СІМЕЙСТВО ТУШКАНЧИКОВИЕ (DIPODIDAE)

Сімейство тушканчикових поєднує невелику групу гризунів, що населяють степи, напівпустелі й пустелі півдня Палеарктики й приспособившихся до специфічних і суворих умов перебування в цих ландшафтах. Тушканчики – гризуни від середніх до дуже дрібних розмірів: довжина тіла від 5 до 26 див. У загальному вигляді тушканчиків характерна дуже велика голова із сильно притупленою мордочкою, довгими закругленими вухами, величезними круглими очами й довгими вибриссами, короткий куций тулуб, малюсінькі передні лапки, потужні пригательние задні кінцівки й довгий, часто постачений пензликом хвіст. Більші вуха, очі й довгі вибрисси свідчать про високий розвиток слуху, сутінкового зору й дотику, які необхідні тушканчикам при пошуку їжі й захисту від ворогів у нічних умовах. Маленькі передні лапки служать для схоплювання й утримання їжі, а також для риття нір, у чому тушканчики досягають великої майстерності. Задні кінцівки – пригательние, і у зв’язку із цією функцією вони сильно видозміне
Кутніх зубів (разом із предкоренними) у тушканчикових 3(4)/3. Різці тушканчиків, крім розгризання їжі, є основним знаряддям розпушення ґрунту при ритті нір, у той час як кінцівки вживаються головним чином ужо для отгребания розпушеного ґрунту.
Більшість тушканчиків присвячена у своєму поширенні до напівпустельних і пустельних ландшафтів низменностей, лише окремі види населяють степову зону, а деякі проникають у гори вище 2000 м. У різних видів виробилися пристосування до перебування на пухкі або на щільних ґрунтах, і тому тушканчиків можна зустріти й у піщаних, і в глинистих, і в щебнистих напівпустелях і пустелях.
Тушканчики — типово нічні тварини, що з’являються на поверхні тільки з настанням темряви. Перед світанком вони ховаються в нори, які будують самі. Нора тушканчика влаштована так: головний хід, що йде похило під поверхнею, з одним або декількома сліпими запасними ходами, що підходять майже до поверхні. Головний хід на день закупорюється земляною пробкою, що називається копієчкою. По цій копієчці, раннім ранком ще не просохлої, можна виявити нору тушканчика. Якщо населену нору почати розкопувати, то звірок вибиває дах одного із запасних ходів і вискакує через нього. У далекій частині головного ходу тушканчик викопує отнорок з округлою житловою камерою, що вистилає дрібно розгризеними травинками.
Зимовий період тушканчики проводять у глибокої спячке у своїх норах. Навесні й улітку відбувається розмноження звірків, самка народжує 1-8 дитинчати (звичайно 2-5).
Їжею тушканчикам служать насіння різних рослин, цибулини лілейних, які вони викопують із ґрунту, залишаючи характерні копанки. У харчування входять також і зелені частини, і корінь різних рослин, а в деяких видів значну частку в раціоні становлять тваринні корми (дрібні комахи і їхні личинки).
Тушканчиковие відіграють важливу роль у пустельних біоценозах, вони впливають на ґрунтовий і рослинний покрив, служать їжею для багатьох пустельних хижаків. У багатьох районах по чисельності тушканчики виявляються фоновими тваринами.
У цей час відомо близько 26 видів тушканчиків, об’єднаних в 11 пологів. Область поширення сімейства простирається від Північної й Північно-Східної Африки, Південно-Східної Європи, Малої й Передньої Азії через Закавказзя, Середню Азію, Казахстан, крайній південь Сибіру (Алтай, Тува, Забайкалье) до Північно-Східного Китаю й Монголії. Майже всі пологи й більшість видів тушканчиків є у фауні нашої країни, і вітчизняним ученим належить провідна роль у вивченні цієї своєрідної групи тварин. Залишається класичним фундаментальне дослідження Б. С. Виноградова (1937), а в недавні роки молоді вчені внесли багато нового в наші пізнання по систематиці, поширенню й біології тушканчиків.
Довговухий тушканчик (Euchoreutes naso) — звірок довжиною 8—9 див, із хвостом до 16 сж і ступень у половину довжини тулуба. Примітні його подовжена конічна мордочка, величезні вуха, що досягають задньої частини спини” і довгі вибрисси, які, будучи закладені назад, дістають дощенту хвоста. Характерні порівняно маленькі очі. Задні кінцівки п’ятипалі, причому бічні пальці вкорочені. У будові кістяка багато своєрідних і примітивних рис.
Довговухий тушканчик зверху рудувато-сірий, з боків і на череві — білий. Чорно-білий пензлик на кінці хвоста виражений добре, але не сплощена, як в інших видів, а кругла в розтині.
