СІМЕЙСТВО МЕШОТЧАТОПРИГУНОВИЕ (HETEROMYIDAE)

Подібно гоферовим, у мешотчатопри-гунових помітні опушені (покритим коротким хутром) защічні мішки й 16 кутніх зубів (разом із предкоренними) — по 4 з кожної сторони верхньої й нижньої щелепи. Однак по зовнішньому вигляді й будові черепа вони більше схожі не на го-ферових, а на євразійських й африканських піщанок (із сімейства мишачих), на мишовок, карликових і дійсних тушканчиків. Задні ноги в них значно длиннее передніх. При повільному пересуванні вони опираються на всі кінцівки, але при швидкому русі опираються тільки на пальці задніх ніг, число яких може бути зменшене до чотирьох. Хвіст звичайно довгий, часто перевищуючу довжину тіла, і опушений. У деяких на кінці хвоста утвориться кисть із довгих волось (як у піщанок і тушканчиків). Якщо хвіст не дуже довгий і без пензлика на кінці, то стовщений у середині. За повідомленнями Р. Палмера, стовщення короткого хвоста при балансуванні дає такий же ефект, як дуже довгий, але нестовщений хвіст. Вушні раковини в більшості не
Тварини цього сімейства поширені на південно-заході Північної й по всій Центральній Америці, а види одного роду заходять на північ Південної Америки. У межах цього ареалу більшість видів пов’язані з пустельними й напівпустельними ландшафтами, з розрідженою трав’янистою й чагарниковою рослинністю, з піщаними, глинистими й щебнистими ґрунтами.
Біологічно багато видів також показують інший раз дивна подібність із піщанками й тушканчиками. Активними бувають уночі й присмерком. День проводять у норах. Нори в деяких складні й з більшою кількістю відкритих виходів (як у багатьох піщанок), в інших прості із крутим нахилом й одним виходом, що на день закупорюється піщаною або глинистою пробкою. Плідність невисока. У році звичайно один, рідше два приплоди по 2-8 (звичайно по 4) дитинча в кожному. Харчуються переважно насіннями рослин, багато хто їдять комах. Більшість стрибунів цілий рік буває активними, але частина мешканців помірної смуги впадає в зимову спячку.
На відміну від мишовок і тушканчиків більшість або всіх видів стрибунів збирають запаси корму в камери своїх нір. Для цього й служать їх волохаті защічні мішки.
Численні представники сімейства групуються в 5 пологів й 3 підродини.
Перогнати (рід Perognathus, близько 18 видів) — центральний (переважний) рід підродини. Зовні й по будові черепа й зубів дуже схожі на піщанок.
Перогнати поширені в Мексиці, включаючи Каліфорнійський півострів, на південно-заході США й у середніх штатах, а 1 вид — маслиновий перогнат (P. fasciatus) – іде до півночі, навіть до Південної Альберти й Манитоби (у Канаді). На цих просторах вони живуть переважно в пустельних і напівпустельних ландшафтах.
Перогнати вдень укриваються в норах. Вхід у нору вони розташовують біля каменю або куща у вигляді маленького круглого отвору, іноді з помітним горбком викинутого ґрунту. У глибині система ходів може бути складної, з коморами для запасів корму й інших камер. Вхід звичайно закупорюється трохи нижче поверхні, але при вітрі неглибока ямка заноситься піском і хід повністю маскується. Їжа складається головним чином з насінь різних рослин. Зелені частини рослин вони поїдають навесні, а м’якоть колючої груші – у різні сезони. Запаси кормів у коморах використають у періоди посухи й, можливо, узимку. У зимовий час деякі перогнати довго не виходять із нір, а в неволі при низькій температурі впадають у заціпеніння. Подібно багатьом мешканцям пустель, вони довго можуть жити без питва. Голос звірків – тонкий писк.
Молодих перогнатов знаходять в усі теплі місяці року, хоча на півночі буває тільки один приплід, а на півдні ареалу більш ніж один. В одному приплоді від 1 до 8 дитинчат (звичайно 4). У неволі малий перогнат жив більше 7 років.
Перогнати іноді викопують садові насіння, відгризають колосся злаків, місцями шкодять на пасовищах вибірковим поїданням трав, які заміняються менш придатними для худоби бур’янами.
Тушканчиковие стрибуни, або кенгурові пацюки (рід Dipodomys, близько 16 видів), виділяються в особливу підродину. Голова більша, округла, з великими очами. Задні ноги дуже довгі, а передні маленькі. Дуже довгий хвіст із кистю з довгих волось, білих на кінці, як у трипалих тушканчиків. Фарбування верху варіює від дуже світлої, піщаної до темно-коричневої, з лицьовою білою міткою. Майже у всіх видів через стегна проходить біла смуга й зливається з бічною білою смугою на хвості. Нижня сторона тіла, передні ноги й верх задніх ніг білий-білу-біле-біла-чисто-білі. Молоді темніше (більше грифельні), чим дорослі. Пальців на задніх кінцівках 5 або 4.
Більша частина видів живе в Каліфорнії (США), суміжних штатах (Невада, Юта, Аризона, Нью-Мексико, Техас) і в Мексиці — у сухих відкритих місцях шш на ділянках з рідкими деревами й кущами. Деякі кенгурові пацюки живуть у пухкому ґрунті, а інших – у кам’янистому ґрунті.
Ці гризуни активні вночі. Пересуваються вони головним чином стрибками на двох ногах: довгий хвіст відіграє роль балансуючого органа, а коли звірок коштує, хвіст використається і як опора. Входів у нору може бути до 12 і більше. Форма їх така, що звірок може вбігати на витягнутих ногах (вузькі, але високі). Ходи нерідко розташовуються в кілька ярусів. Крім об’ємистих камер-комор, улаштовуються маленькі харчові комори (отнорки) у стінках. Частина кормових запасів вони ховають і поза норою (зовні). Харчуються насіннями різних рослин, частинами стебел, нарізаних невеликими шматочками, деякими грибами й комахами. Самий дрібний стрибун Мерриама (D. merriami) запасів звичайно не робить, а забирається в комори більших гризунів інших видів і краде їхні запаси. Якщо його застає хазяїн за такою справою, то вбиває ударами ніг. Хоча в сильну жару й у холодну погоду стрибуни на поверхню землі виходять рідко, у глибоку сезонну спячку вони не впадають.
Розмноження походить від пізньої зими до ранньої осені. Пік розмноження навесні. Приносять звичайно 2 приплоди, а возможно й більше. В одному приплоді буває від 1 до 6, звичайно 2-4 дитинчати. Дитинчата знамехвостого стрибуна (D. spectabilis) народжуються голими й сліпими, але на їхній темній шкурці до 10-му дня життя з’являється візерунок дорослих. У самців і самок всіх видів між плечима є залоза з пахучим секретом, видимо, що допомагають звіркам відрізняти одного від іншого.
Іноді стрибуни їдять насіння рослин, споживаних свійськими тваринами, і цим конкурують із ними. Однак в одному овцеводческом районі Каліфорнії було встановлено, що за рахунок розпушення стрибунами ґрунту навколо своїх притулків виходить п’ятикратне збільшення рослинної маси.
Малі стрибуни — большеголовий (Microdipodops megacephalus) і блідий (М. pallidus) по зовнішньому вигляді й особливо за формою черепа з величезними слуховими капсулами схожі на жирнохвостих карликових тушканчиків. Їхній короткий хвіст має більший діаметр у середині й позбавлений кінцевого пензлика. Хутро большеголового стрибуна темний: верх від коричнюватого до чорний-чорного-чорний-сіро-чорного, низ сірий-сірий-блідо-сірий або білий, кінець хвоста чорнуватий. У блідого стрибуна верх жовті-жовту-жовте-жовта-тьмяно-жовтий, низ білі-білу-біле-біла-чисто-білий.
Ареал малих стрибунів дуже маленький, обмежений майже одним штатом Невада, лише ледве вклинюється в суміжні штати — Каліфорнію, Орегон й Юта. Живуть вони там на піщаних і м’яких ґрунтах з рідкими кущами шавлії й інших низькорослих рослин.
Вхід у нору звичайно розташований під кущем і вдень буває закупорений. Сипучий пісок швидко заповнює ямку над пробкою, повністю маскуючи нору. Активність нічна. Харчуються насіннями й комахами. Наситившись, вони заповнюють кормом волохаті защічні мішки й переносять його у свої комори; воду, імовірно, не п’ють. У деяких місцях невеликого ареалу малі стрибуни зустрічаються удосталь. Узимку на поверхню виходять рідко, але в сезонну спячку не впадають. Пійманий звірок видає тонкий писк. На орних землях малі стрибуни не поселяються й шкоди не заподіюють. У неволі вони ласкаві й цікаві для спостережень.
Дитинчата народяться в норах (звичайно в травні-червні). У самок большеголового стрибуна буває від 1 до 7, а в блідого- від 1 до 6 зародків. У малих стрибунів може бути два приплоди в рік.

