СІМЕЙСТВО ЇЖАКОВІ (ERINACEIDAE)

У це сімейство поєднується менш десятка видів, зовні схожих на звичайного їжака. Тіло їх зверху й з боків покрито твердими голками. Вушні раковини й очі відносно добре розвинені. У будові черепа характерно сильний розвиток скулових дуг, широко розставлених у сторони. Зубов у будь-якого їжака 36. Під шкірою, покритої зверху й з боків голчастим панциром, майже суцільним шаром розташовані поздовжні й кільцеві м’язи, при скороченні яких їжак свертивается, здобуваючи форму колючої кулі. Чотири види їжаків, розповсюджених у Європі й Азії, ставляться до одного роду Erinaceus.
Звичайний їжак (Erinaceus europae-us) — загальновідомий по зовнішності звірок. Довжина його тіла близько 20-30 див, хвоста – близько 3 див. Середня маса близько 700-800 р. Вуха відносно невеликі (звичайно менше 3, 5 див). Голки короткі (не більше 3 див). Голова й черево покриті грубуватими й звичайно темноокрашенними волоссями .

Ареал звичайного їжака складається із двох частин. Західна частина його займає Європу, Кавказ, Закавказзя й Західний Сибір до сходу до Томська. Східна частина ареалу від степів Південного Забайкалья йде до заплави Уссурі, берегів Японського й Жовтого морів до півночі до басейнів рік Шилки й Бурою, а до півдня – до правобережжя Янцзи. Він живе в лесолуговой і степовий зонах. У зони тайги й напівпустелі заходить тільки по долинах більших рік й їхніх великих припливів. Особливо охоче поселяється в перелісках, на узліссях лісів, по залісених ярах, у заростях чагарників, у полезахисних лісосмугах і т.д.
Улітку їжак не будує яких-небудь притулків. На час відпочинку вкривається в будь-яких затишних місцях: у хащі колючих кущів, у прикореневому напівдуплі, у порожнечі поваленого стовбура, у неглибокій норі, виритої самою або іншою твариною. Згорнувшись у нещільний клубок, їжачок спить на вбогій листовій підстилці, на деревній потерті або просто на голій землі. У місцях, де зима буває голодні й тривалої, їжаки, видимо, улаштовують глибокі (зимівельні) нори. У зимівельних норах даурских їжаків (у Забайкалье) гніздової вистилки не було. На нори даурских їжаків ми посилаємося тому, що на околицях Москви, Ленінграда й інших більших міст поки не знайдене й не описано ні однієї зимівельної нори звичайного їжака.
На відміну від інших представників загону їжаки в умовах помірного й холодного клімату на зиму впадають у тривалу глибоку спячку. Перед заляганням вони нагромаджують жирові запаси; яких-небудь кормів на зиму не запасають. У середині зими їжаки не харчуються. Пробуджуються вони рано навесні, коли в лісах ще не повністю зійшов сніг. За час спячки сильно худнуть. Тіло їжака після спячки стає вузьким, сплощеним з боків. Низ голчастого покриву на боках здається висячим. У такому стані їжак ненаситний. Пошуки корму стають його головною турботою. Темного часу доби для насичення йому не вистачає. Тому навесні їжаки бувають активними й у денні годинники. Пробігаючи в різних напрямках у пошуках їжі, їжак шумить сухим торішнім листям, і по цьому шумі його легко виявити в лісі.
Незабаром після виходу із зимових притулків у їжаків починається шлюбна пора (гони). Період вагітності їжаків (по С. И. Огневу) – 49 днів. У році буває один приплід, звичайно з 5 (від 3 до 6, рідше до 7 і навіть 8) дитинчат. Ежата народяться сліпими, голими, з яскраво-рожевою шкірою, але вже через кілька годин після народження в них з’являються білої й темні (спочатку м’які) голки. Очі відкриваються на 16-й день. Навіть сліпий ежонок може свертиваться клубком. Молоком матері ежата харчуються біля одного місяця.
Дослідження харчування звичайного їжака показують, що в раціоні його провідне місце займають личинки комарів довгоногів (Новгородська область), жуки (Татарської й Чуваська АРСР), жужелиці й жуки-навозники (Ставропольський край).
