СІМЕЙСТВО ДИКОБРАЗОВИЕ (HYSTRICIDAE)

Дикобразовие — великі наземні або напівдеревні гризуни, тіло яких на спині, боках і хвості покрито довгими й товстими голками, а на інших частин-твердою щетиною. У черепі дуже сильно розвинені кості лицьового (переднього) відділу. Кутніх зубів 4/4 – їхня жувальна поверхня майже плоска. Дикобразовие поширені в країнах Середземномор’я, в Африці, Передньої, Малої, Середньої й Південної Азії. У це сімейство поєднують 5 пологів, группируемих в 2 підродини. У фауні СРСР представлений тільки 1 вид із цього сімейства.
Живуть дикобразовие в різноманітних ландшафтах — від пустель до вологих тропічних лісів. Селяться вони в печерах, але часто й самі викопують нори; іноді не ладь зайняти вже готову нору іншої тварини.
Всі дикобразовие харчуються переважно рослинними кормами: зеленими пагонами трав і чагарників, коріннями, бульбами й цибулинами, що впали на землю, або низько висячими плодами, корою дерев. Видимо, всі дикобразовие потроху регулярно поїдають великих комах, їхніх личинок і т.п. Не раз у входу в їхнє житло знаходили навіть «обгризені кості» неясного походження. Це, зрозуміло, ніяк не вказує на хижість самих дикобразів.
Гризуни ці ведуть строго нічний спосіб життя. Під покривом ночі вони забрідають далеко (на кілька кілометрів) від свого будинку. При цьому дикобрази не ладь проникнути в сад, город або на баштан, щоб поласувати. У місцях своїх регулярних походів вони прокладають добре помітні стежки.
Протягом року від одного до трьох разів (у різних районах по-різному) самка приносить дитинчат. Найчастіше з’являється двійня. Немовлята добре розвинені, з відкритими очами й уже з голками. Перший час голки їх м’які, але через тиждень вони стають міцними. У цей час мати з потомством уже виходить із нори на нічні прогулянки. Вагітність триває від 6 до 16 тижнів у різних видів. Тривалість життя в природі 10-15 років. У неволі дикобрази жили по 18-20 років.
Викопні представники сімейства відомі в Європі починаючи з олігоцену, в Азії — від середнього пліоцену, в Африці — з початку плейстоцена. Всі види дикобразових групуються в 5 пологів: Trichys, Atherurus, Thecurus, Hystrix й Acanthion.
Довгохвості дикобрази (рід Trichys) — найбільш примітивна група сімейства в тому розумінні, що 3 відомих види цього роду ближче всього коштують до передбачуваного вигляду предків всіх дикобразових. Це самі дрібні види сімейства: довжина тіла 38-46 див, хвоста – 18-25 див; покриті вони гнучкою щіткою з тонких голок, між якими ростуть тверді волосся.
Хвіст у підстави також покритий тонкими голками, але середина його гола й луската. На кінці розташована кисть із пучка довгих і товстих волось, які, на відміну від всіх інших видів, не модифіковані в порожні брязкальця або в четковидние утворення. Зовні гризуни нагадують щетинисту й довгохвосту морську свинку – кавию. Зверху звірки коричнюваті, окремі волоски й голки мають білу підставу й коричневий кінець. Поступово боку світлішають, а черевна сторона тіла майже біла.
Довгохвості дикобрази поширені в Південно-Східній Азії: Т. lepura — на Калимантане, Т. macrotis — на Суматрі й на півдні півострова Малакка, Т. fasciculata — на півострові Малакка. Останній вид еше недавно значився в групі кистехвостих дикобразів.
Довгохвості дикобрази — мешканці вологих вічнозелених лісів. Дуже часто вони селяться в рік, улаштовуючи нори під береговим обривом між корінь дерев. У природі багато особин легко гублять хвіст під час зіткнень із хижаками. Відзначено деяку шкоду довгохвостих дикобразів на плантаціях ананасів. Звичайно ж ці звірі живуть удалечині від людини.
Кистехвостие дикобрази (рід Atherurus) досить близькі до довгохвостого.
