ПІДРОДИНА ПОЛЕВКОВИЕ (MICROTINAE)

Підродина поєднує дрібних і середніх по розмірах гризунів, які зовні схожі на мишей і пацюків, але звичайно мають короткий (менш двох третин від довжини тіла) хвіст, невеликі вуха й округлу морду. Кутні зуби із плоскими поверхнями, емалеві стінки цих зубів удадуться усередину гострими кутами, розділяючи жувальну поверхню на ряд трикутних призм. Поширено представників підродини в Євразії й Північній Америці, на південь проникають (головним чином по горах) до Північної Бірми, Північного Ассаму, Пенджабу в Євразії й до Гватемали в Америці. Найбільше характерні для помірних широт, населяють різноманітні ландшафти – від боліт і тундр до пустельних степів і високогір’їв. Підродина поєднує приблизно 100 видів, які групуються в 15-20 пологів (залежно від прийнятого обсягу цієї систематичної категорії). Більше половини всіх видів доводиться на сірих полівок, якщо приймати цей рід у широкому змісті. У нашій країні живе приблизно 33-45 видів підродини. Систематика групи розроблена н
Сірі полівки (рід Microtus) — центральний рід усього підродини як по числу видів й їхній екологічній розмаїтості, так і по широті географічного поширення. Налічується близько 60 видів цієї групи, які поширені майже так само широко, як і всі представники підродини.
Звичайна полівка (М. arvalis) — характерний представник роду. Це мишачих розмірів буруватий звірок з коротким (0, 4 від довжини тіла) хвостом, розповсюджений у лесолугових і степових областях Євразії. Часто в масі заселяє посівні землі, де приносить відчутна шкода. Харчується переважно зеленими частинами рослин. Щоб насититися таким малопоживним кормом, гризун у добу змушений поїдати його величезну кількість, майже рівне власній масі. Саме тому звичайні полівки активні з невеликими перервами майже цілодобово.
Улаштовує складну систему неглибоких нір (гніздову камеру розташовує звичайно не далі 30 див від поверхні), які можуть займати більші простори через схильність звірків до колоніальних поселень. Між виходами вони протоптують помітні доріжки, які взимку перетворюються в підсніжні ходи, а гнізда із сухої трави поміщають під снігом прямо на поверхні землі. При наявності багатого корму самки розмножуються й узимку й улітку. Одна самка може давати до 7 виводків у рік у середній смузі й до 10 на півдні. Після тритижневої (іноді навіть меншої) вагітності вона приносить звичайно по 5 (максимум до 15) дитинчат. Спочатку голі й сліпі, вони швидко ростуть і до двомісячного віку включаються в розмноження. Іноді самка розмножується навіть у місячному віці. Звичайна полівка, крім шкоди на полях, може бути носієм туляремії й інших хвороб.
Серед звичайних полівок, що живуть в одних районах, є різко різні по наборі й будові хромосом групи, які при перехресному спарюванні не дають плідного потомства й при зовнішній ідентичності поводяться як різні види.
Серед сірих полівок деякі види спеціалізовані до перебування в тундрі (М. middendorfi, М. hyperboreus), у скелястих високогір’ях (М. nivalis, М. гоberti), у сухостепних і напівпустельних рівнинах (М. socialis) або горах (М. afganus). Від тундри до південних високогір’їв поширена узкочерепная полівка (М. gregalis) і, майже настільки ж широко, аматор вологих і заболочених ділянок – полівка-економка (М. oeconomus). По способі життя в них багато загального зі звичайною полівкою. Багато хто здатні швидко розмножуватися, тому в природі й у господарстві людини сірі полівки мають істотне значення.
Водяна полівка (Arvicola terrestris) — представник монотипичного роду. За розміри, як у загальновідомих пацюків, неї називають водяним пацюком, хвіст у неї становить близько 1/2-2/3 довжини тіла; вушні раковини ледь виступають із хутра.
Поширена від берегів Атлантичного океану до Байкалу й правобережжя ріки Лени, від Малої Азії, Середнього Казахстану й Північно-Західної Монголії до чагарникової лісотундри до півночі. На більшій частині ареалу живе в заплавах рік і по берегах озер. У подтаежной смузі заболочених березових лісів Західного Сибіру, від східних схилів Уралу до заплави Обі, вона розселена рівномірно й повсюдно. На вододільних ділянках лісотундри, тайги, степів і напівпустель зустрічається тільки по берегах дрібних рік й озер. У пустелях і тундрах не зустрічається.
