СІМЕЙСТВО КЛЮВОРИЛИЕ (ZIPHIIDAE)

Клюворилие — середні й великі зубаті кити. Рило витягнуте в що звужується кпереди дзьоб. Жирова подушка утворить опуклий «чоло». Під горлом 2-4 борозни, що розходяться задніми кінцями. Напівмісячна щілина дихала розташована на тімені, ріжками звернена вперед або назад. Спинний плавець зрушать у задню половину тіла. Задній край хвостового плавця звичайно без серединної виїмки. Поверхня рота шорстка. Зубов угорі ні, а внизу 1-2 пари зрушених уперед; тільки в роду тасма-нових китів буває 19 пара вгорі й 28 пара внизу. Зуби в самок дрібніше, ніж у самців, а часто зовсім не прорізаються. У зародків і сисунців у яснах приховано до 32 пар рудиментарних зубів. Клюворилие – чудові нирці; вони глибоко й надовго поринають, харчуючись головоногими молюсками. Після великої дихальної паузи («зондування») багаторазово дихають із серією дрібних занурень.
У сімействі 5 пологів: плавуни (Berardius), бутилконоси (Ну peroodon), клюворили (Ziphius), ремнезуби (Mesoplodon) і тасманови кити (Tasmacetus). У води Антарктики з них заходять тільки два види, а у води Арктики – один.

Плавуни (Berardius) — найбільші в сімействі кити з довгим циліндричним дзьобом, із двома парами різко сплощених зубів. Самки крупніше самців. У роді 2 види.
Північний плавун (В. bairdi) досягає довжини тіла до 12, 5 м у самок і до 11 м у самців. Маса північного плавуна 8-10 га. На невеликій голові характерний високий сферичний «чоло», напівмісячне дихало, ріжками звернене назад, і сильно витягнутий циліндричний дзьоб.
Верхня щелепа в області дзьоба ледве вже й коротше нижньої, на якій дві пари сильно сплощених (лише в молодих особин — конічних) зубів. Зуби при розгляданні їх збоку трикутної форми. Масивні зуби першої пари (шириною до 85 мм) так зрушені вперед, що при закритій пащі стирчать зовні. Прорізаються вони вчасно полової зрілості й зношуються з вершини, обростаючи іноді морськими уточками-конходермами. Зуби другої пари (шириною вдвічі меншої, чим у першої пари) прорізаються рідко. Фарбування тіла темно-бура, тільки-но светлеющая донизу, іноді з білими мітками на «чолі», у пупка й в інших місцях.
Живуть ці кити в північній частині Тихого океану від мису Наварин, півострова Аляска й Британської Колумбії до широти Південної Японії й Каліфорнії. У водах СРСР частіше бувають в Охотське море й у Курильських островів, рідше – у Японському й Беринговім морях. Найбільше ловляться в Японії біля півострова Босо. Чи є вони в тропіках – не встановлено.
Міграції, здається, регулярні, хоча деякі з мігрантів можуть зимувати в північних частинах ареалу (у Командорських і Курильські островів). Головна їжа плавунів – головоногие молюски, а також придонна риба (скати й пх яйця, морські йоржі, подонеми, тріскові), краби й великі раки.
Більшість північних плавунів спаровується в лютому, а дитинчата їх (довжиною 4, 5—4, 8 м) народжуються в грудні. Поодинці зустрічаються рідше, ніж у змішаних групах від 2-10 до 40 голів. Ці групи дружно поринають на 8-20 хвилин (дуже рідко до години й більше), на поверхні тримаються 3-4 хвилини й роблять 10-15 швидких фонтанів висотою 1-1, 5 м. Від північного плавуна можна одержати до 2, 7 т неїстівногоого жиру. Промисел ведуть лише японці.
Південний плавун (В. arnouxi) живе в південній півкулі від помірних вод до льодів Антарктики. Знайдений в устя ріки Ла-Плати, у водах Нової Зеландії, Південної Австралії, у Фолклендських і Південних Шетландских островів і Південної Георгієві. Зовні такий же, як північний плавун, але розміри тіла менше (до 10 м), голова відносно більше, а рило вже. Спосіб життя не вивчений.

