СІМЕЙСТВО ГОФЕРОВИЕ (GEOMYIDAE)

У це сімейство поєднують американських гризунів, зовні схожих на азіатських пластинчатозубих пацюків і цокоров, але защічні мішки, що мають, і 16 кутніх зубів (разом із предкоренними) – по 4 з кожної сторони верхньої й нижньої щелепи. Довжина тіла від 9 до 30 див, хвоста від 4 до 12 див. Хвіст голий або покритий рідкими волосками. Очі маленькі. Вушні раковини теж маленькі, округлі, тільки-но виступаючі над рівнем хутра. Пазурі на пальцях передніх ніг, особливо на середньому, сильно збільшені, що створює деяку подібність із азіатськими цо-корами. Через наявність защічних мішків, або кишень, цих гризунів називають в Америці кишеньковими гоферами.
Не тільки по зовнішньому вигляді, будові черепа й різців, але й по способі життя го-феровие займають як би проміжне положення між пластинчатозубими пацюками й цокорами. Більшу частину життя гофери проводять у камерах і ходах, улаштованих у різних обріях ґрунту. При прокладці ходів вони викидають надлишок землі на поверхню через вертикальні отнорки, які потім закупорюють земляними пробками, як у цокоров. Однак уночі й у похмуру погоду вдень частина виходів відкривається, мешканці підземель виходять назовні й годуються надземними частинами рослин.
Напівпідземний спосіб життя веде до звичайного й добре відомій (для полупод-земников) мінливості: індивідуальної, віковий, сезонної й географічної. Цьому сприяє також осілість (мала міграційна активність) і значна відособленість між окремими парами, родинами, поселеннями, популяціями. Особливо широкий діапазон мінливості у фарбуванні хутра (від майже білого або жовтого до червоно-коричневого й чорного). Для підземника, що виходить назовні рідко й переважно в темну половину доби, фарбування хутра значною мірою втратили селективне значення. Це привело до того, що, видимо, важко зустріти навіть десяток звірків зовні (а також по будові черепа й зубів) схожих один на інший.
Західні гофери (рід Thomomys, 7 видів) відрізняються від інших гоферов однією дуже неглибокою поздовжньою борозенкою на передній поверхні верхніх різців. Довжина тіла 9-23 ледве, хвоста – 4-11 див. Поширені на заході США й у Мексиці.
Кротовидний гофер (Th. talpoides) середніх розмірів: довжина тіла 12, 5-18 див, хвоста -4-7, 5 див. По фарбуванню хутра переважають сірі з коричнюватим нальотом. Розповсюджений від крайнього південно-заходу Канади до півдня до північних районів Невади й Колорадо. Поселяється в різних типах ґрунтів на висоті до 4260 ле над рівнем моря, вище верхньої границі лісу. Їх зустрічають у прояснених лісах, на лугах, пасовищах, у степах і пустелях. Тісні кормові ходи вони прокладають на глибині від 15 ледве до 1 ле, а гніздову камеру й меншу систему ходів розташовують ще глибше. Крім гніздової камери, гофери влаштовують окремі камери для запасів корму й одну – для вбиральні. Коли туалетна камера забруднюється, її запечатують землею й поблизу влаштовують іншу. Викиди землі, зроблені гоферами, більше кротячих.
Звичайно вдень всі ходи бувають закупорені. Лише в хмарні дні й головним чином уночі звірок відкриває один з отнорков, виходить на поверхню, а коли повертається в нору, то знову закупорює отнорок. Узимку гофери виштовхують землю в ходи, прокладені під снігом, і, коли сніг стане, викиди оголюються. Деякі звірки навіть роблять узимку поверхневі (наземні) гнізда й харчуються під снігом. Передніми лабетами вони добре копають землю, зрізують рослини й запихають їх у защічні мішки для переносу в місця годівлі або в камери-комори, у яких збираються більші запаси. Лабетами ж звірок виштовхує принесений корм із кишень. Так само він притягає рослинні матеріали й для вистилки гнізда. Защічні мішки для очищення можуть бути вивернуті навиворіт, а потім вони втягуються назад скороченням спеціального м’яза.
На півночі буває один сезон розмноження в рік. Тривалість вагітності – один місячний місяць. В одному приплоді буває звичайно 2-4 дитинчата. Як тільки молоді перестають харчуватися молоком, вони йдуть від матері й живуть поодинці.
Переривание ґрунту гоферами оцінюється як корисна дія в господарському відношенні. Але іноді вони приносять шкоду, прокладаючи нори через дамби, поїдаючи зернові культури й ушкоджуючи кору й корінь дерев.
Східні гофери (Geomys bursari-us, G. pinetis, з 26 підвидами й 12 близькими до них формами) відрізняються наявністю двох поздовжніх борозенок на верхньому різці: одна, глибока, проходить приблизно уздовж середини передньої поверхні, а інша, більше вузька й дрібна, – ближче до внутрішнього краю зуба. Довжина тіла самців 17-23 див, самок – 14-21 див; довжина хвоста від 5 до 12 див. Фарбування хутра варіює від сірого до темно-коричневого й майже чорного. Зустрічаються часткові й повні альбіноси. Східні гофери поширені в центрі й на півдні США (від Північної Дакоти, Нью-Мексико й Техаса до сходу до Індіани, Джорджии й Флориди). Поселяються вони в безлісних районах і світлих лісах, особливо соснових. На полях із просапними й однолітніми культурами східні гофери звичайно не поселяються. На сході Техаса й у Луизиане вони віддають перевагу вологим ґрунтам.
У північній частині ареалу в рік буває звичайно один приплід з 1—5 дитинчат (у квітні-травні); на південно-сході ареалу теж один виводок з 2—6 (звичайно 4) дитинчати в березні-квітні, а на півдні — у лютому й серпні, де, видимо, буває два виведення. Немовля має довжину тіла близько 5 див, масу близько 5, 5-6 м, лицьові вибрисси, кілька волосків на спині й може видавати резонуючий писк. Ока, вуха й защічні мішки в нього закриті; лише складки шкіри показують, де повинні вони бути. У віці 30-35 днів дитинча, імовірно, уже залишає рідне гніздо й починає жити окремо від батьків, сестер і братів.
Східні гофери місцями заподіюють шкода на люцернових полях і косовицях. Крім того, вони поїдають цукровий очерет, картоплю, земляні горіхи й мал.