Улітку живе в сирих заболочених місцях, на городах, бурячних полях, у садах. Харчується соковитими частинами рослин, особливо прикореневими стеблами великих осок, рогоза, очерету, очерету й інших гідрофітів. Поселяється влітку в норах усередині осокових купин, у дуплах пнів і лежачих на землі стовбурів або в трав’яних гніздах на поверхні купин. Добре плаває й поринає.Розмножується 2-4 рази протягом теплої пори року. У кожному приплоді буває від 2 до 10 (у середньому 6-7) дитинчат. Частина молодих (з 2-3-місячні віки) починає розмножуватися в тому ж році. Наприкінці літа гризуни переселяються на піднесені ділянки, у тому числі на посіви зернових культур, городи, де влаштовують складні зимівельні нори й харчуються овочами, коренеплодами, картоплею, поїдають зелені стебла кукурудзи, пшениці, вівса й насіння цих культур (особливо незрілі). В умовах Західного Сибіру, у заболочених районах Білорусії й у заплавах більших рік Європейської частини СРСР водяна полівка – основний шкідник рослинництва.
Ондатри (рід Ondatra) — самі великі з полівок. Маса дорослих особин може досягати майже 2 кг, хоча звичайно близько 1, 5 кг. Хвіст майже досягає довжини тіла. Вушна раковина ледь видна, пальці задніх лабетів з’єднані невеликою плавальною перетинкою. Під грубим остьовим хутром розташоване дуже щільне й м’яке підшерстя.
У рід поєднуються два види: ньюфаундлендская ондатра (О. obscura), що живе на Ньюфаундленді; звичайна ондатра (О. zibethica), спочатку розповсюджена по водоймах і болотам Північної Америки, від Аляски й Лабрадору до Техаса, Аризони й Каліфорнії. Зараз на величезних просторах Євразії, включаючи майже всю територію нашої країни, звичайна ондатра акліматизована як коштовний хутровий звір.
Ондатра веде напівводний спосіб життя, добре плаває на поверхні й під водою. Активна присмерком й у темряві, а також рано ранком. День проводить у притулок. Споруджує в берегах нори з підводним входом. На низьких заболочених берегах або островах споруджує зі стебел водяних рослин (очерету, осоки, рогоза) хатки висотою до метра. Вихід з хатки також веде прямо у воду й зовні не видний.
Після 25 днів вагітності самка ондатри робить на світло 7—8 дитинчат. У північних областях не буває більше двох виводків у рік. У південних районах розмноження майже не переривається, і самка за рік може вигодувати 4 -5 виводків. Приблизно через місяць молоді ондатри починають поїдати рослинні корми й незабаром стають самостійними.
Ондатра — один з найважливіших промислових видів, що дають коштовну шкурку у великій кількості. М’ясо ондатри смачне, і в багатьох місцях Північної Америки звірка називають водяним кроликом саме з гастрономічної точки зору.
Харчується ондатра водної або околоводной рослинністю; іноді їсть дрібних безхребетних.
Флоридская ондатра (Neofiber alleni) представляє окремий рід. Зовні схожа на мініатюрну ондатру, тому що по розмірі подібна з водяною полівкою. Маса близько 200-300 р. Цей вид живе на болотах Флориди, але менш пов’язаний з водою в порівнянні з дійсними ондатрами. На березі звичайно будує хатку висотою до напівметра. Харчується різними водяними рослинами з невеликою добавкою тваринних кормів. Розмноження протікає весь рік. Вагітність триває 30-40 днів, звичайно у виводку 2 дитинчата. За рік одна самка може вигодувати до 5 поносів. Шкурка флоридской ондатри не представляє особливої цінності. Ондатра зрідка шкодить на полях, але звичайно ця шкода не буває помітний на тлі діяльності бавовняних пацюків, що живуть тут же.
Південноазіатські полівки (рід Eothenomys) по зовнішньому вигляді й способу життя як би проміжні між сірими й лісовими полівками. Відомо 6 видів роду, які поширені в Японії, на Тайвані, у Китаєві, Північному Ассамі й Північній Бірмі. У тропічні широти заходять переважно по гірських хребтах. Взагалі живуть найчастіше на гірських лугах й у лісах в інтервалі абсолютних висот 1800-4400 м. Типовий представник групи – темно брюхая полівка (Е. melanogaster). Характер активності й харчування подібний із сірою полівкою. На гірських лугах будує нори, подібні з такими багатьох сірих полівок. Розмноження триває весь рік. В одному виводку буває від 1 до 3 дитинчат. За рік одна самка може розмножуватися до 10 разів.