Рід бутилконосов (Hyperoodon) — великі клюворилие кити з дуже розвиненим «чолом», довгим конічним дзьобом, високими щелепними гребенями й двома парами майже несплощених зубів. Самці крупніше самок. У роді 2 види.
Високочолий бутилконос (Н. ampullatus) звичайно зустрічається в Північній Атлантиці від Девисова протоки, Гренландского й Баренцева морів, до широти Північно-Західної Африки й середньої частини США. Є в Середземне море, рідкий у Балтійськом і Білому морях. Видимо, регулярно мігрує навесні й восени, але строки сильно розтягнуті. Зиму проводить у теплих частинах Атлантики. Величина самців до 9, 4 м, самок – до 8, 7 м. Фарбування більш-менш однотонна, що трохи світлішає з віком, особливо на голові. Біла пляма є в області пупка й між грудними плавцями. Рило поперед високого «чола» загострено звужується. «Чоло» з віком збільшується й прямовисно, а іноді навіть нависаючи, опускається до підстави дзьоба.
Дихало слабополулунной форми, ріжками звернено вперед. Грудні плавці закруглені, у дорослих самців досягають 1/7 а в самок 1/12 довжини тіла. Розташовано зуби так само, як й у плавунів, але округлі або слабко сплощені в розтині, близько 2-3 див діаметром (у самок набагато тонше). Друга (менша) пари прорізається рідко.
Кити живуть зграйками. Своїм харчуванням і поводженням нагадують північного плавуна, якого заміщають у Північній Атлантиці. У шлунку їх знаходять до 10 ТОВ дзьобів кальмарів. Можуть перебувати під водою до години й більше. Дитинчата народяться навесні й улітку довжиною 3-3, 5 м, до трьох років виростають до 6 м. Із цих китів одержують близько 2 т жири й 200 кг спермацету. Регулярно їх б’ють тільки норвежци.
Плосколобий бутилконос (Н. planifrons) розповсюджений у південній півкулі від льодів Антарктики, Південної Георгієві, Південних Оркнейських і Фолклендські островів до широти Австралії, Новий Зеландії й Аргентини. Його щелепні гребені й «чоло» нижче, а дзьоб коротше, ніж у високочолого бутилконоса. Самка довжиною 698 див, добута «Радянською Росією», була вже годує й, судячи з 18 дентиновим шарів у зубах, у віці 9 років.

У роді клюворилов (Ziphius) тільки один вид — дійсний клюворил (Ziphius cavirostris) у довжину не перевищує 8 м. Самки, як й у плавунів, трохи більше самців. На відміну від інших видів сімейства має короткий і конічний дзьоб, низьке й похилий «чоло», короткий розріз рота. Напівмісячне дихало ріжками звернено вперед. Єдина пара майже несплощених і швидко, що зношуються з вершинки зубів, сидить на передньому кінчику нижньої щелепи. Зуби самців в 2-3 рази толще, ніж у самок. Фарбування тіла мінливе, але переважає сіра, що світлішає на череві й (у старих особин) на голові. По тілу розкидані білі неправильні плями в поперечнику від 2 до 5-8 див і довгі смужки. Перші являють собою зарослі сліди нападу міног, а другі – сліди покусов родичів.

Клюворил розповсюджений у всіх помірних і теплих водах Світового океану, від широти Шетландских і Прибилових островів до Південної Африки, Патагонії, Тасманії, Новій Зеландії, але всюди нечисленний. На західних берегах США відомо тільки чотири, а на східних п’ятнадцять знахідок викинутих китів цього виду. Набагато частіше клюворили обсихають на Командорських островах. З 1952 по 1962 р. тут нараховано 17 подібних знахідок. Харчуються клюворили головоногими молюсками, звичайно плавають поодинці. Удалині від берегів поринають на 10-30 хвилин, після чого довго (до 10 хвилин) перебувають на поверхні. На мілководдях і поблизу берегів строки занурення варіюють від 1-2 до 5-6 хвилин, а число виринань між дихальними паузами буває від 1 до 3. Полова зрілість наступає при довжині тіла близько 5, 5 м.
Регулярного промислу цього киту немає.

