ЗАГІН ХИЖІ (CARNIVORA)

Звірі, що входять у загін хижих, виділяються серед інших груп ссавців надзвичайною розмаїтістю зовнішнього вигляду, розмірів тіла, біологічних особливостей, пристосувань до середовища перебування, способів пересування й т.д. Досить сказати, що до загону хижих належать і мініатюрне пещення, і могутній тигр, і величезний білий ведмідь. Більшість хижих звірів веде наземний спосіб життя, але окремі види, начебто норок і видр, стали мешканцями прісних водойм, а калан – морською твариною. Всупереч своїй назві деякі хижаки воліють харчуватися не м’ясом, а комахами, водними безхребетними й навіть рослинною їжею. Відповідно до цього, вони сильно розрізняються по своїй біології, даючи широкий спектр пристосувальних типів. Проте всіх цих, здавалося б, настільки не схожих один на одного звірів ми з повною підставою відносимо до одного загону.
Тому причиною подібність морфологічних особливостей (головним чином у будові черепа й зубної системи) і історичне споріднення.
Довжина тіла в хижих коливається від 14 див до 3 м, маса від 100 м до 1000 кг. Форма тіла змінюється від витягнутої, гнучкої до масивної, іноді незграбної. В одних звірів високі, стрункі кінцівки, у багатьох інших – короткі, незграбні. На кожній лапі налічується не менш чотирьох пальців, а у ведмедів і собак їх по п’ятьох. Вони збройні пазурами, особливо гострими в кішок, у яких (за винятком гепарда) можуть втягуватися (втягивающиеся пазурі є також у деяких виверр). Навпроти, в окремих видів видр й у калана пазурі перетворилися в подобу нігтів. У більшості хижаків є довгий, нерідко пухнатий хвіст і лише у ведмедів, великої панди й ряду інших він малий і схований у хутрі. Представники двох пологів єнотових і виверр мають хватальний хвіст. Зовнішні вушні раковини в більшості видів добре розвинені, загострені, у фенека й болипе-ухой лисиці надзвичайно великі, тоді як у песця, горностая, пещення й інших ледь видаються з навколишнього хутра, а в калана недорозвинені.
У всіх хижих звірів добре розвинений волосяний покрив, що варіює по густоті, довжині, пишності, а також фарбуванню. Багатьом видам властиве строкате фарбування хутра (плямиста, смугаста й інша), що досягає найбільшої яскравості в південних форм. В окремих північних видів спостерігається сезонна зміна фарбування – побіління хутра взимку (пещення, горностай, песець) або його значне посветление (полярний вовк).
Відповідно до характеру харчування череп у більшості видів має сильно розвинені гребені, широко розставленими скуловими дугами, а іноді також великими відростками в потиличній частині, що служать для прикріплення потужної мускулатури. Кількість зубів коливається від 28 до 48. Серед них звертають увагу гарноі розвинені, більш-менш вигнуті, загострені ікла. Жувальна поверхня предкоренних і кутніх зубів звичайно горбково-ріжучого типу, але іноді стає тупої-горбкуватої й навіть майже сплощеною
(калан). Останній верхній предкоренной і перший нижній корінний у більшості видів перетворилися в особливі хижацькі зуби, що відрізняються величиною й гострими, ріжучими горбками. Навпроти, різці відносно невеликі.
Високий рівень нервової діяльності, властивий хижакам, забезпечується більшою досконалістю головного мозку. Він має добре розвинені півкулі із трьома борозенками, численними звивинами, великими нюховими частками. З особливостей будови внутрішніх органів відзначимо простій, що буяє залозами шлунок. Довжина кишечнику в м’ясоїдних видів хижаків порівняно невелика. Матка дворога. Насінники перебувають поза черевною порожниною, у спеціальній мошонці. У всіх хижих, за винятком гієн, є кістка полового члена. Цілий ряд видів має добре розвинені анальні залози, які виділяють різко, що пахне вміст, що служить для маркування території, а іноді (у скунса) і для захисту від ворогів.
