СІМЕЙСТВО ВЕДМЕЖІ (URSIDAE)

Порівняно з іншими групами загону хижих, представники сімейства ведмежих відрізняються найбільшою одноманітністю зовнішнього вигляду, розмірів, багатьох особливостей внутрішньої будови. Ведмеді – самі великі із сучасних хижих звірів. Деякі з них досягають довжини 3 м і маси до 725 і навіть 1000 кг. У всіх звірів цього сімейства потужне тіло, у багатьох з високою холкою; лабети сильні, з більшими пазурами, п’ятипалі, стопоходящие; хвіст короткий, тільки-но виднеющийся з хутра; голова масивна, з маленькими очами й вухами (в одних короткими, в інших, навпаки, довгими). Вовна густа, однотонно пофарбована в чорний, бурий або білий цвіт, що не міняється по сезонах. У деяких видів є світлі мітки на груди або навколо очей.
Череп у ведмедів великий, з більшими гребенями й скуловими дугами. Ікла потужні, тоді як інші зуби у зв’язку зі змішаним харчуванням не настільки великі, як можна було б очікувати, а хижацькі зуби не розвинені. У типових видів налічується 42 зуба, але в деяких відсутні середні різці або другі й треті предкоренние, у зв’язку із чим загальне число зубів скорочується до 40 і навіть 38 й 34, а зубна формула змінюється в такий спосіб:
Ведмеді широко поширені в Європі, Азії, Північній Америці, зустрічаються в Північній Африці. Один вид живе в Південній Америці, изолированно від іншого сімейства.
Більшість ведмедів живе в рівнинних або гірських лісах помірних і тропічних широт, рідше — на відкритих високогір’ях. Один вид населяє Арктику, аж до крижаних полів океану.
Тривалість життя у ведмедів більша. Білий ведмідь може прожити в неволі більше 30 років, бурий – понад 45 років.
Ведмеді належать до коштовних мисливських звірів. Падіння чисельності зажадало введення обмежень відстрілу й навіть охорони. У деяких випадках ведмеді можуть шкодити сільськогосподарським культурам, бджільництву, тваринництву. Ведмеді – улюблені об’єкти змісту в зоопарках і дресирування.
Сімейство нараховує 7 видів, об’єднаних в 3—4 роди, а на думку деяких закордонних систематиків, навіть в 7 пологів. У фауні СРСР представлено 3 види
.
Бурий ведмідь (Ursus arctos). Зовнішній вигляд цього величезного звіра настільки добре відомий, що немає потреби його описувати. Незважаючи на посилене полювання, дотепер зустрічаються ведмеді масою до 750 кг, при довжині тіла 2, 5 м; уставши дибки, такі гіганти досягають 3 м. Найбільшими розмірами відрізняються ведмеді з Далекого Сходу, Камчатки й особливо з Аляски й острова Кадьяк. У середній смузі Європейської частини СРСР найчастіше попадаються звірі вагою 80-120 кг.
Дивно велика мінливість фарбування бурих ведмедів, причому не тільки в різних частинах ареалу, але й в обмежених районах. Поряд з типовими темно-бурими зустрічаються майже чорні й світло-палеві звірі.

У порівняно недавнім минулому бурий ведмідь населяв майже всю Європу, включаючи Англію й Ірландію, гори Атласу в Північній Африці, північну половину Азії, Північну Америку, причому водився не тільки в лісах, але місцями виходив й у степу. У цей час у Західній Європі ведмідь зберігся в невеликому числі тільки в лісах Кантабрийских гір, Піренеїв, Альп, Апеннін. Многочисленнее ведмідь на Скандинавському півострові, звичайний у Фінляндії, місцями відомий у Польщі, Чехословакии, Угорщини, а в гірських лісах Югославії, Болгарії, Румунії навіть звичайний.
В Азії бурий ведмідь розповсюджений на захід до Передньої Азії, Північного Іраку, Ірану, а на схід — до Північного Китаю й Корейського півострова. У Північній Америці ведмідь численний на Алясці, почасти в Канаді, водиться в Скелястих горах, де його називають гризли і вважали раніше особливим видом.
Ареал бурого ведмедя в нашій країні займає майже всю лісову зону, за винятком південних її районів.