Ремнезуби (Mesoplodon) — порівняно невеликі (менш 7 м), стрункі представники сімейства. Самці ледве більше самок. Дзьоб вузький, витягнутий, конусоподібний, охоплений з боків парою нижнечелюстних зубів і не відособлений від низької жирової подушки, що поступово піднімається до тімені. Велика напівмісячна щілина дихала ріжками звернена вперед. Грудні плавці маленькі, зчленовуються з тулубом близько від голови. Загальне фарбування тіла темна, але іноді з багатьма білими плямами й довгими парними смужками – слідами зубів родичів. Своя назва «ремнезуби» одержали через зуби, єдина пара яких у різному ступені сплощений: в одних лише в 1, 5, а в інших в 8 разів; уплощен-ность зубів тим менше, ніж вони ближче сидять до переднього кінця нижньої щелепи; у самок зуби набагато менше, ніж у самців, і звичайно не прорізаються, або ледь виставляються з ясен; тому визначати вид по черепах самок дуже важко. Зуби для самців є знаряддям захисту, нападу й боротьби за самку. Рострум міцний, твердий і м
У роді описано 11 видів, що нижче перераховують.
Перші три живуть в Атлантичному океані, три інших — у північній половині Тихого океану, чотири — у південній півкулі й один вид — у теплому поясі Світового океану.
Ремнезуб Тру (М. minis) довжиною близько 5 м. Зуби його сплощені слабко, у розтині мають 10 X 10 мм і сидять на самому передньому кінчику нижньої щелепи (мал., 1). Живе в помірних водах Північної й Південної Атлантики. Тварини знаходили 10 разів на Атлантичному узбережжі Північної Америки, від Кейп-Бретон до Флориди, 4 рази – в Ірландії й на Гебридських островах й один раз (можливо, як бродячого киту) – біля мису Голкового в Південній Африці.
Антильский ремнезуб, або кит Жервэ (М. europaeus), досягає 6, 7 м. Зуби сидять біля заднього кінця нижнечелюстного симфізу (мал., 2). Коронки маленькі, збоку здаються як трикутники. Відомо лише 11 знахідок у Північній Атлантиці: 1 – у протоці Ла-Манш, 5 – на берегах США, від Нью-Джерсі до Флориди, 2 – на Кубі й Тринідаді й 3 – на Ямайці, при цьому одна з них – лактирующая самка (427 див) і її дитинча (213 див) добуті 21 лютого 1953 р.
Атлантичний ремнезуб, або кит Соверби (М. bidens), довжиною від 4 до 6 ле. Зуби розташовані ще далі назад і сплощені так, що їхня ширина в 3-4 рази більше товщини (мал., 3). Коронки збоку у вигляді трикутника. Це найбільше що часто зустрічається ремнезуб у Північній Атлантиці й Середземне море. Багаторазово зустрічався на східних берегах США і Європи, причому тільки в Північному й Балтійськом морях не менш 40 разів. У нас може бути випадково зустрінутий у Балтиці. Живе звичайно поодинці або парами, харчується кальмарами.
Командорський ремнезуб, або кит Стейнегера (М. stenegeri), довжиною 5—6 ле. Уперше описаний по екземплярі з острова Беринга (мал., 4). Відомо тільки 13 знахідок у північній частині Тихого океану, з них три на Командорах, одна на островах Прибилова, чотири на півострові Аляска, дві на острові Ванкувер, дві на березі Орегона й у Британській Колумбії й одна на березі Японського моря, у префектурі Акита.
При розгляді зверху череп здається округлим у контурі, тому що предглазнич-ние виїмки дуже дрібні. Коронка сильно сплощених зубів збоку схожа на трапецію із загостреною вершиною, а не на трикутник, як у киту Соверби. Живе поодинці, але на скупченнях лососевих риб збирається в групи до трьох штук. Харчується головоногими молюсками й лососевими рибами. Між зануреннями робить 1-2 вдихи.
