що відрізняється оригінальним тигровим смугастим фарбуванням, і теж смугасту індокитайську цивету Оустона (Chrotogale owstoni). В останньої зовсім надзвичайно для загону хижих улаштовані різці – вони дуже широкі, сильно зближені, розташовані у вигляді полулуния, як у деяких сумчастих.
Видровая цивета (Cynogale bennetti) з Індокитаю, Малайзии, Індонезії недарма носить така назва, тому що, будучи напівводною твариною, трохи схожа на видру. Видровая цивета живе в лісових річках, де по ночах ловить риб, крабів, молюсків, а на берегах – дрібних звірків, птахів, їсть фрукти. Однак, судячи зі слабко розвинених сполучних перетинок, видровая цивета плаває повільно й не так спритно, як видра. До того ж вона не втратила здатності до лазіння й у випадку небезпеки часто шукає порятунку на деревах.
На Мадагаскарі водяться 2 види фалануков, або дрібнозубих- мунго (Eupleres): Е. goudotti й Е. major. Останній з них досягає в довжину 1, 2 м (із хвостом). У них сильно витягнута голова з довгою, вузькою мордою, дуже товстий, густо опушений хвіст. Інше хутро теж щільний і ніжний, у самців однотонно буруватий, у самок сіруватий. Тут ми вперше зіштовхуємося з половим диморфізмом серед виверрових. У ряді відносин фа-лануки представляють рід, що сполучає ознаки цивет (до підродини яких належать) і мунго. Зуби у фалануков дуже дрібні, і харчуються звірі в основному комахами, їхніми личинками, іншими безхребетними, жабами, ящірками й лише почасти птахами й звірками.
На Мадагаскарі живе також дуже рідкий вид — фаналока (Fossa fossa). На відміну від попередніх двох видів фаналока дрібніше (довжина тіла 41 див, хвоста – 21 див), досить довгонога, непогано пристосована до бігу. Вовна в неї рудувата, з декількома рідкими рядами чорних плям на спині, боках і хвості. Фаналока їсть фрукти, особливо банани, комах, ящірок й інших дрібних тварин, який добуває по ночах.
Наступна підродина — Galidinae цілком належить фауні Мадагаскару. Воно нараховує 8 видів й 4 роди. Всі вони невеликої величини (довжина тіла 34- 38 ледве). Будова тіла як у дрібних виверр. Волосяний покрив короткий, досить грубий. Фарбування в колъцехвостого мунго (Galidia elegans) і бурохвостих мунго (Salanoia unicolor, S. olivacea) однотонна. В узкополосого мунго (Mungotiotis substriatus) з боків тягнуться рідкі, вузькі, неясно обкреслені смужки. Навпроти, в широкополосих мунго (Galidictis striata, G. fasciata) ці поздовжні смуги дуже широкі, а пухнатий хвіст чисто-білий. Самки першого із цих двох видів мунго володіють зовсім надзвичайної для загону хижих подвійною маткою.
Екологія мадагаскарських мунго вивчена погано. Наскільки відомо, всі вони лісові, добре лазающие наземні звірки, діяльні по ночах (за винятком денного колъцехвостого мунго). Харчуються комахами й різними дрібними хребетними, зокрема ящірками.
Більша частина виверр належить до підродини Herpestinae. У ньому налічується близько 40 видів, з яких 10 водиться в Азії, а інші – в Африці, причому один з останніх видів заходить у Південну Європу. Особняком у цій підродині коштує досить своєрідний звірок сурикат (Suricata suricata) з Південної Африки. У цього светлоокрашенного звірка (довжина тіла 25-35 див) високі, тонкі ноги й тонкий, слабко загострений, опушений хвіст довжиною 18-25 див. Вовна суриката рідка, але досить кошлата. Голова й черевце майже білі, навколо очей чорні плями.
Найчастіше сурикати живуть колоніями, на відкритих рівнинах у самостійно виритих норах, у горах — в ущелинах скель і під каменями. Сурикат активний удень. Досить характерна його манера ставати стовпчиком, опустивши передні лабети на живіт. У такій позі його часто можна побачити у входу в нору, куди він у випадку небезпеки швидко ховається, попередньо видавши різкий лемент. Сурикат харчується переважно цибулинами рослин, сараною, термітами й іншими комахами, невеликими зміями і їхніми яйцями, птахами, пташиними яйцями. Земляних білок, мишей і піщанок сурикат нерідко промишляє разом з жовтими мангустами. Узимку в суриката народжуються 2-4 дитинчати.
