СІМЕЙСТВО ШИНШИЛЛОВИЕ (CHINCHILLIDAE)

Порівняно великі гризуни (маса від 0, 5 до 7 кг) з більшими вухами й очами, прекрасним густим хутром і пухнатим хвостом (табл. 16). Поширені в Південній Америці.
Рівнинна вискача (Lagostomus maximus) — самий великий вид сімейства. Довжина тіла звірка 50-60 див, хвоста – 15-20 див, маса його близько 6-7 кг. Гризун покритий зверху темно-сірою вовною, а знизу білої. На морді виділяються характерні поздовжні чорно-білі смуги, що йдуть від носа через очі. Лабети збройні довгими гострими пазурами – знаряддям для копання землі. На передніх ногах по 4 пальці, на задніх – по 3.
Хвіст вискача тримає за формою чайного жосика й нерідко б’є їм по землі, збуджена присутністю ворогів або цікавістю. тварина, Що Опирається на хвіст, може сидіти на задніх лабетах, невимушено розглядаючи околиці.

Вискачи живуть у пампі й на чагарникових рівнинах Аргентини, Уругваю, Парагваю й Південної Бразилії. У минулому тасленность звіра була дуже високою. Тепер же в багатьох місцях цей оригінальний гризун винищений через шкоду, що він приносив хліборобам і скотарям. Поселення вискачей, що нараховують звичайно 20-30 особин, аборигени називають вискачерос. У кожній такій колонії близько 20 нір (вискачер) з величезними, до метра в діаметрі, входами. Довжина однієї вискачери до 200 м. Все займане нею простір піднятий над рівнем навколишньої рівнини на 50- 80 див. На плоскій поверхні пампи вискачерос – єдині нерівності ландшафту, що кидаються в очі мандрівникові. Подібно бутанам бабаків, вони існують багато десятків і сотні років. На глибині 1-1, 5 м перебувають гніздові камери, від яких у свою чергу йдуть нові тунелі. З норами вискачей зв’язані багато видів комах, рептилій і навіть гнездовья деяких птахів, наприклад печерних сов. Гризуни звичайно активні присмерком і вночі, але влітку з’являються зі своїх підземних притулків ще до заходу сонця. Раніше інших з’являється старий самець. Посидівши у входу й оглянувши пейзаж, звірі один за іншим приступають до їжі, що складається із трави й іншої рослинної їжі.
У вересні (у південній півкулі це весна) самка народжує 2—3 дитинчати. Полової зрілості звірі досягають до двох років.
Чудова схильність вискачей складати у входу в нору різноманітні «твори мистецтва» у вигляді блискучих каменів, сухих стебел або пір’я птахів. Якщо місцевий житель втратить поблизу від вискачерос свій ніж або пістолет, то ранком він нерідко знаходить там свою пропажу, що вже виявили вискачи й помістили у свій «музей».
На середньому пальці задніх лабетів вискачей шкіра утворить круглу подушечку з вигнутими щетинками. Це пристосування вживається як гребінь для розчісування хутра й масажу шкіри.
Голос вискачей дивно різноманітний. За їжею вони видають часом голосні, трохи тремтячі звуки, а інший час тихо похрюкивают і покахикують, як би переговорюючись. Рятуючись у норі від небезпеки, звір глухо стогне. Але ще до цього, помітивши ворога видали, вискача вибухає надзвичайно голосним і пронизливим лементом, що спочатку нагадує вереск поросяти, а потім завмираючим і поступово перехідним у слабкі, тремтячі скрикування.
Гірські вискачи (рід Lagidium, 4 види) живуть у сухих скелястих гірських районах Перу, Болівії, Чилі й Аргентини аж до 52° ю.ш. По розмірах вони дрібніше своїх рівнинних побратимів. Довжина тіла 32-40 див, хвоста -20-30 див, маса – 1-1, 5 кг. Тонке й м’яке хутро зверху коричнювато-сірий, знизу світлий, жовтуватий. Кінець пухнатого хвоста темний. Звірок нагадує по зовнішності дуже велику білку з округлими вухами. Недарма місцеві жителі часто називають його ардилья (що по-іспанськи означає «білка»). На відміну від рівнинної вискачи в гірської на кожній нозі є по 4 пальці.
Представники роду ведуть денний спосіб життя, що почасти порозумівається, видимо, кліматичними умовами. Адже вони живуть у високогір’я на висоті від 1000 до 5000 м. Уночі в таких місцях майже цілий рік буває мороз, а вдень камені сильно нагріваються під яскравим гірським сонцем. Колонії гірської вискачи можуть нараховувати багато десятків мешканців. Вони селяться серед скель і каменів з рідкою сухою рослинністю. Незважаючи на різкі температурні коливання, у норах постійно тримається «кімнатна» температура. Звірки харчуються не тільки травою, але також коріннями, лишайниками й мохами. Після тримісячної вагітності самка приносить одного, рідше – двох дитинчати. За рік буває три-трьох-три-два-три калу. Молоді взрослеют до семи місяців. Гірські вискачи переслідуються мисливцями через шкурку й м’ясо.
До цього ж сімейства ставиться рід шиншилл (Chinchilla). Звірок шиншилла (Chinchilla laniger), або чинчила (від назви гірського індійського племені чинча) має довжину тіла 23-38 див, хвоста -8-15 див, маса -0, 5-1 кг. Сірувато-блакитнувате хутро відрізняється дивною м’якістю, густотою й міцністю. Більші чорні очі шиншилли, довгі вуси й великі округлі вуха пристосовані до сутінкової й нічної активності. М’яка подушечка захищає ступню. Пухнатий хвіст трохи нагадує білячий (табл. 12, 16). Хутро шиншилли вважається одним з найдорожчих у світі. У результаті сильного винищування звірки збереглися тільки в районі границі між Чилі й Перу. Зараз цей вид гризунів охороняється й чисельність його повільно зростає.
,
Шиншилли живуть у скелях на висоті від 3000 до 6000 м над рівнем моря. Вони влаштовують гнізда в порожнечах між каменями. Раніше зустрічалися колонії, що включають до 100 особин, тепер таких скупчень немає. З 20-х років нашого століття шиншилл почали розводити на хутрових фермах США. Зараз у цій країні більше 70000 домашніх шиншилл. Є вони й у нашій країні.
Звірки моногамни, у природних умовах розмножуються раз у рік, у неволі ж при створенні підходящих умов (що не так просто) — 2 або 3 рази. Вагітність триває 3 місяці, один кал містить від 1 до 6, звичайно 3 дитинчати. Немовлята добре розвинені, з відкритими очами, повним набором зубів і здатні швидко бігати. Через два місяці молоді звірки стають самостійними, а до семи місяців уже здатні розмножуватися. Живуть до 20 років.