До південноазіатських полівок близькі 2 види кашмірських полівок (рід Нуреracrius): Н. fertilis і Н. wynnei, — які живуть у лугових ділянках хвойних гірських лісів Кашміру й Пенджабу. Ці звірки, однак, ведуть у значній мірі образ, що риє, життя, подібно прометеевой полівці (Prometheomys schaposchnikovi), що представляє окремий рід підродини й живе на гірських лугах Кавказу.
Слепушонки (рід Ellobius) — дійсні тварини, що риють, що живуть у пустельних, напівпустельних і степових рівнинних і гірських ландшафтах Південно-Східної Європи, Малій Азії, Середній Азії й Казахстану до Монголії й Північно-Західного Китаю. Майже все життя цих невеликих, майже без зовнішніх вух, звірків проходить у складних лабіринтах підземних ходів. Риють слепушонки в основному верхніми різцями, спрямованими вперед і вниз. У них дуже маленькі очі, що надають гризунові підсліпувате вираження «особи». Харчування складається в основному з різних підземних органів рослин. Двічі в рік самка приносить по 3-5 дитинчат, а в особливо сприятливих умовах (без сильної посухи) – навіть по 4 рази в рік.
Відомо два близьких по біології виду: звичайна слепушонка (Е. talpinus) і афганська слепушонка (Е- fuscicapillus). Кожний з них розпадається на велику кількість форм.
Лісові полівки (рід Clethrionomys) — дрібні й середні представники підродини. Усього налічується від 6 до 8 видів, з яких у Північній Америці поширені 3, включаючи один загальний з Євразією вид – червону полівку, а інші живуть у лісових районах Європи й північної половини Азії. Найбільше широко відома руда полівка (С. glareolus), розповсюджена в листяних і хвойних лісах Європи й Сибіру, на сході до заходу Середньо-Сибірського нагір’я. Дотримується лісів, чагарників, долин рік. Живе в неглибоких норках або, частіше, у різних наземних притулках під буреломом, у пнях, серед корінь або каменів. Активна в основному вночі. Харчується насіннями, корою й бруньками дерев і чагарників, травою, грибами, ягодами й лишайниками. У рік самка дає 3-5 поносів по 4-6 дитинчат (до 8) у кожному. Чисельність по роках може значно коливатися залежно від кліматичних умов району, погодних умов конкретних сезонів і забезпеченості кормами. До цього виду по способі життя близька найбільше широко
Кам’яні полівки (рід Alticola) звичайно мають дуже густий сіруватий мех. Близько 5 видів роду поширені в кам’янистих ділянках гір Східного Сибіру, Центральної й Середньої Азії на південь до Кашміру й Гімалаїв. Це одні із самих високогірних ссавців: у Гімалаях цих полівок ловили на висоті 5700 м над рівнем моря серед майже позбавлених рослинності кам’янистих розсипів. Одна з форм кам’яних полівок з Північно-Східного Сибіру цікава тим, що на зиму біліє, – це лемминговидная полівка (Alticola macrotis lemminus). Краще інших вивчена сріблиста полівка (A. roylei), спосіб життя якої близький до інших видів кам’яних полівок. У щілинах скель й у каменях вона влаштовує кулясте тепле гніздо із сухих стеблинок трав. Зсередини його вистилає пір’ям, вовною гірських козлів або овець. Сріблисті полівки харчуються різними травами й лишайниками. Улітку вони сушать на гарячих каменях сіно, що потім забирають у щілині між каменями й поїдають узимку. За короткий літній час самка встигає 2
Пеструхи (рід Lagurus) мають подібний з іншими полівками вигляд, але в них дуже короткий хвостик, а підошви лапок покриті хутром. Ці гризуни досить близькі до лемінгів. У Євразії водяться в степах і пустелях Східної Європи, Західного Сибіру, Казахстану й Центральної АЗІЇ. Найбільше широко поширена степова пеструха (L. lagurus) з темним ремінцем від носа до хвоста. Жовта пеструха (L. luteus) в історичний час по малозрозумілих причинах вимерла на більших площах Казахстану, Джунгарии й Монголії. Однак знаходили відносно свіжі залишки жовтих пеструх у погадках хижих птахів. Можливо, що ці гризуни в невеликій кількості й спорадически живуть на деяких ділянках колишнього ареалу, Крім того, на заході США й південно-заході Канади водиться третій вид – L. curtatus.