Розмір їх трохи більший: довжина тіла від 40 до 60 див, хвоста від 15 до 25 див. Тіло їх покрите тонкими голками, серед яких на спині в трьох відомих африканських видів містяться більше довгі й товсті, дійсні дикобразовие голки, повністю відсутні в трьох відомих азіатських видів. Два види з ПІВДЕННО-СХІДНОЇ Азії були описані лише в 1964 р., і не виключено, що будуть знайдені нові, невідомі поки представники роду. У кистехвостих щітка на кінці хвоста складається з дуже своєрідних товстих волось із четковидними здуттями на кінцях і по всій довжині. Це вже дає можливість їхнім власникам використати хвіст як застережливе брязкальце. Кисть звичайно буває біла або дуже світла, коричнювата. Середина хвоста луската, а підстава покрита голками. На голові, на ногах і із черевної сторони тіла голки коротше й дуже м’які.
Всі кистехвостие дикобрази подібні по способі життя. Це строго нічні тварини. День проводять у норах або печерах серед скель у суспільстві собі подібних. В одному притулку знаходили від 2 до 8 особин. Населяють вони лісу, часто живуть близько від рік або озер, добре плавають. Харчуються різноманітною рослинною їжею – від корінь до плодів. Вагітність триває від 100 до 110 днів, в одному калі звичайно буває 2 дитинчата (від 1 до 4). Два немовлята мали масу 300 м при масі матері близько 3 кг.
Найбільш відомий азіатський вид — болииехвостий дикобраз (A. macrourus) – розповсюджений в Ассамі, Бірмі, Індокитаєві, включаючи В’єтнам і півострів Ма-лакку, і на острові Хайнань. Смугастий дикобраз (A. retardatus), що має характерне смугасте фарбування (темні й світлі смуги тягнуться уздовж спини), був описаний по екземплярах, привезеним із Сінгапуру. Точне місце піймання тварин дотепер невідомо; видимо, вона розташоване в декількох сотнях кілометрів до півночі від Сінгапуру. Третій вид- таїландський дикобраз (A. angustiramus)- також описаний в 1964 р. з Північного Таїланду. Звір пійманий у гірському лісі на висоті 1000 м над рівнем моря. Інші 3 види поширені в Африці: конголезький дикобраз (A. centralis) живе у вологих екваторіальних лісах басейну Конго; дикобраз Турнера (A. turned), описаний в 1928 р., знайдений у гірських лісах Східної Африки; африканський дикобраз (A. africanus) живе до півдня від Сенегалу, у країнах у Гвінейської затоки, до устя Конго й на островах По.
Останній вид у підходящих лісових ландшафтах не представляє рідкості. Іноді вони риють нори між корінь великого дерева, але особливо люблять улаштовуватися на проживання в печерах з вузькими входами. У Камеруні в одній з печер був знайдений кокосовий горіх, хоча до найближчої кокосової плантації було близько 10 км прямого шляху. Дж. Даррел описує цікаву схильність африканських дикобразів з’їжджати із гладкої кам’яної гірки в печері: «Судячи зі слідів на піску, дикобрази забиралися на верхівку скату, з’їжджали по ньому вниз, знову піднімалися наверх і знову з’їжджали вниз. Цією веселою грою в печері займалися, очевидно, уже багато поколінь дикобразів, тому що поверхня схилу блищала, як стекло».
У неволі кистехвостие дикобрази швидко звикають до тих людям, які їх годують, однак все-таки залишаються до деякої міри «собі на розумі» і можуть невзначай кольнути зазевавшегося хазяїна.
Ландаки (рід Thecurus) уже повністю відповідають нашим поданням про дикобразів. Іноді їх називають також індонезійськими дикобразами. Вони подібні по розмірі тіла з кистехвостими дикобразами (довжина 45-70 див), але хвіст їх коротше (7-12 ледве), збройний уже дійсним брязкальцем з так званих rattling-quills (гуркітливі, або що гримлять, голки) – порожніми циліндричними й зовсім не загостреними голками на короткій ніжці. Тіло густо покрите, особливо зі спинної сторони, голками з борозенками майже по всій довжині. Наприкінці спини містяться найбільш міцні й гострі з них. Між голками росте довга щетина (на спині й боках), а під нею вже сховалося дійсне хутро з м’яких волось. Загальне фарбування шиї й передньої частини спини бурувато-коричнева, позаду вона стає майже чорної, і лише кінці голок білі. Білі також їхньої підстави, але вони мало помітні. Боку в ландаков світлішають, а черевна сторона тіла бліда ясно-коричнева, покрита короткими гнучкими голками упереміж з хутром.
Суматранский ландак (Т. sumatrae) живе в північній частині Суматри
жесткоиглий ландак (Т. crassispinus), що і справді краще інших збройний довгими міцними голками, живе на північному сході Калимантана. Самий дрібний, найменш колючий – філіппінський ландак (Т. pumilis), розповсюджений на островах Палаван, Балобак і декількох більше дрібних із групи Філіппінських.