Живе довговухий тушканчик у піщаних пустелях Синцзяна й Алашани, де розповсюджений серед рідких заростей саксаулів; іноді забігає в юрти кочівників.
П’ятипалий карликовий тушканчик (Cardiocranius paradoxus) має довжину тіла всього 5—6 див, а хвоста — 7—8 див, непропорційно більшу голову з досить великими очами (однак меншими, чим у типових тушканчиків) і з короткими трубчастими вухами. Задні кінцівки – п’ятипалі, всі пальці добре розвинені, на плюсне й ступні є щітка із крайових твердих волось довжиною до 5 мм (табл. 15). Хвіст тушканчика має відкладення жиру в підшкірній клітковині й тому помітно стовщений, головним чином в основній і серединній частині. Зверху п’ятипалий карликовий тушканчик серовато-охристий з темно-сірими тонами, а на череві – чисто-білий.
Донедавна було відомо лише 4 екземпляри цього виду з Нань-шаня, Північної й Центральної Гобі, і лише в 1961 р. група дослідників під керівництвом Д. И. Бермана виявила цей найцікавіший вид на території нашої країни, на півдні Тувинської АРСР. Тримаються карликові п’ятипалі тушканчики в щебнистой пустелі з рідкою рослинністю з тас-би-юргуна й ковили, активні вночі, день проводять у норах, причому на твердих ґрунтах змушені селитися в норах сибірських тушканчиків, роблячи собі короткі отнорки. Імовірно, в інших районах цей вид живе й у піщаних пустелях, тому що в неволі звірки вміло рили власних норок у піщаному ґрунті. Харчуються звірки насіннями ковили, ке-лерии, рідше – насіннями й іншими частинами різних рослин, а також, можливо, і комахами. У пошуках насінь звірки можуть лазать по стеблах трав і галузям чагарнику.
Трипалі карликові тушканчики (рід Salpingotus)— самі дрібні представники сімейства.
,
Відомо 5 видів цих тушканчиків, з яких 3 види описані по одиничних екземплярах з Афганістану, Пакистану й Гобі, один вид описаний в 1969 р. по двох екземплярах із Приаральского Кизил-кума. Звичайний і порівняно добре вивчений лише один вид – жирнохвостий карликовий тушканчик (S. crassicauda). Цей звірок має довжину тіла всього 4-5 див, хвіст – 9-10 див. На великій порівняно з тулубом голові – трубкооб-разние вуха довжиною близько 5 мм. Ока більші, чим у п’ятипалого карликового тушканчика. Задні кінцівки трипалі, з добре розвитий щіткою твердих волось по краях ступні. Хвіст покритий короткими волоссями, на кінці хвоста іноді буває слабовираженная пензлик. В основній третині хвіст часто помітно стовщений за рахунок підшкірних жирових відкладень. Фарбування звірка зверху сірувато-жовтувата, знизу – біла.
Жирнохвостий карликовий тушканчик розповсюджений у Південному Прибалхашье, у Зайсанской улоговині, у Монгольському Алтаєві й Гобі. За новітнім даними Н. Н. Воронцова і його співробітників, жирнохвостий карликовий тушканчик – фоновий вид у закріпленому піщаному ковиловому степу, рідше зустрічається серед напівзакріплених пісків і по окраїнах такиров.
Харчується звірок насіннями різних злаків, комахами, зрідка — вегетативними частинами рослин. При змісті в неволі звірки, посаджені в одну клітину, улаштовують запеклі бійки, і не раз відзначалися випадки канібалізму.
Жирнохвості карликові тушканчики активні вночі. Удень вони забираються в нори, які досягають довжини 3 м, з отнорками й гніздовою камерою. Вхід у нору звірок забиває піщаною пробкою, виштовхуючи пісок зсередини головою.
Самки наприкінці травня — червні приносять по 2—4 дитинча. З настанням заморозків звірки залягають у спячку.
Всі інші види тушканчиків, що становлять типове ядро сімейства, розпадаються на дві чіткі групи — п’ятипалих і трипалих тушканчиків. П’ятипалі тушканчики, до яких ставляться земляні зайці, земляні зайчики й толстохвостие тушканчики, мають більше довгі вуха й п’ятипалі задні кінцівки без щітки на ступні. Всі ці тушканчики живуть на твердих ґрунтах – у глинисті й щебнистих пустелях, напівпустелях і степах, на такирах і солончаках. Трипалі тушканчики, до яких належать емуранчик, мохноногий, гребнепалий і піщані тушканчики, характеризуються більше короткими вухами й трипалими задніми ногами із щільною щіткою із твердих щетинистих волось на ступнях. Улюблені місця перебування трипалих тушканчиків – піщані пустелі (лише емуранчик на противагу іншим своїм найближчим родичам віддає перевагу глинисті й щебнистие пустелям).