Найбільше число видів належить до роду мангустов (Herpestes). Мангусти 6 видів поширені в Африці, а один, як ми писали, зустрічається й у Європі; до Південної Азії присвячено 10 видів. Всі ці звірі невеликої величини: тіло в довжину -23-64 див, хвіст -23-51 див, маса від 0, 5 до 3 кг. Азіатські види в загальному крупніше африканські. По зовнішньому вигляді мангусти нагадують куниць
Із західних видів найбільш відомий єгипетський іхневмон (Herpestes ichneumon)r іноді називаний також фараоновой пацюком. Він водиться в Північній Африці, суміжних районах Малої Азії й на півдні Іспанії, акліматизований у Югославії. Тіло іхневмона покрите досить грубою, гладкою вовною бурого цвіту з легкими брижами. Довгий хвіст у підставі товстий, а до кінця сильно звужується. Він того ж цвіту, що й тулуб, і лише самий кінець темний. Іхневмон живе в заростях чагарників, на слабко зарослих кам’янистих схилах, іноді біля селищ. Як й інші виверри, харчується всілякими дрібними тваринами й почасти рослинами. Серед представників підродини є енергійні винищувачі отрутних змій, у їхньому числі сірий індійський мунго (Н. edwardsi), описаний Р. Киплингом у його розповіді про Рики-тики-тави. Ці звірки несприйнятливі до зміїної отрути, мають силу й спритністю, що дозволяє їм справлятися навіть із королівськими кобрами. Однак їхня інтродукція у Вест-Індію й на Гавайські острови для боротьби зі зміями привела до не
У Південній Азії водиться дуже пухнатий, з волохатим хвостом мангуст-крабоед (Н. urva), значною мірою питающийся ракоподібними й іншими водними тваринами.
Мангусти, як мешканці тропічних і субтропічних країн, здатні розмножуватися протягом цілого року. Після вагітності, що триває приблизно 60 днів, вони приносять від 2 до 4 дитинчат.
Серед боліт, у заростях очерету окола рік й у повільно поточних затоках Південної й Центральної Африки живе великий водяних мангуст (Atilax paludinosus). Його груба вовна чорно-бурого цвіту, більше світла на морді. Він відмінно плаває й поринає. Їжею йому служать жаби, краби, риби, змії, водні комахи. Іноді водяник мангуст полює й на суші, де ловить звірків і птахів, може забиратися на нахилене дерево. У норі або гнізді в заростях очерету самка народжує 2-3 дитинчати.
Африканський смугастий мангуст (Mungos mungo) одержав свою назву через поперечнополосатого малюнок на спині. Нерідко він скитается цілими групами (до 20 особин), що тримаються досить компактно й іноді, правда на короткий час, що забираються в загальний притулок. Вони взагалі часто міняють нори, займаючи вільні під час своїх кочівель, чинених як би по колу. Смугасті мангусти діяльні переважно ранком і ввечері, причому безупинно щебечуть, мабуть, для підтримки взаємного контакту й передачі інформації.
Мангусти роду Bdeogale (їх налічується 3—4 види) володіють густим, але коротким хутром. В черноногого мангуста (В. nigripes) фарбування нагадує медоеда-брюхо й ноги в нього чорні, а голова, тіло й хвіст сірі. Ці мангусти харчуються мишами, крабами, молюсками й т.п. Цікаво, що хоча вони ловлять отрутних змій, але, з’ївши їх, іноді гинуть від отруєння.
Якщо деякі з вищеописаних мангустов збираються групами під час кочівель, то жовтий мангуст (Cynictis penicillata) утворить цілі поселення. Цей невеликий звірок (загальна його довжина 45-66 див) живе в посушливих районах Південної Африки, де займає нори кафрских стрибунів й інших пустельних звірків, а іноді риє сам лабіринти підземних ходів, біля входів у які залишаються викиди землі. В одній колонії може жити до 50 звірків і більше. Незважаючи на спільне існування, полюють вони порізно або парами, причому в денний час, і йдуть від житла більш ніж на кілометр. Харчуються жовті мангусти всілякими дрібними тваринами. Перебуваючи біля нір і під час полювання, жовті мангусти часто стають стовпчиком, щоб получше оглянути околиці.
Останній вид описуваного сімейства — фосса (Cryptoprocta ferox) — дуже своєрідний.
Цей вид утворить особлива підродина. Фосса – одна із самих великих виверр. У довжину вона досягає 61-76 див, не вважаючи хвоста (близько 66 див). Тіло її покрите короткою густою вовною іржаво-коричневого цвіту. Довгий хвіст непухнатий. Ноги у фосси короткі з довгими гострими утяжними пазурами.
Ареал фосси обмежений лісами Мадагаскару, де вона є найбільшим звіром. По ночах вона прямо на деревах нападає на лемурів, полює на інших тварин, включаючи домашніх поросят, курей і т.д., причому іноді знищує більше жертв, чим може з’їсти. У період спарювання фосси зустрічаються групами до 4-8 особин, причому в цю пору втрачають звичайну обережність і навіть стають агресивними. У неволі потомство у фосси (звичайно 2 дитинчата) з’являється наприкінці грудня. Немовлята мають масу близько 100 м, прозрівають на 12-й день, уперше виходять із гнізда в 45 днів, до 4 місяців вигодовуються молоком, хоча вже їдять м’ясо.