Ландаки — мешканці лісових угідь. Подібно іншим дикобразам улаштовують свої житла в норах або в печерах, харчуються різноманітною рослинною їжею. Відомості про їхній спосіб життя в природі надзвичайно вбогі, тому що місця їхнього перебування поки ще дуже слабко досліджені.
Малайські дикобрази (рід або підрід Acanthion) по своєму вигляді промежуточни між ландаками й дикобразами «у вузькому змісті» (з роду Hystrix). Довжина їхнього тіла близько 60-70 див, хвіст короткий (приблизно 10-15 див). У малайських дикобразів немає яскраво вираженого гребеня з довгої твердої щетини, як у вищевказаних груп. Промежуточно в якомусь ступені й поширення малайських дикобразів. П’ять видів цього роду живуть у лісових і відкритих ландшафтах Яви, Суматри, Сулавеси, Флорес, а також на півострові Малакка, у Непалі, Бутані, Ассамі, Таїланді, Тенассериме, в індійській і пакистанській Бенгалії, на півострові Індокитай і на півдні Китаю. Далі всіх на північ проникає A. subristatum (Таїланд, Південний Китай) – самий великий вид малайських дикобразів. Частіше інших попадав у європейські зоопарки яванский дикобраз (A. javanicum). Один з них прожив у Лондоні більше 15 років. По способі життя малайські дикобрази подібні з дійсними дикобразами.
Дикобрази (рід Hystrix) — найбільш відома група з 4 близьких видів. Це самі великі гризуни в Європі й Африці: довжина тіла дорослої тварини від 60 до 90 див, а маса в самих великих й угодованих звірів до 27 кг. Короткий хвіст (10-20 див) усаджений « голками, щогримлять,», на голові й передній частині спини росте довга щетиниста «грива» у вигляді гребеня. Голки, що покривають боки й спину, чорно-білого розцвічення.
.
Самі довгі й більше рідкі голки ростуть на попереку. Вони легко випадають і не можуть нанести серйозних поранень. Але між ними перебувають більше товсті, короткі, дуже міцні й гострі шипи, здатні легко проткнути навіть міцну шкіру чобота.
Дикобрази живуть у пустельних передгір’ях і горбкуватих місцях, у саванах, рідколіссях і лісах. Азіатський дикобраз, що зустрічається й у нас у країні, на півдні Середньої Азії й Азербайджану, іноді йменується також белохвостим (Н. leucura). Він водиться на півдні Європи (Італія й Сицилія), у Малій Азії, Сирії, Йорданії й Ізраїлі, видимо, заходить у Єгипет; на схід розповсюджений через Ірак, Іран, Афганістан до Південного Китаю; окремі плями його ареалу захоплюють південь і захід Аравійського півострова; зустрічається майже по всій Індії, включаючи Ассам, Бутан, Сикким, у Непалі, на Цейлоні й в окремих районах Індокитаю. Інші три види населяють Африку.
Всі дикобрази — нічні тварини. День вони проводять у норі або в печері. Вириті ними нори часто перевищують у довжину 10 м й ідуть під землю до 4 м. У норі 2-3 розширення, і в одній з таких «кімнат» перебуває вистелене гніздо. Харчуються дикобрази свіжою зеленню, коріннями, цибулинами й бульбами, плодами й насіннями дерев і чагарників. Часто шкодять баштанам, посівам кукурудзи й городам. За ніч ідуть на кілька кілометрів від житла. Потривожений або захоплений ворогом, дикобраз ощетинивается, голосно шарудить своїм хвостовим брязкальцем і підставляє ворогові свої голки. Тікаючи від переслідування своїм важким галопом, звір може зненацька зупинитися, і аматор «дикобразини» навряд чи захоче його переслідувати, після того як налетить на підставлені колючки.
Вагітність триває 110—115 днів. Відомі виводки до 5 немовлят, звичайно ж їх буває 2. У СРСР дикобраз розмножується один раз у році, але в більше південних областях бувають два виведення. У зоопарку одна самка тричі за рік ставала матір’ю сімейства.
Дитинчата з’являються на світло з відкритими очами; їхньої голки перший час зовсім м’які, але через тиждень уже можуть боляче вколоти. У неволі дикобрази швидко освоюються з обстановкою й живуть до 20 років.