СІМЕЙСТВО СІРІ КИТИ (ESCHRICHTIIDAE)

Сірі кити зберегли багато ознак далеких предків: сотні волосків на морді, рухливу голову, довгий шийний відділ хребта з роздільними хребцями. Древні риси є й у кістяку: великої носової кістки, збільшені тазові й ін. Ці китоподібні зберегли тісний зв’язок з берегом, тому що плодяться тільки в мілководних затоках Каліфорнії й Кореї; годуються на невеликих глибинах; нерідко риються мордою на дні й зачерпують нижніми щелепами іл разом з донними організмами, проціджуючи їх через грубий цедильний апарат. Іноді зорюють дно своїми міцними нижніми щелепами. Тому в їхніх шлунках так часто попадаються камені, галька й залишки мулу разом з водоростями й бентосом, а морда покрита саднами й подряпинами, густо обліпленими китовими вошами.

У сімействі тільки один рід і вид — сірий кит (Eschrichtius gibbosus). Він різко відрізняється від інших китів. Довжина самки не перевищує 15 м, а самця – 14, 6 м. Маса цього киту 20-35 т. У сірого киту звичайно гладке черево, лише на горлі 2-4 глибокі борозни, що розходяться назад під невеликим кутом. На спині замість плавця слабко помітний горб. Голова невелика, в 4, 5-5 разів коротше довжини тіла, стисла з боків. Пластини китового вуса білі, по 130-180 штук у кожному ряді, товсті, короткі, 20-25 див висотою. Ряди усових пластин, як й у гладких китів, попереду піднебіння не з’єднуються. Бахрома товста, нееластична. Череп масивний, з міцними й важкими щелепами. Загальне фарбування тіла сіро-бура із численними світлими плямами різної яскравості. Це сліди діяльності нашкірних паразитів.
Існують дві регулярно мігруючі череди сірих китів: охотско-корейское й чукотсько-каліфорнійське. Перше майже винищено; зимує й плодиться поблизу Кореї й Південної Японії, а відгодовується влітку в Охотське море. Друге зимує в берегів півострова Каліфорнія, а влітку нагулює жир у Берингове й Чукотському морях, зрідка проникає в Східно-Сибірське море до губи Нольде й на схід до мису Барроу. Навесні тільки в один кінець за два-три місяців проходять 6000-9000 км, а восени назад. Кілька сторіч назад сірі кити жили також у Північній Атлантиці- у Балтійськом море, але були винищені або вимерли у зв’язку з підняттям суши й обсиханням їхніх місць розмноження. Мігрують завжди поблизу берегів, і тому їхні запаси легко враховувати. Заборона суднового промислу на сірий кит в 1947 р. вплинув на череду, що зросла до 1960 р. до 6000 голів.
Сірі кити плодяться взимку (у січні й лютому) у теплих, дрібних затоках Нижньої Каліфорнії, куди не заходять косатки (у лагуні Скаммона, Сан-Игнасио, Магдалени, Альмехас й ін.)» Тут же відбувається й спарювання. Дитинча народжується рік по тому послу спарювання, при розмірах від 3, 6 до 5, 5 м (у середньому 4, 5 м, при масі 650 кг). Харчується молоком майже півроку. В 3-4 місяці молоді виростають до 7 ле, а в однорічному віці – до 8, 5 м. самки, Що Годують, попереджаючи небезпека, що грозить дитинчаті,, здатні першими нападати на човни з мисливцями. Недавно в лагуні Скаммона (у Нижній Каліфорнії) спостерігали, як одне дитинча обсохнуло у відлив на мулистій обмілині; самка відступила вчасно разом з водою, перечекала розлуку в 800 м від дитинчати в тім місці, де вже можна були плавати, а в приплив повернулася до сисунця й разом спливла ладь. До нерухомого дитинчати наближалися люди й бачили на ньому багато китових вошей, але раковин усоногих ще не було.
Випадки групового обсихання сірих китів у нас бувають на Далекому Сході, у напівпрісних лагунах на захід від мису Наварин. Сюди кити заходять очищатися від зовнішніх паразитів, яких убиває прісна вода. Харчуються сірі кити донними й придонними рачками, переважно бокоплавами. На місцях зимівель і під час міграції кити живуть впроголодь і лише іноді їдять водорості.
Фонтани їх роздвоєні, випускаються від 1 до 7, з інтервалами від 3 до 20 секунд. Висота фонтанів – 1, 5-3 м. Налякані кити рухаються зі швидкістю до 18 км/ч. Іноді виставляють голову з води вертикально й оглядаються навколо, а виявившись в ополонках, кладуть морду на край крижини. Не раз спостерігали, як ці кити, немов колоди, перекочуються в зоні прибою, счищая із себе китових вошей й усоногих раків, які впроваджуються черепашками в шкіру. Сірих китів у невеликій кількості дозволено добувати тільки місцевим жителям Чукотського півострова й Аляски для використання в дищу. Сірий кит – перший з вусатих китів, що побував в океанариуме: в 1966 р. самка-сисунець довжиною 5 м і масою 1, 5 т була загарпунена в море. Її підняли на судно, помістили в купальний басейн і через 5 днів доставили в океанариум м. Сан-Дієго (Каліфорнія). Тільки на шостий день після поранення з тіла самки витягли гарпун, після чого вона вперше прийняла їжу: 15 л вершків (їх увели за допомогою шланга), 16 кг головоногих молюсків, 4 кг пеламиди, вітаміни, мінеральне масло й антибіотики. Кит добре переносив неволю, але все-таки загинув через 45 днів від інфекції.
Самі стрункі, швидкохідні й широко розповсюджені кити становлять сімейство полосатиков, на яких ґрунтується сучасний китобійний промисел.