Найбільш типовими місцями перебування бурого ведмедя є глухі ліси з буреломом, що перемежовуються болотами, галявинами, водоймами. Під пологом лісу ведмідь знаходить притулок, відкриті ділянки служать йому місцями годівлі. Велике значення для харчування ведмедя має наявність полів вівса.
Улітку ведмідь улаштовується на відпочинок, лягаючи прямо на землю серед трави, чагарників, у моху, аби тільки місце було досить відокремленим і безпечним. Інша справа взимку, вірніше, восени, коли звірові доводиться піклуватися про надійний притулок на кілька місяців аж до весни. Однак і тут нерідко ведмеді обмежуються відкритим лежанням у густому ялиновому молодняку, біля дерева або навіть на відкритій галявині, наносивши туди купу мохів й ялинових гілок у вигляді великого пташиного гнізда. Дуже часто барлоги розташовуються в ямах під захистом бурелому або корінь упалих дерев.
.
У деяких районах звірі риють глибокі барлоги в землі, а в горах займають печери й ущелини скель. Зверху барліг заносить снігом, так що залишається тільки невеликий отвір для вентиляції, так називане чоло. У сильні морози його краю покриваються інеєм. Для барлогу ведмідь обирає самі надійні, глухі куточки, де-небудь на острівці лісу посередині великого мохового болота. Сюди звір іноді приходить за кілька десятків кілометрів й, наближаючись до мети, усіляко заплутує сліди, так що виникає ціла їхня толока. Іноді у ведмедів бувають улюблені місця зимівель, і вони збираються сюди із цілої округи. Так, один раз у Вологодській області на ділянці близько 20 га було виявлено 12 барлогів.
Залежно від кліматичних й інших умов ведмеді перебувають у барлогах з жовтня — листопада до березня — квітня й пізніше, тобто приблизно 5—6 місяців. Довше всіх живуть у барлогах ведмедиці з ведмежатами, найменше – старі самці. У різних районах зимовий сон триває від 75 до 195 днів у році.
Всупереч поширеній думці, ведмеді в дійсну спячку не поринають. Їхній стан вірніше називати зимовим сном, тому що вони зберігають повну життєздатність, чуйність, у випадку небезпеки залишають барліг і після блукань по лісі займають нову. Однак дрімаючі в барлогу звірі витрачають не дуже багато енергії, існуючи винятково за рахунок накопиченого восени жиру, і в такий спосіб з наимень-шими позбавленнями переживають суворий зимовий період. Зима для ведмедів тим більше важка, що вони із працею бродять по глибокому, пухкому снігу.
У деякі роки через неврожай кедрових горіхів на більших просторах сибірської тайги ведмеді не встигають восени як варто відгодуватися й узимку стають бездомними шатунами, дуже небезпечними й для людини, оказавшегося на їхньому шляху.
Взагалі ж ведмеді намагаються уникати зустрічей з людьми, та й полюванням на великих тваринах — лосів, оленів, кабанів й ін. — займаються далеко не все з них, а головним чином ті, що живуть у північній тайзі. Але й тут м’ясоїдні інстинкти звичайно проявляють великі, старі самці. Полюючи на копитних, такі ведмеді виявляють разючу силу, моторність і невтомність у переслідуванні жертв. Просто дивно, що настільки могутній звір харчується переважно ягодами, плодами, горіхами, зеленими рослинами, комахами, їхніми личинками, рибою, падлом. Але цієї їжі він з’їдає дуже багато. Наприклад, у шлунку одного ведмедя, що недавно встав з барлогу, виявлено кілька кілограмів мурах і мурашиних яєць разом з будівельним сміттям з мурашника. Годуючись на овсах, ведмеді поїдають масу зерна, а ще більше ґрасують посіви. Сильно псують вони й дерева, на які залазять за кедровими орешками, фруктами й ін.
Гони у ведмедів відбуваються влітку, із травня по липень. Звичайно мовчазні, звірі починають видавати голосне ревіння. Між самцями часом виникають жорстокі сутички, що іноді кінчаються загибеллю одного із суперників, якого переможець може навіть з’їсти. Після вагітності, що триває приблизно 6-8 місяців, ведмедиця вже в барлогу приносить 2-3, зрідка 4 і навіть 5 дитинчати, які мають масу яких-небудь 0, 5 кг і зовсім безпомічні. Ведмежата прозрівають через місяць. До весни вони стають ростом з невеликого собаку й, крім молока, починають їсти зелень, ягоди, комах. Іноді разом із сеголетками (лончаками) тримаються торішні звірі, так називані пестуни.