Степова пеструха віддає перевагу ділянкам ковильно-типчакових і полинових степів і напівпустель. Поселяється колоніями, нори нагадують такі сірих полівок. За теплий період самка приносить 3-4 кали по 5-6 дитинчат. У сприятливі роки розмноження протікає майже весь рік, тому може бути навіть по 6 виводки до 7 дитинчат у кожному. У таких умовах розмноження звірків здобуває характер вибуху. Це підсилюється коротким строком вагітності (біля двох тижнів) і швидким половим дозріванням молодих (біля півтора місяців). Під час масових розмножень (подібно лемминговим) степові пеструхи можуть сильно попсувати пасовища (вони харчуються травою й цибулинками) і посіви. Вони в масі переселяються на нові території, по дорозі багато гризунів гинуть від хижаків і хвороб. Слідом за таким розмноженням наступає різке падіння чисельності, що потім поступово наростає й знову приводить до «повені» територій цими тваринами.
Копитні лемінги (рід Dicrostonyx) населяють тундри й частково лісотундри Євразії й Північної Америки, а також прилежащие острова Льодовитого океану. Примітні дві особливості цих звірків. По-перше, вони на зиму біліють. По-друге, до зими пазурі передніх лапок різко збільшуються й здобувають форму гострих копит. Нараховують від 1 до 5 видів. У Євразії й Північній Америці, видимо, живуть два види: копитний лемінг (D. Torquatus),

і кільчастий лемінг (D. hudsonius). Останній розповсюджений тільки на півночі Америки.
Копитні лемінги селяться переважно на кам’янисті й піщаних, добре дренируемих ділянках тундр. Норки розташовують під каменями, у тріщинах і купинах. Вони нерідко з’єднані складною системою ходів. УЗИМКУ копитні лемінги будують товсті й теплі гнізда прямо на землі під снігом. Харчуються різноманітним рослинним кормом, переважно зеленню трав і чагарничків, а також грибами й лишайниками. Розмноження може протікати при статку кормів навіть під снігом. Звичайно за рік самка вигодовує 2-3 кали по 5-6 дитинчат. Вагітність триває 18-22 дня.
Два рази в рік буває линька. Часом копитні лемінги дуже розмножуються, але зате потім настільки ж різко їхній достаток падає. У Гренландії діти ескімосів збирають шкурки цих звірків і роблять із них убрання для ляльок, а дорослі використають ці шкурки для обробки одягу.
Дійсні лемінги (рід Lemmus) дуже красиво пофарбовані. Особливо ошатний норвезький лемінг (L. lemmus) із чорними й жовтими плямами .
.
Відомо 5 видів, з яких 3 поширені в тундрах і лесотундрах Євразії, а 2 — у Північній Америці. Дійсні лемінги по способі життя подібні з копитними. Під час спалаху розмноження ці звірки можуть уживати далекі міграції, перепливаючи ріки й навіть вузькі протоки. У наших тундрах до сходу від Горла Білого моря водиться сибірський лемінг (L. sibiricus). Разом з копитним лемінгом цей вид

— основна їжа песця.
Лісові лемінги (рід Myopus) схожі на маленьких лісових полівок, особливо М. schisticolor — єдиний вид цього роду. Звірок відрізняється сильно сплощеним пазуром на крайньому внутрішньому пальці передніх лабетів. Розповсюджений на півночі Європи й у тайзі Сибіру. Часто поселяється на заболочених сфагнових ділянках. У харчуванні переважають мохи й лишайники, що дуже рідко зустрічається серед звірів. За літо самка двічі вигодовує по 4-6 дитинчат. Гнізда розташовуються в простих норках серед корінь дерев або під купинами.
По способі життя з лісовим лемінгом подібні два види леммингових мишей (рід Synaptomys). З них лемминговая миша Купера (S. cooperi) поширена на сході Північної Америки (до півдня до Північної Кароліни), а північна лемминговая миша (S. borealis) водиться в заболочених місцевостях від Ньюфаундленду до берегів Тихого океану й до півночі до берегів Аляски. Лемминговие миші на відміну від лісового лемінга, багато копають і влаштовують складні нори. Улітку двічі самка цих мишей приносить по 3-4 дитинча.