Переважна більшість хижих звірів веде наземний спосіб життя, населяючи насамперед лісу, у меншій мері — відкриті простори й гори. Серед лісових хижаків багато хто добре лазают по деревах, але лише рідкі види сімейств єнотових і виверрових спеціально пристосовані до перебування в кронах. Деякі хижі живуть біля водойм, добре плавають і поринають.
Притулками хижим звірам служать самостійно вириті, іноді дуже глибокі нори, чужі житла, а також ущелини скель, печери, ніші серед корінь дерев, дупла, купи каменів і бурелому, на Півночі взимку завалені снігом. Нерідко один хижак має по нескольку притулків, інші обходяться відкритими лігвищами й простими лежаннями на землі й у снігу.
Більшості видів свойствен одиночний або поодиноко-сімейний спосіб життя й відповідний спосіб використання території. Границі своїх ділянок звірі мітять сечею (так називані сечові крапки), виділеннями залоз, екскрементами, задирами кори на деревах і т.д. Величина ділянок є залежним від розмірів тварини, а також від достатку й доступності кормів, зростаючи в голодні роки.
Деякі звірі ведуть переважно групове життя. Основу їхніх зграй становить родина з батьків і сеголетков, до яких може приєднатися потомство попереднього років. Такі зграї вовків, прайди левів. Іноді кілька родин полюють разом (гиеновидние собаки, червоні вовки).
Хижі звірі діяльні переважно на ранковій зорі, присмерком або вночі, але там, де їх не тривожать люди, нерідко промишляють і вдень. Деякі хижаки на зиму поринають у тривалий сон (бурий і чорний ведмеді, енотовидная собака) або в дійсну глибоку спячку (борсук, єнот-полоскун). Окремі види хижаків, особливо у відкритих ландшафтах й у горах, уживають сезонні міграції, зв’язані переважно з перекочівлею копитних, службовців їм видобутком.
Для хижих найбільше характерно харчування м’ясом пійманих ними тварин. Однак багато хто поїдають падло, залишки чужого видобутку, комах й інших безхребетних, рослинні корми, причому або спеціалізуються на такого роду їжі, або є всеїдними. Ступінь харчової спеціалізації може бути дуже великий, що накладає глибокий відбиток на будову організму й звички тварин. Способи полювання в хижих досить різноманітні: подкарауливание в засідці, скрадання, переслідування у викрадення або в займаних жертвами притулках. При нагоді хижаки можуть з’їсти дуже багато їжі. Подібна ненажерливість, так само як і схильність улаштовувати запаси, обумовлена труднощами регулярного добування достатньої кількості м’яса. Із цією же обставиною зв’язана здатність довго голодувати.
Серед хижих переважає моногамія, причому в деяких видів пари зберігаються протягом всього , життя до загибелі одного з партнерів. Час спарювання у високих і помірних широтах звичайно доводиться на певний сезон. Гони нерідко супроводжуються бійками самців.
Географічне поширення загону досить широке. Хижі зустрічаються по всій земній кулі, не вважаючи Антарктиди й дрібних океанічних островів.
Особливо великі ареали властиві сімействам собачих, куньих, ведмежих.
Эволюционно загін хижих відбувся від эоценових примітивних хижаків Creodonta, а саме із сімейства Miacidae. Миациди були дрібними тваринами з витягнутим тілом, короткими лабетами, довгим хвостом, досить великим головним мозком. Вони жили в лісах, на деревах і дуже походили на дійсних хижих звірів. Перші дрібні представники загону хижих, по зовнішньому вигляді й способу життя що нагадували виверр або куниць, з’явилися у верхньому эоцене. В олігоцені хижі зайняли пануюче положення в ряді інших наземних м’ясоїдних звірів і досягли такої розмаїтості, що серед них намітилися всі основні сім сімейств, що існують по цей час. Найбільш древнім уважається сімейство собачих. Уже у верхньому эоцене в Північній Америці і Європі жили примітивні собаки, у багатьох відносинах скоріше схожі на виверр або куниць. У верхнетретичное час серед собачих почали намечаться вихідні пристосувальні типи, з яких у верхньому міоцені й пліоцені розвилися сучасні пологи собак, лисиць й ін.