В умовах неволі їжак може з’їсти гадюку. Але в природі таких явищ не спостерігалося, хоча їжаку властива дивна стійкість до отрути гадюки.
Ще в 1811 р. П. С. Паллас експериментально встановив, що їжаки без шкоди для себе поїдали наривников (наприклад, шпанок), що містять високотоксичний для інших тварин катаридин. И. В. Жарков і В. А. Попов (1934) знаходили шпанських мушок у шлунках їжаків, добутих у природі. Слабко діють на їжаків і такі отрути, як миш’як, сулема, опіум і навіть синильна кислота.
Мишей, до яких іноді відносять не стільки дійсних мишей, скільки менш шустрих полівок, їжаки добувають у природі рідко й у невеликій кількості. Серед комах, що поїдають їжаком, відзначалися деякі шкідливі (наприклад, травневі хрущі, волосаті жужелиці, що шкодять проросткам хвойних і злаків, гусениці монашенки й непарного шовкопряда).
Звичайно їжаки ласують яйцями або пташенятами будь-яких дрібних птахів, що гніздяться на землі. У парках Аскании-Нова їжаки повністю знищували відкладені самками фазанів яйця.
У зв’язку з детальним вивченням иксо-дових кліщів (тривалих хоронителів і переносників збудників хвороб, небезпечних для людини й свійських тварин, — кліщового енцефаліту, туляремії, бабезиеллеза великої рогатої худоби, піроплазмозу коней) виявилося, що їжаки виявилися в числі деяких і найважливіших хазяїв кліщів, навіть універсальних хазяїв, на яких кліщі годуються у всіх фазах розвитку (личинки, німфи й дорослі).
У лісових угіддях їжаки збирають на себе кліщів, у тому числі энцефалитних, більше, ніж будь-які інші звірки. Голчастим панциром їжак, як щіткою, зчісує голодних кліщів, що забралися на лісові трави. Голчастий покрив, що надійно захищає їжака від хижаків, настільки ж надійно захищає кліщів від самого їжака. Від кліщів, впившихся між голками, їжак не може позбутися. За весняний сезон кожен їжак годує на собі десятки тисяч иксодових кліщів.
На особливу здатність їжаків збирати на себе велика кількість лісових кліщів звернули увагу фахівці-паразитологи й стали використати їжаків для кількісного обліку кліщів у природних вогнищах енцефаліту й туляремії. У літературу ввійшла навіть особлива одиниця обліку – «їжак-година», що означає кількість кліщів, зібраних їжаком на себе за 1 годину пробігу по осередковій ділянці лісу.
Ушастий їжак (Е. auritus) відрізняється від звичайного їжака більшим розміром вушної раковини: довжина юшка його більше 3—5 див. Голчастий панцир менше, так що м’яким хутром у нього покриті й нижньої частини боків тіла. Довжина голки не більше 3 див. Маса самців зі Ставропольського краю від 200 до 430 м, а самок – від 200 до 505 м, що в 3 рази менше, ніж у звичайних їжаків з тих же місць

Розповсюджений ушастий їжак у південних степах, напівпустелях і пустелях Європи, Західного Сибіру, Казахстану, Закавказзя, Середньої й Центральної Азії.
По притулках, річному циклу, добовій активності він схожий на звичайного їжака.
Головну їжу ушастого їжака становлять комахи, особливо жуки (бігуни, чернотелки, медляки, хрущі й ін.) і мурахи. Лише в одиничних випадках у шлунку їжака виявляють залишки жаби, ящірки й пір’я дрібного птаха.
На пошуки їжі (улітку) ушастий їжак виходить звичайно пізно ввечері. Бігає він помітно швидше звичайного їжака. Якщо ушастого їжака наздогнати й зачепити ногою або ціпком, то він неохоче свертивается в клубок, звичайно тільки підгинає вниз голову, сичить і підстрибує, прагнучи нанести уколи своїми голками, незабаром намагається втекти.
На степових і напівпустельних пасовищах ушастие їжаки годують своєю кров’ю велика кількість иксодових кліщів, наприклад Dermacentor marginatus — переносника піроплазмозів свійських тварин.
Дивна стійкість ушастих їжаків до сильних отрут і перегріву. До високих температур їжаки стійкі більш, ніж такі «живучі» тварини, як сухопутна черепаха.