Полювання на ведмедя в Європейській частині СРСР дуже обмежені. У багатьох областях цей звір охороняється законом.
Чорний, або гімалайський, ведмідь (U. thibetanus) по величині тіла уступає бурому й відрізняється від нього більше стрункою статурою, тонкою мордою, дуже більшими вухами. Фарбування густої й пишної вовни чорна.
На груди перебуває біле, іноді з жовтуватим відтінком пляма, за формою напоминающее латинську букву V. Тому чорного ведмедя іноді називають білогрудим. Великі самці чорних ведмедів досягають у довжину 170 див (або трохи більше) і маси близько 140-150 кг. Самки помітно дрібніше самців. Індивідуальна мінливість у цього виду виражена слабко.
Більша частина ареалу чорного ведмедя доводиться на Східну Азію. На заході він зустрічається в Афганістані, а далі на південних схилах Гімалаїв, в Індокитаєві, Південному й Східному Китаєві, на Корейському півострові, деяких Японських островах. На території Радянського Союзу чорний ведмідь живе тільки в Уссурійськом краї й деяких районах до півночі від Амуру.
На півдні Далекого Сходу чорні ведмеді значно многочисленнее бурих. Вони віддають перевагу долинам і схили сопок, що поростили своєрідними змішаними широколиственними й кедрово-широколиственними лісами маньчжурського типу, що відрізняються дивною розмаїтістю флори, достатком горіхів, усіляких ягід й інших плодів, службовців найважливішою їжею ведмедеві. Ще більш пишний характер носить рослинність місць перебування чорного ведмедя в південних, субтропічних районах ареалу. У Гімалаях улітку він живе на висоті 3000-4000 м, на зиму спускається до підніж гір.
Провесною чорний ведмідь годується торішніми кедровими орешками й жолудями. Пізніше він переходить на харчування зеленою травою й комахами, а коли поспівають ягоди черемшини й плоди інших дерев і ліан, починає харчуватися ними. Заради цього корму ведмідь раз у раз забирається на дерева, заламує галузі й ліани, пригинаючи їх або укладаючи біля себе на зразок гнізд або альтанок. Хижачить чорний ведмідь рідко, але не гидує падлом. Втім, за деяким даними, у Південній Азії він часто нападає на диких копитних і домашню худобу й навіть уважається небезпечним для людини.
Подібно бурому ведмедеві, чорний ведмідь спаровується влітку, але трохи раніше, ніж бурий, і гони протікають більш спокійно. Відповідно й ведмежата з’являються раніше. Їх звичайно буває пари. Маса їх 300-400 м, розвиваються повільно й навіть у місячному віці зовсім безпомічні. Полової зрілості молоді звірі досягають на третьому році, але багато самок залишаються без потомства.
Подібно бурому ведмедеві, чорний служить коштовним об’єктом полювання. Узимку мисливці, прагнучи добути звіра, що спить у дуплі, рубають зайняте їм дерево. Внаслідок цього число дупластих дерев безупинно скорочується, що погіршує умови існування ведмедя.
На противагу попереднім видам, що ведуть наземний спосіб життя, і головним чином лісовим звірам, білий ведмідь (U. maritimus) є типовим мешканцем Арктики, що лише подекуди заходить у материкові тундри.
Білий ведмідь — самий великий представник не тільки сімейства, але й усього загону хижих. Деякі самці мають тіло довжиною до 3 м і масу більше 700 кг і до 1000 кг. Незважаючи на це й гадану неповороткість, білі ведмеді навіть на суші швидкі й спритні, а у воді легко й далеко плавають, вільно поринають. Надзвичайно густа, щільна вовна відмінно захищає тіло ведмедя від холоду й намокання в крижаній воді, благо навіть підошви його ніг суцільно покриті вовною, а вуха ледь видаються над поверхнею волосяного покриву. Важливу пристосувальну роль грає потужний шар підшкірного жиру. Біле фарбування сприяє маскуванню хижака, коли він підстерігає видобуток.

Ще порівняно недавно широко розповсюджений по всій Арктиці й численний, білий ведмідь став дуже рідкий. Він населяє крижані простори й острови Полярного басейну до півдня до північних узбереж Сибіру й Північної Америки.
