СІМЕЙСТВО ЄНОТОВІ (PROCYONIDAE)

Обмежене по числу видів сімейство єнотових поєднує різноманітних по зовнішньому вигляді звірів. Основна їхня частина середньої величини, з витягнутим гнучким тілом довжиною 31-67 див, довгим (від 20 до 69 див) хвостом, у деяких лазающих звірів – хватальним. Маса коливається від 0, 8 до 22 кг. Морда майже у всіх видів короткі, загострена, вуха стоячі. Лабети з довгими, чіпкими пальцями, стопоходящие або що пальце-стопо-ходят, іноді з напівутяжними пазурами. Фарбування в більшості видів варіюють від сіркою до яркою рудо-бурою, на морді часто бувають мітки, характерний кільчастий малюнок хвоста. Зубна формула має такий вигляд:
У сімействі налічується 11 — 12 видів, що поєднуються в 8 пологів (карта 8). Сімейство чітко розпадається на підродини американських й азіатських єнотів. Перше включає гнітючу частину видів, що населяють Південну й Центральну Америку, і один вид – з Північної Америки. До другої підродини належать тільки 2 види, обмежених вузьким ареалом у Східній Азії.
Єнот-полоскун (Ргосуоп lotor) — один з типових представників сімейства. Ростом він із собаку середньої величини. Тіло єнота-полоскуна кремезне, на коротких лабетах з довгими рухливими пальцями. Голова широка, з короткою тонкою мордочкою, великими вухами. Вовна густе, довга, фарбування її бурувато-сіра. На морді характерна чорна з білою облямівкою маска. На хвості 5-7 широких чорних або бурих кілець. По зовнішньому вигляді, особливо по фарбуванню голови, полоскун схожий на енотовидную собаку
Єнот-полоскун широко розповсюджен у Центральній і Північній Америці, де доходить до ріки Св. Лаврентія. Акліматизація його проведена на островах Вест-Індії, у ГДР, ФРН, Радянському Союзі. З пунктів випуску єнот заходить у Францію й Нідерланди. З 1936 р. у СРСР випущено більше 1200 звірків на Далекому Сході, у Киргизії, Азербайджані, на Північному Кавказі, у Білорусії.
Для єнота-полоскуна найбільш сприятливі змішані ліси зі старими дупластими деревами, розташовані біля водойм і боліт. Йому не заважає близькість населених пунктів. Свої житла він улаштовує в дуплах, ущелинах скель, іноді у власних або чужих норах і навіть у купах хмизу. У радіусі близько 1, 5 км від свого притулку єнот присмерком і по ночах бродить у пошуках їжі. Він добре лазает по деревах, але звичайно годується на землі, у болотах і мілководдях. Їжею йому служать жаби, раки, риба, гризуни (навіть молоді ондатри), а також усілякі ягоди, жолуді, горіхи, фрукти. Перед тим як з’їсти видобуток, єнот полоще її у воді, що й дало привід назвати його полоскуном.
Єнот-полоскун — єдиний представник сімейства, що на зиму поринає в тривалий сон. У Канаді він триває 4 місяці, а в більше південних районах спостерігається тільки поки лежить сніг і коштує морозна погода.
Залежно від району перебування спарювання в єнотів відбувається взимку або провесною, а в окремих випадках улітку. Вагітність триває 63 дня. У Закавказзя молоді (від 3 до 8, звичайно 4) з’являються у квітні – початку травня. Вони прозрівають на 20-й день; у віці 4- 5 місяців самостійно добувають корм; полової зрілості досягають через рік.
Єнот-полоскун належить до коштовних хутрових звірів. У деяких країнах його навіть розводять на фермах.
У Центральній і на півночі Південної Америки водиться близький до полоскуна енот-ракоед (P. cancrivorus), що відрізняється подовженим тілом, гладким коротким хутром, непухнатим хвостом. По способі життя, зокрема харчуванню, ракоед подібний з полоскуном.
Серед інших американських видів варто назвати своєрідного какомицли (Bassariscus astutus), по зовнішньому вигляді схожого почасти на куницю, почасти на кішку. У нього витягнуте, приосадкувате тіло близько 37 див довжиною, великий хвіст (до 44 див), великі очі й вуха. Зверху звірок пофарбований у жовтувато-бурий із чорним відтінком цвіт, знизу – білий. Волохатий хвіст у поперечних темних і світлих кільцях.
Какомицли водиться на півдні Північної Америки в сухих, скелястих місцях. Він прекрасно лазает по деревах і селиться в дуплах, серед каменів, у руїнах і занедбаних хатинах. Улітку він харчується переважно комахами й рослинами, узимку – гризунами. На початку літа какомицли приносить 3-4 маленьких дитинчат, які через місяць із невеликим поводяться вже як дорослі.
У Центральній Америці водиться ще один вид какомицли (Jentinkia sumichrasi), більше пухнатий і болипеухий. Він ще краще пристосований до лазающему способу життя.
У субтропічних і тропічних лісах півдня США й Південної Америки живуть три види носух, иликоати (рід Nasua): N. nariса, N. nasua, N. nelssoni. Серед них особливо відомі перші два. Носухи досягають у довжину 67 див, не вважаючи хвоста (він біля (59 див), і мають масу близько 11 кг. Тіло в носух витягнуте, на сильних ногах, покрите короткої рудої зверху й світлої знизу вовною. Своя російська назва вони одержали за дуже довгу морду з довгим кінцем, що постійно перебуває в русі, носа. Хвіст у носух довгий, непухнатий, з типовим кільчастим малюнком.