* * *

Сама велика група п’ятипалих тушканчиків — це земляні зайці (рід Allactaga), з 9 видів яких 6 зустрічаються в нашій країні.
Великий тушканчик, або земляний заєць (A. major), – самий великий із всіх видів сімейства. Довжина його тулуба 19-26 див, хвоста до 30 див; на кінці хвоста – яскраве й широке, розчесане на дві сторони «прапор» із чорною підставою й білою вершиною.

Зверху великий тушканчик пофарбований у бурувато-сірий або блідий піщано-сірий цвіт, знизу фарбування біла.
Великий тушканчик не тільки самий великий, але й самий північний із всіх тушканчиків. Він розповсюджений у напівпустелях, степах і навіть лесостепях Південно-Східної Європи, Казахстану й півдня Сибіру, доходячи на захід до Криму й Дніпра, на північ до Оки й Ками, а на схід до верхів’їв Обі. Поселяється він й у луговому степу, і в глинистій напівпустелі, вибираючи місця із щільним ґрунтом, любить жити на вигонах й уздовж ґрунтових доріг. Нори великого тушканчика мають 1-2 запасних виходи, забитих земляними пробками або просто не доведених на кілька сантиметрів до поверхнос ти. Крім більших і складних постійних нір, у великого тушканчика є також більше прості й короткі тимчасові нори, а також зимувальні нори, що йдуть у глиб ґрунти на два про зайвий метра.
Їжу великого тушканчика становлять насіння різних рослин, цибулини й бульби, які він викопує із землі, при нагоді поїдає також комах. На сільськогосподарських землях цей звірок нерідко збирає посіяні насіння кавунів і динь, годується також зернами культурних злаків, насіннями соняшника, горохом.
Навесні, незабаром після пробудження зі спячки, більші тушканчики приступають до розмноження. Самки наприкінці квітня приносять по 1-4 дитинча, але відзначені й більше пізні поноси (можливо, деякі особини народжують по двох виведення в рік).
Тушканчик-стрибун (A. saltator) має довжину тіла 13-17 див, хвоста – 19-22 див. Хутро його вохристо-буруватий або жовтувато-сірий. Чорна частина «прапора» на хвості відділена від основної частини хвоста світлим колечком.
Тушканчик-стрибун живе в різних степах, а також у глинистих, щебнистих і почасти піщаних пустелях, від Прикаспійської низовини, Казахстану, Північного Узбекистану до Південно-Східного Алтаю, Туви, Забайкалья, Монголії й Північного Китаю. У гори він піднімається до висоти 2000 м і більше. Харчується цей звірок насіннями, зеленими частинами й цибулинами рослин, а також комахами і їхніми личинками. По відомостях В. Е. Флінта, у виводку може бути 1 – 7 дитинчат (частіше 2-3); тривалість життя в природі, як правило, не перевищує трьох років.
Малоазійський тушканчик (A. euphratica) небагато дрібніше тушканчика-стрибуна, з буруватою спиною, він населяє передгірні й гірські степи, напівпустелі й пустелі від Південного Закавказзя й Малої Азії до Сирії й Іраку.

Малий тушканчик (A. elater) ще дрібніше: довжина його тіла всього 9-12 див, хвоста – 15-18 див. Він живе в глинисті й щебнистих напівпустелях і пустелях, від Нижнього Поволжя й Прикаспійської низовини через весь Казахстан і Середню Азію до Південного Закавказзя, Ірану й Афганістану.