Як показали дослідження радянських зоологів, основна маса білих ведмедів пов’язана з так називаним арктичним кільцем життя, тобто величезним поясом, до якого присвячені самі великі ополонки й маса морських тварин.
За тюленями (головним чином за нерпою) ведмідь полює, підстерігаючи їх у лунок. Він завдає страшного удару лапою по, що з’явився з-під води голові морського звіра й відразу викидає його на лід. У першу чергу пожирає шкіру й сало, а іншу тушу лише у випадку великого голоду. За одну годівлю хижак звичайно з’їдає 6-8 кг, зрідка до 20 кг. Білі ведмеді часто підбирають усіляке падло, дохлу рибу, мор-ские викиди, пташенят і т.д. Крім того, вони грабують склади мандрівників і мисливців.
Спарювання в білих ведмедів відбувається навесні або влітку. Біля самки тримається до 3 і навіть до 7 самців. У жовтні самки приходять до скелястих берегів островів й у потужних сніжних наносах улаштовують барліг у вигляді великої печери. Одні з них розташовуються на самому березі, інших – у глибині острова. У ведмедиць є деякі улюблені місця, куди вони збираються для щенята, начебто острова Врангеля або Землі Франца-Иосифа, де щорічно налічується по 150-200 барлогів. Ведмедиці не відразу займають свої притулки, але лише в середині листопада, коли закінчується латентна стадія й починається розвиток запліднених яйцеклітин. Весь період вагітності в білого ведмедя займає 230-250 днів, так що ведмежата з’являються в середині або кінці арктичної зими. Немовлята настільки ж безпомічні, як й в інших видів ведмедів, і мають масу в середньому близько 750 р. Прозрівають вони через місяць, через два місяці в них прорізуються зуби, і до цього часу ведмежата починають виходити з барлогу, але не раніше чим в 3-місячному віці стають здатними випливати за матір’ю. З нею ведмежата не розстаються півтора року. Самка ревно охороняє своє потомство, зокрема від самців, досить небезпечних для ведмежат. Молоді самки досягають полової зрілості через 4 роки, а самці й того пізніше. Перший раз самки приносять усього одного дитинчати, а надалі, із проміжками в 3 роки, – по 2, зрідка 3 й у вигляді виключення 4. У цілому білі ведмеді відрізняються малою плідністю, їхня чисельність відновлюється дуже повільно, тому важливо максимально обмежувати полювання на цього чудового звіра й приймати всі міри до його охорони.
Барибал (Euarctos americanus) певною мірою заміщає в Північній Америці азіатського чорного ведмедя. Він приблизно такої ж величини: у довжину досягає 1, 5-1, 8 м і має масу 120-150 кг. Від північноамериканського бурого ведмедя барибал відрізняється не тільки розмірами, але й більше гострою мордою, високими кінцівками з довгими пазурами, гладкою, короткою вовною. Його фарбування звичайно буває чорної або чорно-бурої, за винятком ясно-жовтого кінця морди. Однак нерідко навіть в одному виводку зустрічаються тварини шоколадно-бурого, блакитнувато-чорного й, нарешті, білого цвіту.
Барибал населяє різноманітні рівнинні й гірські ліси. Раніше він зустрічався на великому просторі від Мексики до Аляски. Тепер його ареал сильно скоротився, але в результаті охорони барибал у багатьох місцевостях нерідкий, іноді живе поблизу від населених пунктів, а в національних парках США й Канади просто численний.
Цей ведмідь, подібно гімалайському, харчується переважно рослинною їжею, комахами, їхніми личинками, а також дрібними хребетними тваринами, падлом.
Спаровуються барибали влітку. Вагітність триває від 180 до 210 днів. Дитинчата (від 1 до 4, звичайно по 2-3) народжуються в січні – лютому, під час зимового сну. Вони дуже малі, їхня маса менш 400 р. Із самкою ведмежата залишаються до осені.
Малайський ведмідь (Helarctos malaya-nus), називаний також бируангом, відрізняється більшою своєрідністю. Він самий дрібний представник сімейства: у довжину не перевищує 1, 4 м, висота в плечах досягає всього 0, 7 м, маса до 65 кг. Це кремезна, сильна тварина, з короткою мордою, широкими лабетами із сильно вигнутими гострими пазурами й голими підошвами. Тіло малайського ведмедя покрито короткою гладкою вовною чорного цвіту; на груди звичайно є білувата або жовтогаряча мітка у вигляді підкови; морда сір або жовтогаряча; світлими іноді бувають ноги.