Ремизуб Карл-Хубса (М. carlhubbsi). Його по побудові зубів плутали з китом Стейнегера, і лише в 1963 р. американський зоолог Дж. Мур виділив новий вид, указавши його чіткі відмінності — дві пари виїмок у підстави рострума на черепі (мал., 5). Із шести відомих науці екземплярів чотири минулі викинуті морем у Каліфорнії, один у штаті Вашингтон й один був убитий у Японії на схід острова Хонсю, на широті 37°20′ с. ш.
Японський ремнезуб (М. ginkgodens) близько 5 м довжиною й 1, 5 т масою. Відомий поки по трьох екземплярах (два з Японії й один з берегів Каліфорнії). Вид описаний лише в 1958 р. японськими зоологами по киті, викинутому на обмілину острова Хонсю в затоці Сагами біля містечка Оисо. Контур сплощеного зуба нагадує форму листа древнього дерева гинкго (мал., 6).
Новозеландський ремнезуб (М. bowdoini) відомий тільки по двох кістяках дорослих самців з Нової Зеландії. У підставі рострума, як у ремнезуба Карл-Хубса, дві пари предглазничних виїмок, але бічний контур коронки зуба нагадує трикутник (мал., 7)
Ремнезуб Гектора (М. hectori) має маленькі зуби, розташовані близько від переднього кінця нижньої щелепи (мал., 8). Цих китів кілька разів знаходили на берегах Нової Зеландії й один раз на Фолклендських островах. Видимо, широко поширені в помірних водах південної півкулі.
Ремнезуб Лэярда (М. layardi) має довжину тіла 5—6 м, ремневидние зуби — бивні, які, витикаючись із нижніх щелеп назад, охоплюють дзьоб з боків і ледве нахиляються вершинами друг до друга (мал., 9). Розповсюджений у водах Південної Африки, Нової Зеландії, Чатемских і Фолклендські островів. Частіше обсихає у водах Південної Австралії, де відомо 11 знахідок.
Ремнезуб Грэя (М. grayi) відрізняється маленькими трикутними зубами, що сидять далеко від переднього кінця нижньої щелепи (мал., 10). Цих китів знаходять у водах Нової Зеландії, Південної Австралії, Південної Африки, Патагонії, Фолклендських островів. Одна бродяча особина виявлена біля Голландії. На Чатем-ских островах обсохнула група в 25 голів. Здається, це не тільки широко розповсюджений, але й стадний вид.
Ремнезуб Блэнвиля (М. densirostris) має масивні зуби, різко збільшеними: висотою—15 див, шириною — 8, 5 див і товщиною — 4, 4 див, з поздовжніми борозенками. Нижня щелепа дуже висока, але поперед зуба різко знижується, образуя виступ для зчленування лівої щелепи із правої (мал., 11). Розповсюджений у тропічних і субтропічних водах Світового океану по обох сторони екватора. До півночі зустрічається до Мадейри, Нової Шотландії (Канада), Кюсю (Японія), до півдня – до Південної Африки, Південної Австралії, Тасманії, острова Лорд-Хау. В 1969 р. зареєстрований 21-й випадок обсихання цього звіра.

Рід тасманових китів (Tasmacetus) становить один вид — тасманов клюворил (Tasmacetus shepherdi). У листопаді 1933 р. Тасманово море викинуло на Північний острів Нової Зеландії біля м. Уонгануи дивна тварина близько 6 м довжини. Форма його голови, дві борозни під горлом і хвіст без виїмки вказували, що кит належить до сімейства клюворилих. Однак у роті його було 93 зуба: 19 пара вгорі, інші внизу. Чотири роки через Б. Оливер описав цього киту як новий рід і вид для Тасманова моря. Незабаром на Новій Зеландії, на острові Стьюарт, знайшли ще два подібних кити довжиною 7 й 9 м, блакитнувато-чорної фарбування. Цими трьома знахідками й обмежуються поки відомості про найрідші кити, біологія яких залишається зовсім невивченої.