Своєрідний чотирипалий тушканчик (A. tetradactyla) має лише по 4 пальці на задніх кінцівках. Нерідко його виділяють в окремий рід. Живе цей тушканчик у Єгипті й Лівії.
Земляний зайчик (Alactagulus асопtion) по розмірах подібний з малим тушканчиком, але відрізняється помітно більше короткими вухами й менш яскравим «прапором». Від представників попереднього роду цей звірок відрізняється відсутністю предкорен-ного зуба у верхній щелепі. Земляний зайчик широко розповсюджений по всій рівнинній Середній Азії, Казахстану й Нижньому Поволжю, живе на такирах і солончаках, риє нори до 4 м довжиною у твердому й сухому ґрунті, із запасним ходом, що закриває земляною пробкою (копієчкою).
Розмножується він двічі в рік, при цьому в кожному виводку буває до 6 дитинчат. Земляний зайчик знайдений і у Внутрішній Монголії.
Толстохвостие тушканчики (рід Руgerethmus) — дрібні звірки, з більше короткими, чим у земляних зайчиків, вухами, без вираженого «прапора» на кінці товстого вальковатого хвоста.

У хвості є підшкірні жирові відкладення. Тушканчик Житкова (P. zhitkovi) має довжину тіла 9-12 див, хвоста – 10-13 див, вуха в нього довжиною 3-3, 5 див.

На кінці хвоста — невеликий пензлик з більше довгих волось, темного цвіту, зі світлими вершинками. Тушканчик Житкова водиться в глинистих пустелях і напівпустелях Прибалхашья, місцями численний, живе в норах довжиною до 6 м із запасними ходами.
Інші толстохвостие тушканчики по розмірах небагато менше: тушканчик Виноградова (P. vinogradovi), і приаральский тушканчик (P. platyurus).

Серед трипалих тушканчиків відособлене положення по своїй біології займає емуранчик (рід Stylodipus). S. telum, на відміну від інших видів цієї групи, населяє глинисті й щебнистие пустелі й ковилові степи, хоча зустрічається й на пісках.

Щітка на ступнях ему-ранчика розвинений слабко, «прапор» виражено погано. Довжина тіла звірка 9-12 див, хвоста – 13-16 див. Розповсюджений емуранчик від Придніпров’я, Середнього й Нижнього Поволжя через весь Казахстан до Прииртишья. У Монголії живе близький вид – монгольський емуранчик (S. andrewsi).
У рід Dipus включається невеликий мохноногий тушканчик (D. sagilta), що має довжину тіла 10-14 див, хвоста до 15 див, порівняно короткі вуха (1, 5-2 див). Фарбування його спини буває від блідо-піщаної до вохристо-коричнюватої, низ і боки білі, із широкою розмитою жовтою смугою по стегну. «Прапор» на хвості розвинено добре.
.
Мохноногий тушканчик живе в барханних, грядових, розвіяних і напівзакріплених пісках Він заходить по масивах пісків далеко на північ, до Середнього Поволжя, поширено всьому Казахстану, у Середній Азії, Північному Афганістані, Монголії й Північному Китаєві. Поїдає насіння й зелені частини рослин, викопує цибулини й бульби, часто їсть і комах. Нори бувають до 5 м у довжину. Особливо довгі й складні нори, з рядом запасних ходів, риють самки. Вони приносять один, а іноді й два кали в рік, причому у виводку буває до 8 дитинчат.
Гребнепалий тушканчик (Paradipus ctenodactylus) до 16 див довжиною. На ступні довга двох’ярусна щітка. Живе він у закріплених пісках Кизилкума й Східних Каракумів. Примітно, що гребнепалий тушканчик спритно лазает по кущах, при бігу робить стрибки до 3 м, але може й «бігти» на задніх ногах, ступаючи на них по черзі.
Гребнепалий тушканчик любить також «грати» на піску, кружляючись і стрибаючи на невеликій площадці, а іноді валяється по піску.
Піщані тушканчики (рід Jaculus)— звірки середніх розмірів (до 15 див довжиною), із щіткою волось на ступні й з добре розвиненим «прапором» на хвості. Тушканчик Ліхтенштейну (J. lichtensteini) (довжиною 10-11 див), живе в піщаних пустелях Каракумів, Кизилкума й Прибалхашья.
У нашій країні живе також туркменський тушканчик (J. turkmenicus), інші види піщаних тушканчиків (2 або 3 види) населяють Північну Африку й Південно-Західну Азію.