Малайський ведмідь населяє гірські й рівнинні тропічні й субтропічні ліси Бірми, Індокитаю, Таїланду, Малакки, Суматри, Борнео й, може бути, Південного Китаю.
Він добре пристосований до лазіння по деревах й, будучи нічною твариною, часто цілими днями спить і приймає сонячні ванни в галузях дерев. Тут же він годується листами й плодами, заламуючи гілки так, як це робить чорний ведмідь. Бируанг охоче їсть ніжні паростки кокосової пальми, добуває диких бджіл, термітів й інших комах, ящірок, дрібних гризунів, птахів. За допомогою сильних лабетів і пазурів він легко руйнує навіть міцні термітники, витягаючи їхніх мешканців довгою тонкою мовою й рухливими губами.
Малайський ведмідь належить до мо-ногамам. Самка звичайно приносить 2 дитинчати, які народжуються в якому-небудь відокремленому місці на землі й кілька місяців живуть із родителями. У спячку цей ведмідь не впадає.
У тропічних країнах живе ще один ведмідь — губач (Melursus ursinus). Він населяє ліси Индостана й Цейлону до півночі до пустель і до підніж Гімалаїв. Губач крупніше бируанга: у довжину досягає 1, 4-1, 8 м, маса його до 136 кг (звичайно 90-113 кг).
У цього ведмедя досить струнке тіло на високих ногах, величезні пазурі, довга гостра морда. Впадає в око дивно кошлата тверда вовна, особливо між плечима. Вона звичайно буває чорного цвіту, іноді з буруватим або сірим відтінком, на груди помітні V-образна світла мітка.
Губач діяльний переважно по ночах, а вдень спить де-небудь у траві, серед чагарників або в неглибокій печері й при цьому дивно голосно хропе. Харчується він переважно комахами й іншим безхребетними, падлом, різними рослинними продуктами. Величезними пазурами губач легко руйнує гнилі стовбури дерев і навіть термітники, а потім діє за допомогою чудового пристосування, що нагадує насос. Справа в тому, що губач, як свідчить його назву, має довгу морду з дуже рухливими голими губами, які можуть сильно витягатися, образуя подоба трубки. Ніздрі можуть замикатися. Внутрішня пара верхніх різців у губача відсутній, внаслідок чого попереду між зубами утвориться проміжок. Піднебіння в нього порожнє. Ці своєрідні морфологічні особливості дозволяють губачу, добуваючи термітів, спершу із силою видувати з їхній зруйнованого житла пил і бруд, після чого, створивши в ротовій порожнині вакуум, всмоктувати крізь витягнуті губи видобуток. Виникаючий при цьому шум буває чутний за 150 м і більше й часто залучає до себе увага мисливців.
Спарювання в губачей в Індії звичайно відбувається в червні, на Цейлоні — протягом більшої частини року. Через 7 місяців у земляному притулку народжуються 1-2, іноді 3 дитинчати. Тут вони живуть 2- 3 місяці, але й потім, поки не досягнуть повного росту, бродять разом із самкою. Самець, принаймні перший час, також опікує своє потомство, що невластиво іншим видам ведмедів.
Очковий ведмідь (Tremarctos ornatus) — єдиний представник сімейства у фауні Південної Америки. Він населяє гори (до 3000 м) від Колумбії до Північного Чилі. Це ведмідь середньої величини. У довжину він досягає не більше 1, 5- 1, 8 м, маючи масу близько 140 кг. Вовна в нього кошлата, чорна або з буруватим відтінком, за винятком більших білих міток навколо очей (звідки й відбулася назва «очковий») і на груди, дуже мінливих за формою, а в деяких особин зовсім відсутніх.
Очковий ведмідь живе переважно в гірських лісах, але нерідко з’являється на відкритих лугових схилах і навіть у низинних саванах й у заростях чагарників. Біологія його вивчена погано. Уважається, що очковий ведмідь самий растительноядний у всьому сімействі. Він харчується листами, плодами, коріннями, молодими проростками. Іноді він залазить на високі пальми, ламає галузі, а потім поїдає їх на землі. Місцями очковий ведмідь шкодить посівам кукурудзи. Припускають, що він нападає на оленів і гуанако.