* * *

Колючий стрибун (Liomys irroratus) — один з типових представників роду Liomys, у якому розрізняють до И видів. Довжина тіла близько 10-15 див, хвіст приблизно такої ж довжини, маса до 30 р. Якщо гладити проти ворсу по шиї й на плечах, то почуваються уколи від голкоподібних захисних волось. Хвіст опушений. Верх сірий, з більше темними або світлими крапинами, на боках ясно-коричневий наліт, низ білі-білу-біле-біла-кремово-білий.
Колючий стрибун розповсюджений у Техасі й Мексиці. Він живе там по краях полів, що поростили чагарником, і в лісах. Удень укривається в норах. У Рио-Гранде в період повіддя колючі стрибуни влаштовувалися на незатоплених частинах дерев. На крайньому півдні Техаса цей звірок роками з’являється удосталь. У нір утворяться горбки викинутої землі. Стрибун активний уночі. Харчується ожиною, ягодами ебенового дерева, насіннями місцевих бобів, папайи й граната. У хутряних защічних мішках їжу приносить у нори для запасу. Молоді (опушені, але без твердих голок) народяться в різні сезони, але частіше навесні й раннім летом. У приплоді буває 3-5 (звичайно 4) дитинчати. Місцями колючий стрибун заподіює шкоду в садах.
Інші колючі стрибуни поширені в Мексиці, у південних країнах Центральної Америки й заходять на крайню північ Південної Америки.