До тієї ж філогенетичної групи, що й собачі, належить сімейство ведмежих. Воно виникло в середньому міоцені, а в плейстоцене з’явилися ведмеді, що ставляться до сучасного роду ведмедів (Ursus), але отличавшиеся величезними розмірами. Від древніх собачих відбулося близьке до них сімейство єнотових. У міоцені й пліоцені- воно було поширено не тільки в Америці й Азії, як у цей час, але й у Європі.
Значно менш виразні філогенетичні зв’язки із собачими сімейства куньих, що виникло в олігоцені. До міоцену серед них намітилися основні систематичні групи, пов’язані з різними напрямками пристосування до середовища перебування й різних способів життя. Багато видів і пологи куньих вимерли в третинному й четвертинному періодах.
Із сімейств, що становлять другу групу загону хижих, найбільш древніми є виверровие. В олігоцені й навіть пізніше виверри відрізнялися не тільки розмаїтістю форм, але й значно більше великим, чим тепер, поширенням. Вони були широко представлені на територіях Європи й Азії, але були відсутні в Америці.
Наприкінці міоцену від сімейства виверрових відгалузилися гієни. Найбільш древні їхні представники досить походили на своїх предків – виверр, але пізніше в міру переходу на харчування падлом придбали сучасні характерні адаптивні риси.
Найбільш спеціалізоване серед хижаків сімейство котячих, зважаючи на все, виникло наприкінці эоцена, а в олігоцені досягло великої розмаїтості й широкого поширення.
У загін хижих входить 7 сімейств, які природно поєднуються в 2 підзагони:
1) Arctoidea (або Canoidea) і
2) Aeluroidea (або Feloidea).
До першого ставляться сімейства собачих, ведмежих, єнотових, куньих,
до другого — виверрових, гиенових, котячих.
У складі загону хижих у цей час налічується приблизно 100 пологів і більше 240 видів. З них на території СРСР поширено 18 пологів й 43 виду, включаючи акліматизованих єнота-полоскуна й американську норку.
Чи не всі види хижаків мають більше або менше практичне значення. Багато хто з них належать до коштовних хутрових звірів. Такі соболь, калан, видра, норки, горностай, песець, лисиці, леопард й ін. Особливо високими достоїнствами відрізняються шкурки звірів з північних широт і високогірних районів. У поточному сторіччі широкий розвиток одержав клітинне розведення сріблисто-чорних лисиць, блакитних песців, американських норок і лисиць із зовсім інший, чим у диких звірків, дивно гарним фарбуванням шкурок. Масове застосування в багатьох країнах знайшло штучне розселення хижих хутрових звірів за межами природного ареалу (акліматизація) верб районах колишнього перебування виду (реакклиматизация).
У СРСР найбільш успішні результати принесло розселення американської норки й соболі.
Багато дрібні куньи, лисиці, койоти приносять більшу користь сільському господарству знищенням ховрашків, мишей, полівок й інших шкідливих гризунів.
У стародавності деякі види послужили: вихідними формами для одомашнювання й виведення великої кількості порід домашніх собак і кішок. У напівдомашньому стані використаються також африканський тхір, виверра мунго, гепард.
Разом з тим доводиться мати на увазі значна шкодаа, що хижаки здатні заподіювати скотарству, птахівництву, рибництву, мисливському господарству. Однак далеко не завжди можна беззастережно віднести хижаків до шкідників, оскільки багато хто з них знищують масу шкідників сільського й лісового господарства, або добувають у природних умовах майже винятково хворих й інших неповноцінних тварин, тим самим сприяючи оздоровленню й регулюванню чисельності їхніх популяцій.
Іноді хижі звірі можуть бути шкідливими в епідемічному відношенні. Наприклад, вовк, шакал, енотовидная собака поряд з домашніми собаками в деяких випадках є хазяями вірусу сказу й стають дуже небезпечними для людини.