ЗАГІН ЗАЙЦЕОБРАЗНИЕ (LAGOMORPHA)

Ще порівняно недавно зайцеобразних, до яких, крім загальновідомих зайців, належать дрібні пищухи, або сеноставци, включали в загін гризунів як підзагін. Але вже в 1912 р. Г и д л е й урахував багато специфічних рис організації й історії зайцеобразних і запропонував виділити їх у самостійний загін, деяка подібність якого із гризунами має тільки зовнішній (конвергентний) характер. Цей погляд у цей час варто вважати загальноприйнятим.
Від гризунів зайцеобразние принципово відрізняються тим, що у верхній щелепі в них не одна, а дві пари різців. Друга пара різців розвинена слабкіше й розташовується за основною парою; вершини їх далеко не доходять до вершин основних (передніх) різців. Крім того, кісткове піднебіння в зайцеобразних улаштовано дуже своєрідно. Воно має вигляд вузького поперечного містка між лівим і правим рядом корінних зубів. У гризунів кісткове піднебіння представляє суцільну площадку, що доходить спереду до різців.
Є істотні відмінності в організації шлунка. У зайцеобразних він складається (фізіологічно, але не морфологічно) із двох відділів, в одному йз яких відбувається бактеріальне шумування їжі, в іншому, ближньому до виходу кишки, їжа переварюється пепсином.
Основна подібність зайцеобразних і гризунів полягає в тому, що в них відсутні ікла, а різці й кутні зуби відділені широких, позбавлених зубів простором — диастемой.
Зуби в зайцеобразних позбавлені закритих корінь і постійно ростуть, що пов’язане зі швидким зношуванням їхніх коронок.
До описуваного загону належать звірі порівняно одноманітної зовнішності, хоча розміри тіла сильно варіюють — від 12 до 60 див, рідко більше. У більшості зайцеобразних великі трубкообразние вух і відносно більше довгі задні ноги. Передні кінцівки п’ятипалі, задні -чотирипалі. Пазурі добре розвинені, але порівняно слабко вигнуті, навіть у видів, здатних лазать по деревах. Хвіст короткий, у деяких зовні він навіть непомітний. На нижній стороні кистей і ступень є густі щітки волось, що зм’якшують силу удару при стрибках.
Волосяний покрив досить різноманітний — від довгого пухнатого й м’якого до твердого й щетинистого. Фарбування переважної більшості видів неяскрава: переважають сірий, бурий або охристий цвіт. Найбільше яскраво пофарбовані види живуть у тропіках і субтропіках. Для багатьох видів звичайна тією чи іншою мірою виражена сезонна зміна фарбування. Характерний приклад дає заєць-біляк: бурий – улітку й сніжно-білий – узимку. У меншій мері сезонні зміни фарбування властиві заєц-русаку, навіть в одного виду сезонний диморфізм у різних частинах його області поширення проявляється по-різному.
Серед зайцеобразних є види, що риють нори (пищухи, деякі зайці), лазающие по деревах (деякі зайці) і не влаштовують яких-небудь постійних притулків. Більшість зайцеобразних бігає швидко, стрибками, відштовхуючись при цьому задніми ногами. Швидкість перегони – безсумнівне пристосування до захисту від хижаків, тому що добування їжі не вимагає швидких переміщень.
Корми досить різноманітні, але майже винятково рослинні. У цьому зв’язку кишковий тракт довгий, з добре розвитий сліпою кишкою, що виконує роль бродильного чана.
Розмножуються швидко, приносячись звичайно по нескольку поносів у рік. Полова зрілість наступає рано, на наступному послу народження літо.
Зайцеобразние виникли на початку третинного часу, і копалини їхні залишки відомі з відкладень палеоцену. Поширені по всій земній кулі, за винятком південної частини Південної Америки й Мадагаскару; в Австралії, Новій Зеландії й на багатьох океанічних островах акліматизовані. Усього сучасних видів близько 60, об’єднаних в 2 сімейства: зайці (Leporidae) і пищухи (Lagomyidae).