СІМЕЙСТВО КОЛЮЧЕШИНШИЛЛОВИЕ (ECHINIYIDAE)

Крисовидние гризуни з довжиною тіла від 8 до 50 див. Хвіст від третини до половини довжини тіла. Кілька видів майже безхвостих. Характерна наявність невеликих гнучких голок, часто в суміші з хутром і щетиною. Багато хто колючешиншилловие мають потужні задні ноги й добре стрибають. Від мешотчатих пацюків, що має голки, колючешиншилловие відрізняються відсутністю щічних мішків.
У сімействі кілька десятків видів, які групуються в 15 пологів. Число видів точно вказати поки не можна, тому що звірки своєю індивідуальною й географічною мінливістю часто заводять систематиків у тупик. Слабко вивчений й їхній спосіб життя, незважаючи на те що в ряді місць вони досить численні. Поширені від Нікарагуа до Перу, Болівії, Парагваю, Південно-Східної Бразилії й Тринідаду. Один вид живе також на острові Мартиника (думають, що туди він завезений). Ці первинно лісові гризуни як би займають у Південній Америці екологічне місце наших лісових мишей. Частина крисовидних гризунів живе й у відкритих просторах. Вони риють нори або влаштовують гнізда в порожнечах між каменів і під упалими деревами; добре плавають. Із притулків гризуни виходять у сутінках; харчуються різноманітною рослинною їжею, але предпочитают висококалорійних соковитих корінь і плоди. У рік буває 2 кали по 1-3 дитинча. Строк вагітності, цілком ймовірно, тривалий. Немовлята добре розвинені, видючі й покриті хутром. Через 10-12 днів вони вже можуть самостійно харчуватися. Однак зовсім самостійними стають тільки до двох місяців. Тривалість життя в природі, імовірно, біля двох років. У неволі колючешиншилловие живуть більше трьох років. Деякі великі види служать об’єктом полювання, тому що в цих звірків смачне й ніжне м’ясо.
Щетинисті пацюки (рід Proechimys, близько 20 видів) не настільки колючі, тому що замість голок мають лише щільну щетину. Довжина тіла 16-30 див, хвоста – 12-32 див, маса – 300-400 р. Щетина червона-коричнювато-червона або бура. Живуть ці пацюки в лісах Центральної й на півночі Південної Америки. Улаштовують гнізда в порожнечах під коріннями дерев і серед скель. Іноді поселяються й у будівлях людини в сільській місцевості.
Колючий пацюк (P. semispinosus) велика: довжина тіла до 30 див. У Центральній Америці живе майже повсюдно, за винятком високогір’їв. Активний пацюк у сутінках, коли підбирає упалі на землю плоди й горіхи. Любить банани й соковиті стебла цукрового очерету, тому нерідко відвідує місцеві плантації. Частіше живе в лісах поблизу від води. Два рази в рік самка приносить 2-3 дитинчати; зрідка в калі буває навіть 6 немовлят. У всіх видів щетинистих пацюків дуже легко відламується хвіст посередине п’ятого хребця. Тому в природі часто зустрічаються звірки, що відкупилися від хижака, що нападав, своїм хвостом.
Тонкоиглая пацюк (Hoplomys gymnurus) — єдиний вид у своєму роді. Самий колючий представник колюче-шиншиллових. Голки на спині досягають 3, 5 див довжини й 2 мм товщини. Кінці їх чорні, а інша частина майже біла. Між голками пробиваються в невеликій кількості бурі з жовтуватим відтінком волосся. Довжина тіла 20-30 див, хвоста -15-25 див. Він майже голий, зверху темний, знизу білий. При ходьбі хвіст волочиться позаду, легко відламується по п’ятому хребці. Тонкоиглая пацюк веде наземний спосіб життя й майже не влазить на дерева, тому відірваний хвіст не настільки істотна втрата для цих гризунів. Харчування й розмноження подібно з колючими пацюками.
Гиари (рід Euryzygomatomys) мають коричнювату спинку й біле черевце. Довжина тіла цих гризунів близько 20 див, хвоста -5-6 див. На спині серед хутра є тонкі гнучкі голки. Два відомих види гиар поширені в трав’янистих і чагарникових рівнинах Бразилії й Парагваю. Вони ведуть сутінкове життя; риють складну систему земляних тунелів і нір. Біологія харчування й розмноження як й в інших видів сімейства.
Пунарес (рід Cercomys, 2 види) зовсім не мають голок і щетини. Довжина тіла 20- 30 див, хвоста близько 20 див. Зверху коричнюваті, знизу світлі, сіруваті. Хвіст пухнатий. Живуть у Бразилії й Парагваєві в скелях і кам’янистих розсипах, що густо заросли сухим чагарником, кактусами й низькорослим рідколіссям. У сухий сезон пунарес харчуються майже винятково кактусами й упалими горіхами. Два рази в рік з’являється по 1-4 дитинча.
Коноконо (рід Isothrix, 5 видів) живуть у лісах Венесуели, Перу й західної частини басейну Амазонки. Це деревні гризуни з довгими пухнатими хвостами. Голок не мають. Довжина тіла 20 див, хвоста – 25 див. Коноконо одного виду мають яскраве чорно-біле розцвічення, інші одноколірні, темно-бурі. Живуть ці гризуни в дуплах. Самка коноконо двічі в рік народжує по дитинчаті. Харчуються звірки рослинною їжею.
Коро (рід Echimys, близько 20 дуже близьких форм) — одні із самих звичайних гризунів Центральної й півночі Південної Америки. Тіло їхній збройне голками. Гнізда влаштовують у дуплах із сухих листів, живуть на землі й на деревах. Уночі звірки видають голосні лементи «кро… кро!».
Самка за один кал приносить одного або двох дитинчати.
Звірки харчуються рослинною їжею, але віддають перевагу плодам і горіхам. Один вид коро відомий на острові Мартиника, куди, можливо, був завезений людиною.