Носухи діяльні те вдень, те вночі. На відміну від інших видів даного сімейства вони живуть не тільки поодинці, але й групами по 5-6 і навіть, як повідомляють деякі натуралісти, до 40 особин. Годуються носухи переважно на землі, причому задирають хвіст вертикально й користуються ним як засобом взаємної сигналізації. Їжею носухам служать усілякі дрібні тварини, почасти рослини. Іноді вони шкодять польовим культурам і птахівництву. Навесні або влітку після 77-денної вагітності самки приносять від 2 до 6 дитинчат.
На відміну від носухи кинкажу (Potos flavus) має округлу голову, круглими вухами, чіпким хвостом і тим самим почасти нагадує мавпу.
У довжину він деяким перевищує 1 м, причому половину становить хвіст. Маса коливається від 1, 4 до 2, 7 кг. Від попередніх видів кинкажу відрізняється також одноколірним хвостом, ледве більше темним, чим жовтувато-рудо-буре фарбування іншого хутра.
Кинкажу водиться в лісах Південної Мексики, Центральної Америки й Північної Бразилії. Він проводить своє життя на деревах. Удень він ховається в дуплах, а вночі поодинці або парами відправляється по галузях дерев на годівлю, виявляючи швидкість і спритність рухів. Кинкажу харчується головним чином фруктами, чому сприяє його довга мова. Крім фруктів, він їсть комах й інших дрібних тварин. Навесні або влітку кинкажу приносить одного, зрідка двох дитинчати, які прозрівають через 10 днів, а у віці 7 тижнів уже можуть висіти на своєму чіпкому хвості. Через рік молоді досягають полової зрілості.
Від перерахованих американських видів єнотових сильно відрізняються, що живуть у Східній Азії панди.
Мала панда (Ailurus fulgens) — звірок середньої величини: довжиною 51—64 див, із хвостом розміром 28—49 див, масою від 3 до 4, 5 кг. Тулуб у панди подовженим, покритим довгим м’яким хутром, хвіст пухнатий, голова широка, з короткою гострою мордочкою, більшими загостреними вухами. Лабети короткі, міцні, з більшими напівутяжними пазурами. Зверху панда руді або горіхова, знизу – темні, рудувато-коричневі або чорна; лабети її чорні, хвіст із кільчастим малюнком, голова світла, причому краю вух і мордочка майже білі, а біля очей плямистий малюнок у вигляді маски.

У малої панди є тільки 38 зубів. Її многобугорчатие кутні зуби пристосовані до перетирання рослинної їжі.
Ареал малої панди обмежений провінціями Юньнань і Сичуань у Китаєві, Північною Бірмою, Непалом. Вона живе в гірських бамбукових лісах на висоті 2000- 4000 м, в умовах помірного клімату. Панда активна по ночах, а вдень спить на дереві, згорнувшись клубком. У випадку небезпеки вона також забирається на дерева. Звірок відрізняється м’якою вдачею, не б’ється при пійманні й швидко приручається. У спокійному стані видає короткі звуки й верещить, коли його ловлять. Годується панда переважно на землі пагонами бамбука, травою, коріннями, фруктами, насіннями. Іноді вона поїдає яйця й самих птахів, а також дрібних гризунів. Панди тримаються парами або виводками, у яких звичайно буває 1-2, дуже рідко 4 дитинчата. Вони народжуються в дуплі або ущелині скель після 90-150 днів вагітності, що очевидно має латентну стадію. Молоді прозрівають через 3-4 тижні й залишаються з матір’ю аж до наступного калу. За деяким даними, про молодняк піклуються обоє батька.
Ще більш оригінальний вид має більша панда (Ailuropoda melanoleuca). Як ми вже відзначали, вона скоріше схожа на ведмежа.
Недарма цю панду кличуть бамбуковим ведмедем, а деякі зоологи навіть відносять до сімейства ведмедів. У довжину більша панда досягає 1, 2-1, 5 м і має масу від 17 до 160 кг. Її масивне тіло, покрите густим хутром, спочиває на коротких, товстих ногах із широкими лабетами, збройними сильними пазурами. На підошвах й у підставі кожного пальця добре розвинені голі подушечки, що полегшують утримання гладких стебел бамбука. Голова у великої панди масивна, тупомордая, з більшими вухами. Від ведмедів панду відрізняє досить довгий (12 див) хвіст. Фарбування цієї тварини в основному біла, але із чорними плямами («окулярами») навколо очей і чорних ніг; при цьому чорне фарбування передніх кінцівок зливається з такого ж цвіту широким «хомутом», що оперізує тіло через плечі. Очевидно, настільки незвичайне розцвічення вовни має маскувальне, або заступницьке, значення.
Більша панда стала відома лише в середині минулого сторіччя. Живу панду натуралісти вперше спостерігали в природі тільки в 1913 р. Вона належить до числа самих рідких, слабко вивчених великих звірів, чому сприяє потайливий спосіб життя. Більша панда водиться тільки в гірських лісах декількох західних провінцій Китаю (Сичуань, Ганьсу, Тибет). Тримається в основному поодинці, за винятком часу спарювання навесні й виховання молодих, які народжуються наступною зимою, звичайно в січні. Їх буває 1-2, кожний має масу близько 2 кг.
У спячку більша панда не впадає, а діяльна цілий рік, щодня затрачаючи на годівлю 10—12 годин.
Харчується вона головним чином тонкими паростками й почасти коріннями бамбука, а крім того, різними іншими рослинами, зрідка тваринами, зокрема рибою, пищухами й дрібними гризунами.